Крім цього куточка, сад був виметений начисто; листя, яке природа сипала щедрою зливою, щоранку згрібали в купи, вони горіли повільним полум'ям, а над ним здіймався солодкий їдкий дим, що, так само як голос зозулі для весни, як запах липи для літа, є справжньою емблемою осені. Охайні душі садівників не могли стерпіти, щоб на траві лежав золотаво-зелений і червоний візерунок. Посипані рінню доріжки мають бути незаплямовані, гладенькі, чисто підметені, на них не повинно залишатися й сліду ані бурхливого життя, ані того повільного прекрасного вмирання, що зриває з дерев корони й встеляє їхніми пишними шатами землю, звідки, коли обернеться колесо року, знову вродиться рясноцвітна весна.
Отож доля кожного листка була визначена тієї самої миті, коли він відривався від гілки і, прощаючись з рідним деревом, плавно спадав додолу.
Але на тому ставочку листя знаходило спокійний притулок, славило небо своїми барвами, і сонце пестило його цілісінький день.
Тому воно і впало в око молодому Джоліонові.
Прийшовши туди одного ранку в середині жовтня, він був прикро вражений: на лаві, яка стояла кроків за двадцять від його постійного місця, хтось сидів,— молодого Джоліона жахала сама думка про те, що стороння людина дивитиметься, як він малює.
Потупивши погляд, на лаві сиділа жінка в оксамитовому жакеті. Проте між нею і молодим Джоліоном височів квітучий лавр, і, сховавшись за ним, він почав установлювати свій мольберт.
Він не поспішав, як то властиво справжньому художникові, що хапається за будь-який привід, аби хоч на хвилину віддалити творчі муки, і невдовзі зауважив, що крадькома поглядає на незнайомку.
Так само, як і його батько, молодий Джоліон одразу помічав гарне обличчя. А це обличчя було чарівне.
Він бачив округле підборіддя, що ховалося у кремовому мереживному комірці, тонке обличчя, великі темні очі й ніжні вуста. Елегантний чорний капелюшок прикривав її волосся; вона злегка відхилилася на спинку лави, поклавши ногу на ногу; з-під сукні виглядав кінчик лакованого черевичка. Вся постать незнайомки була сповнена невимовної грації, але увагу молодого Джоліона полонило її обличчя,— такий вираз він бачив іноді на обличчі своєї дружини. Здавалось, вона зіткнулася з силою, яку їй не до снаги подолати. Це обличчя його схвилювало, пробудивши в ньому невиразну симпатію і рицарські почуття. Хто вона така? І що вона тут робить сама?
Двоє молодиків тієї особливої породи, що її можна бачити в Ріджент-парку,— нахабних і водночас боязких,— пройшли повз лаву, прямуючи до тенісного корту, і молодий Джоліон з досадою помітив, що вони кидають нишком на незнайомку захоплені погляди. Садівник, тиняючись без діла, спинився біля кущика пампасної трави, наче йому треба було щось там зробити: він теж шукав приводу подивитися на незнайомку. Літній джентльмен,— судячи з його капелюха, професор садівництва,— пройшов повз лаву тричі, крадькома розглядаючи даму довгим поглядом, і на устах його застиг дивний вираз.
Усі ці чоловіки чомусь дратували молодого Джоліона, і він почував до них неприязнь. Жінка й разу не поглянула на жодного, а проте він був певний, що кожен чоловік, проходячи повз неї, неодмінно озирне її таким поглядом.
Обличчя незнайомки не було обличчям звабниці, що кожним своїм поглядом обіцяє чоловікам утіху; не було на ньому й слідів "демонічної краси", яку так високо цінували перші Форсайти нашого краю; не схоже воно було й на той не менш звабливий зразок, що його ми звичайно пов'язуємо з коробкою шоколадних цукерок; не визначалося воно й одухотвореною пристрастю чи пристрасною одухотвореністю, яка править за джерело натхнення художникам-декораторам і сучасній поезії; в ньому не було нічого такого, що дало б драматургові матеріал для створення цікавої неврастенічної героїні, яка наклала б на себе руки в останньому акті.
Своїми рисами й барвами, своєю ніжною переконливою пасивністю й чуттєвою чистотою обличчя цієї жінки нагадувало йому Тіціанову "Любов небесну", репродукція якої висіла над буфетом у його їдальні. І її зваба, здавалось, таїлася в цій ніжній пасивності, в м'якості її натури, що навряд чи зможе опертися сильнішій волі.
Чого чи кого чекає вона в цьому тихому куточку під деревами, що поволі ронили своє листя на припорошену осіннім інеєм траву, по якій дрозди походжали біля самих її ніг.
Нараз її чарівне обличчя заясніло, і молодий Джоліон відчув мало не ревнощі; він озирнувся й побачив Босіні, що прямував до неї через лужок.
Він зацікавлено стежив за зустріччю, за тим, як вони дивилися одне на одного, як довго стискали руки. Вони сіли поряд на лаві — міцно зв'язані, хоч і поводилися дуже стримано. До нього долинала їхня притишена швидка розмова, але він не міг розчути жодного слова.
І йому випало колись таке на долю! Він знав і довгі години чекання, і скупі хвилини зустрічей майже у всіх на очах, і муку невідомості, що переслідує людей, які кохаються тайкома.
Проте досить було хоч єдиний раз поглянути на їхні обличчя, щоб переконатися: те, що зв'язує цих двох людей, зовсім не схоже на ті романи, якими розважаються влітку лондонські дами й кавалери, на ту жагу, що раптово спалахує, а, заспокоєна, зразу згасає і тижнів за шість уже зникає без сліду. Це було щире почуття! Це було те, що сталося з ним самим! Таке почуття могло спонукнути на що завгодно!
