Отак-от він востаннє відкинув пропозиції інквізиторів.
Наступного ранку я знов прийшов на міст біля єпископського палацу, де зібралися інквізитори, перед яких приведено закованого в кайдани брата Михаїла. Один з вірних упав перед ним навколішки, просячи благословення, але стражники відразу схопили його й відвели до в'язниці. Відтак інквізитори ще раз зачитали засудженому вирок і ще раз спитали, чи не хоче він покаятися. В кожному місці, де вирок твердив, що він — єретик, Михаїл відповідав: "Не єретик я, грішник, аякже, але православний християнин", — а коли у тексті згадувано "препо-
(1) Тому випало нам ствердити, з огляду на сказане раніше і вище згаданий присуд, винесений згаданим мосьпаном єпископом Флорентійським, що згаданий Джованні є єретик, який не хоче виправитися і визнати многії блуди та єресі свої і навернутися на праву путь віри; тому, маючи згаданого Джованні за невиправного, впертого і запеклого у вказаних нечестивих його блудах, щоб Джованні сей не міг хизуватися вказаними злочинами своїми і нечестивими блудами і щоб покара його була наукою для інших, хай відведено буде вказаного Джованні, званого братом Михаїлом, єретика і схизматика, на звичне місце страти, і хай там же буде спалено його у полум'ї огня, щоб повністю збувся він життя і щоб душа його відділилася від тіла (лат.).
[266]
добного і пресвятого Папу Йоана XXII", — Михаїл відповідав: "Не преподобний і не пресвятий, а єретик". Тоді єпископ звелів, щоб Михаїл став перед ним навколішки, але той відповів, що він не преклоняє коліна перед єретиками. Його силоміць поставили на коліна, і він пробурмотів: "Бог простить мене за це". І оскільки його привели у повному священичому облаченні, розпочався обряд, під час якого з нього поступово, одне за одним, знімали ризи, аж поки він не залишився в самій лиш сорочині, яку місцевий люд зве рубаткою. І як велить звичай стосовно клірика, якого позбавляють свячень, гострим ножем стято йому пучки пальців і зголено волосся. Тоді його передали капітанові та його людям, які обійшлися з ним вельми жорстоко, закували у кайдани і відвели назад до в'язниці, а по дорозі він промовляв до юрби: "Per Dominum morie-mur(1)". Як мені сказали, спалити його мали аж наступного дня. А того дня його знов спитали, чи не хоче він висповідатися і причаститися. Він відмовився, бо, мовляв, не хоче впасти у гріх, приймаючи таїнства від грішників. І я мислю собі, що вчинив він зле, бо показав, що заплямований єрессю патаринів.
І ось настав ранок страти; за ним прийшов ґонфа-лоньєр, який здався мені приязно налаштованим, бо спитав його, що він за чоловік, що так упирається, коли досить підтвердити те, що твердить весь люд, і прийняти опінію матері святої церкви. Та Михаїл твердо тримався свого: "Я вірую в убогого і розп'ятого Христа". І ґонфа-лоньєр, розвівши руки, пішов собі. Тоді надійшов капітан зі своїми людьми, і вони відвели Михаїла у двір, де був намісник єпископа, який ще раз зачитав зізнання і вирок, Михаїл знов заперечив хибні твердження, які йому приписували: то були такі тонкощі, що я не запам'ятав їх, та й тоді добре не втямив. Але, звісно, саме вони були вирішальними, коли Михаїла засуджували до смерті, а братчиків — до переслідувань. І я геть цілком не розумів, чому мужі церкви і світська влада так скаженіли проти людей, які хотіли жити в убогості і вважали, що Христос не володів земними благами. їм належало б радше, міркував я собі, боятися людей, які хочуть жити у
(1) За Господа помремо (лат.).
[267]
розкошах і відбирати гроші від інших, приводячи таким робом церкву до гріха і узвичаюючи симонію. Мені стало несила більше терпіти, і я заговорив про це з якимсь чоловіком, який стояв поряд зі мною. Він глузливо посміхнувся і сказав мені, що чернець, який практикує убогість, є кепським прикладом для поспільства, якому потім важко буде звикнути до ченців, які її не практикують. І додав, що проповідування вбогості вселяє лихі думки в голови людей, адже хтозна, чи вони не захочуть побачити у своїй убогості підставу для пишання, а воно може призвести до багатьох вчинків гордині. Зрештою, сказав він, я б мав знати — хоч йому самому невтямки, з якого силогізму робиться цей висновок, — що проповідування убогості означає, що ці ченці на боці імперії, а Папі це не до вподоби. Усе це здалося мені цілком слушним, хоч і почув я це з уст невченого чоловіка. Я тільки не розумів, чому брат Михаїл погодився померти такою страшною смертю, щоб приподобатися цісареві і втишити суперечку між чернечими чинами. І справді, хтось з присутніх мовив: "Ніякий він не святий, його прислав Людовік, щоб сіяти розбрат серед міщан, а хоч братчики і тосканці, за ними стоять посланці цісаря". А інші твердили: "Та ж він схиблений, у нього вселився злий дух, його аж розпирає від пихи — він тішиться зі свого мучеництва, а все через прокляту гординю, цим чорноризцям в головах попереверталося від читання житій святих, краще б вони одружувалися!" А ще інші говорили: "Ні, усі християни мають бути такими — готовими свідкувати про свою віру, як у поганські часи". Слухаючи всі ці балачки, я не відав, що й думати, але тут мені трапилось побачити обличчя засудженого, якого юрба раз у раз заслоняла від мене. То було обличчя людини, яка споглядає щось, що не є від світу сього, як іноді я це бачив у статуях святих у полоні екстатичної візїї. І я зрозумів, що він — байдуже, провидець чи божевільний — явно хотів померти, бо вірив, що, вмираючи, він переможе свого ворога, ким би той ворог не був. І я зрозумів, що його приклад надихне на смерть інших. Я лиш чудувався його твердістю, бо й нині не знаю, чи в таких людях переважає гордовита любов до істини, в яку вони вірять і яка веде їх до смерті, чи гордовите бажання [268] смерті, яке надихає їх на те, щоб свідкувати про їхню істину, якою б вона не була. Це сповнило мене захватом і острахом.