Босіні благав її, а вона, така спокійна, така м'яка, а проте непохитна в своїй пасивності, сиділа, втупившись у траву.
Чи стане йому снаги повести за собою це ніжне, пасивне створіння, жінку, що своєю волею не ступить жодного кроку? Жінку, що віддалася йому всією душею, що ладна за нього вмерти, але, мабуть, ніколи не погодиться з ним утекти!
Молодому Джоліонові здавалося, що він чує, як вона каже: "Коханий, ти ж занапастиш себе!" Йому ж бо самому довелося спізнати повною мірою той страх, що ятрить серце жінки, яка боїться стати тягарем для свого коханого.
І він на них більше не дивився; але до нього долинала їхня тиха швидка розмова разом із щебетом якоїсь пташини, що ніби силкувалась пригадати весняну пісню "Радість — горе? Чия — чиє?".
Поступово розмова стихла; настала тривала мовчанка.
"А як же Сомс?— думав молодий Джоліон.— Люди гадають: її мучить сумління, що вона обманює свого чоловіка! Ет, погано вони знають жінок! Вона допалася до їжі після довгого голодування,— вона мститься! І хай її оборонить небо, бо Сомс і собі запрагне помсти".
Він почув шурхотіння шовку і, визирнувши з-за лавра, побачив, що вони йдуть геть, узявшись потай за руки...
Наприкінці липня старий Джоліон повіз онуку в гори, і за цю мандрівку (останню, яку вони відбули вдвох) Джун ожила і тілом, і душею. В готелях, заповнених британськими Форсайтами (старий Джоліон не терпів "збіговиська німців", а "німцями" він прозивав геть усіх чужоземців) на неї дивилися з пошаною — єдина онука імпозантного й, очевидно, грошовитого старого містера Форсайта. Джун не зав'язувала дружніх стосунків з чужими людьми, бо завжди цуралася такої звички, проте вона завела декілька знайомств, а, оселившись у долині Рони, особливо заприязнилася з дівчиною-француженкою, котра вмирала від сухот.
Відразу вирішивши, що її подруга не повинна вмерти, Джун стала на бій зі смертю і майже забула своє власне лихо.
Старий Джоліон стежив за її новою приязню з полегшенням і водночас із прикрістю: його непокоїв цей новий доказ того, що їй доведеться прожити свій вік серед "бідолашок". Невже вона ніколи не заведе собі таких друзів чи не зацікавиться такими справами, які стали б для неї у добрій пригоді?
"Спізналася з чужоземним поріддям",— казав він. Проте сам частенько приносив виноград або троянди й дарував "мамзелі", підморгуючи їй по-дружньому.
Наприкінці вересня, хоч як повставала проти того Джун, мадемуазель Вігор сконала у невеликому сен-люкському готелі, куди вони її перевезли; і Джун узяла свою поразку так близько до серця, що старий Джоліон незагайно вирушив з нею до Парижа. Там, споглядаючи Венеру Мілоську та святу Магдалину, вона перемогла свою тугу, і, коли в середині жовтня вони повернулися в Лондон, старий повірив, що йому пощастило її вилікувати.
Проте, тільки-но вони повернулись до свого дому на Стенгоуп-гейт, як він, прикро вражений, помітив, що Джун знову поринає в похмуру задуму. Вона сиділа, втупившись перед себе, підперши рукою підборіддя, насуплена й зосереджена, як маленький дух із скандінавської міфології, а навколо неї сяяла в щойно проведеному електричному світлі велика вітальня, задрапована аж до карнизів кретоном, заставлена меблями, придбаними у Бейпла і Пулбреда. А у великих дзеркалах із позолоченими рамами відбивалися статуетки з майсенської порцеляни: юнаки у вузеньких штанях до колін лежали біля ніг пишногрудих дам, що тримали на колінах ягнят; ці статуетки старий Джоліон купив ще до свого одруження і був про них дуже високої думки тепер, коли смаки зовсім виродилися. Дотримуючись дуже широких поглядів, він більше аніж будь-хто інший з Форсайтів зважав на вимоги часу, проте ніяк не міг забути того, що купив ці статуетки у Джобсона, і то за чималі гроші. Він часто казав Джун з розчаровано зневажливим виглядом:
— Ти їх не цінуєш! Вони не схожі на ті дурнички, що подобаються тобі й твоїм друзям, а мені вони коштували сімдесят фунтів!
Він був не з тих людей, які змінюють свої смаки: адже він мав вагомі підстави вважати, що смаки у нього добрі.
Повернувшись до Лондона, Джун зразу ж навідалася до Тімоті. Дівчина переконувала себе, що робить це з обов'язку завітати до дядька й розважити його розповіддю про свою подорож; але насправді вона пішла туди тому, що це було єдине місце, де з випадкової розмови, з відповіді на хитро поставлене запитання вона могла хоч що-небудь довідатися про Босіні.
Її привітали там із щирою радістю. Як там любий дідусь? Він не заходив до них від травня. Дядечко Тімоті почуває себе дуже кепсько, він так намучився із сажотрусом: цей недотепа засипав сажею камін у його спальні! Дядечко був сам не свій.
Джун сиділа довго, боячись і водночас сподіваючись усім серцем, що вони згадають у розмові про Босіні.
Але місіс Септімус Смолл, стримувана якоюсь незбагненною обережністю, не прохопилася про це жодним словом і нічого не запитала Джун про Босіні.