Та повернімось до страти, бо люд весь уже посунув до місця смертної кари.
Капітан і його люди виволокли його за ворота, а він у своїй напіврозстебнутій сорочині йшов широким кроком, схиливши голову і відмовляючи молитву, немов уже належав до сонму мучеників. Юрмище було несосвітенне, і багато хто кричав: "Не вмирай!", а він відповідав: "Хочу померти за Христа". "Але ти вмираєш не за Хрис-та", — казали йому, а він одрікав: "Я вмираю за істину". Коли похід підійшов до місця, званого Проконсулів ву-гол, хтось з натовпу гукнув, щоб він молив Бога за них усіх, і він благословив натовп. Біля мурів святої Ліперати хтось сказав йому: "Дурню, повір у Папу!", а він відповів: "Ви божка собі зробили з цього вашого Папи" і додав: "Ох же ж і обскубають вас ці папуги" (як мені пояснили, в тосканському наріччі то була гра слів, яка пап обертала на тварин). І всі зачудувалися, що він жартує, йдучи на смерть.
Біля церкви святого Йоана йому гукнули: "Рятуй своє життя!", а він відповів: "Рятуйтесь від гріхів!"; біля Старого Торжища йому крикнули: "Рятуйся, рятуйся!", а він відповів: "Рятуйтесь від пекла"; біля Нового Торжища йому заволали: "Покайся, покайся", а він відповів: "Покайтесь у своєму лихварстві". Біля церкви святого Хреста він побачив ченців свого чину, які стояли на сходах, і став докоряти їм, чому вони не виконують правила святого Франциска. Дехто з них здвигнув плечима, але інші від сорому позакривали собі обличчя каптурами.
Біля воріт Справедливості багато хто говорив йому: "Відречись, не йди на смерть, а він відповідав: "Христос пішов на смерть за нас". А вони: "Але ж ти не Христос, ти не мусиш іти на смерть за нас!", а він: "Але я хочу померти за нього". На луці Справедливості хтось спитав, чому він не зробить так, як зробив один зі старших братів його ордену, який зрікся, але Михаїл відповів, що той зовсім не зрікався, і я побачив, що багато людей у натовпі схвально закричали, підбадьорюючи Михаїла: як і чимало [269] інших людей, я зрозумів, що то були його прибічники, і ми відійшли вбік.
Врешті ми вийшли за міську браму; перед нами з'явилось огнисько, або халабуда, як його там називали, бо дерево було укладене хатиною, й озброєні вершники оточили його колом, щоб люди не підходили заблизько. А тоді брата Михаїла прив'язали до стовпа. Я знов почув, як хтось гукнув йому: "За що ж ти помираєш?", — а він відповів: "За істину, що оселилась у мене всередині, а про неї іншого свідчення, ніж смерть, дати не можна". Огнисько підпалили. Брат Михаїл спочатку почав відмовляти "Credo(1)", а відтак заспівав "Те Deum". Він проспівав, може, з вісім стихів, а тоді зігнувся, немов хотів чхнути, і впав на землю, бо пута його згоріли. І був уже мертвий, бо людина вмирає ще до того, як тіло згорить, — від великого жару, який розриває серце, і від диму, який заповнює груди.
Відтак огнище розгорілось на повну силу, немов смолоскип, й осяяло все навкруги, і якби крізь палаючі дрова все ще не прозирало бідолашне, обвуглене тіло Михаїла, я б сказав, що передо мною — неопалима купина. І я був так близько до того, щоб забутись у видінні (тепер я згадав це, піднімаючись сходами в бібліотеку), що на вуста мені мимохіть спливли слова про екстатичний захват, які я читав колись у книгах святої Гільдеґарди: "У полум'ї злучились іскрометна ясність, внутрішня снага й огненний жар, але іскрометною ясністю воно виблискує, а огненним жаром спалює".
Мені згадалось те, що Убертин говорив про любов. Образ Михаїла на огниську злився мені з Дольчином, а образ Дольчина — з образом прегарної Марґарити. Мене знов охопив той самий неспокій, який насунув був на мене в церкві.
* * *
Я вирішив прогнати ці думки і рішуче попрямував до лабіринту.
Я вперше проникав туди сам — довгі тіні, що їх кидав мій каганець на долівку, лякали мене так само, як видін-
(1) Вірую (лат.).
[270]
ня минулих ночей. Кожної миті я боявся, що опинюся перед ще одним дзеркалом, бо така вже чародійна сила дзеркал — навіть знаючи, що перед тобою дзеркало, не можеш не бентежитись.
Зрештою, мені було однаково, куди я йду, я навіть не намагався уникнути кімнати із пахощами, що викликають видіння. Я гарячково йшов уперед, не знаючи куди й навіщо. Насправді я не відійшов далеко від відправної точки, бо невдовзі знов опинився у семикутній кімнаті, через яку був увійшов.