Мороз дедалі міцнішав і наче стискав усе залізними пазурами — раз у раз рипіли дошки покрівлі або старі стіни тріщали, ніби стріляли, чи яка-небудь схоплена морозом дошка тихо покректувала. Раптом, пронизані наскрізь холодом, починали тремтіти балки, і вся хата наче зіщулювалася, припадала до землі і трусилася від стужі.
"І як це мені раніше на думку не спало? Звичайно, така вродлива, здорова, ласкава, а я що? Кістки та шкіра! Хіба я вмію його до себе привабити, хіба смію! Та хоч би й кожну жилку з себе витягла заради нього, все ні до чого, коли я йому не до серця. Що ж мені робити, що?"
Її охопило безсилля, гостре й болюче, таке болюче, що вона вже й плакати не могла і вся тремтіла, мов заклякле від холоду деревце, яке не може ні втекти від муки, ні благати порятунку і не знає, як себе захистити. Мов це нещасливе деревце, заціпеніла Ганчина душа. Вона схилилась головою на прядку, опустила руки й замислилась про свою гірку долю, про важке своє безсилля — і довго-довго сиділа так. Тільки часом з-під синіх повік котилася пекуча сльозина, падала на вовну й застигала кривавою намистиною горя.
Проте вранці вона встала вже спокійніша — хіба ж є в неї час сумувати, наче в поміщиці якоїсь?
Може, так воно й є, як мельник сказав, а може, й ні! Що ж вона, руки опустить, буде плакати й тужити, коли на її руках діти, господарство, все? Хто ж хазяйнуватиме, хто боротиметься із злиднями, коли не вона?
Ганка тільки гаряче помолилась і дала обітницю — якщо господь змінить усе на краще, піти навесні на прощу до Ченстохова, подати на три обідні і, як допоможе, пожертвувати ще в костьол цілий круг воску на свічки до великого вівтаря.
На серці в неї полегшало, наче після сповіді й святого причастя, і вона бадьоро взялася за роботу, але ясний, сонячний день, здавалось, тягнувся нескінченно, і мучила тривога за Антека.
Він прийшов тільки смерком, перед вечерею, такий сумний, тихий і змучений, так ласкаво привітався, дітям приніс бубликів,— і Ганка майже забула про свої підозріння. А коли він ще й нарізав січки і став допомагати їй, чим міг, по хазяйству, вона так розчулилась, що й сказати важко.
Проте Антек не розповів, де був і що робив, а спитати вона не зважувалась.
Після вечері прийшов Стах, який частенько до них заглядав, хоч йому й забороняла це Веронка, а через деякий час несподівано з'явився старий Клемб.
Вони дуже здивувались,— бо це була друга людина, яка відвідала їх після вигнання з батькового дому,— і зміркували, що він, мабуть, прийшов у якій-небудь справі.
— Вас ніде не видно, от я й надумав вас відвідати,— сказав Клемб просто.
Вони подякували йому від щирого серця.
Всі посідали поряд на лаві біля печі, і пішла бесіда, некваплива й поважна, а старий Билиця все підкидав у вогонь гілки.
— Морозець добрий, га?
— Навіть молотити без кожуха й рукавиць важко,— сказав Стах.
— А ще гірше те, що вовки у нас з'явились. Усі здивовано глянули на Клемба.
— Правду кажу, цієї ночі підкопувались під війтів хлів, та, видно, сполохало їх що-небудь — порося не зачепили, тільки яму вирили під стовпом. Я сам опівдні ходив дивитися. П'ятеро їх було, щонайменше.
— Це найпевніша прикмета; зима буде сувора.
— Адже морози щойно почались, а вже вовки виходять!
— Бачив я біля Волі — знаєте, на тій дорозі, що за млином,— багато слідів, наче ціла зграя навскоси перебігла дорогу. Але я думав, що це панські собаки, мисливські, а це, значить, вовки були! — жваво сказав Антек.
— Ти й на порубі був? — спитав Клемб.
— Ні, але казали люди, що рубають панський ліс, прикупний, біля Вовчого Долу.
— А мені лісник казав, що на роботу пан нікого з ліпецьких не візьме, лютує, що ми своє добро боронимо.
— А хто ж йому ліс вирубає, якщо він ліпецьких не візьме? — втрутилася Ганка.
— Людоньки, та стільки ж народу скрізь по хатах марно сидить і чекає роботи, як ласки! Мало хіба таких у самій Волі, мало задрипанців у Рудці, в Дембіці? Нехай тільки пан покличе, за один день набіжить сотні дві найкращих дроворубів. Поки ще прикупний ліс рубають, нехай собі підроблять, роботи там небагато, та й нашим іти туди занадто далеко.
— А як наш бір почнуть рубати? — спитав Стах.
— Не дамо! — сказав Клемб коротко й рішуче.— Поборемось! Побачить пан, хто дужчий,— він чи весь народ. Побачить!
Більше вони про ліс не говорили: занадто вже це пекло кожному серце. Тільки старий Билиця сказав несміливо, запинаючись:
— Знаю я це поміщицьке плем'я з Волі, знаю! Утне вам пан штуку, ось побачите!
— Нехай спробує! Не діти ми, він нас не обдурить,— сказав Клемб.
Заговорили про те, що органіст з жінкою вигнали Магду. Клемб висловив свою думку:
— Звичайно, це не по-людськи, але й так сказати — ніяк їм було в себе в домі лікарню влаштовувати, та й Магда їм ні сват ні брат.
Так вони поговорили про те, про се і розійшлися досить пізно. Прощаючись, Клемб сказав, як завжди, просто й коротко, щоб Антек і Ганка заходили до нього, а якщо їм потрібна буде городина, чи там корм для телиці, чи навіть кілька злотих,— нехай тільки скажуть, усе знайдеться, на те вони й сусіди!
Антек з дружиною залишилися самі.
Ганка після довгого вагання і боязких зітхань нарешті спитала:
— Ну, що, знайшов роботу?
— Ні. Був в одному маєтку, в іншому, в людей розпитував, та не знайшов нічого,— відповів Антек тихо, не підводячи очей, бо він, хоч і справді побував у різних місцях, але роботи не шукав і весь час провештався марно.
Вони лягли. Діти вже спали, покладені в ногах у ліжку, щоб їм було тепліше. В хаті стояла темінь, тільки місячне світло лилося крізь шибки, що виблискували морозними візерунками, і оперізувало кімнату срібною стрічкою. Обоє не могли заснути. Ганка крутилася з боку на бік і думала: "Зараз сказати йому про роботу на тартаку, чи краще завтра вранці?"
— Роботу я шукав, але, хоча б і знайшов,— з села не піду. Не хочу тинятися по світу, мов пес бездомний,— пошепки сказав Антек після довгого мовчання.
— Це ж саме і я думаю! — радісно скрикнула Ганка.— Навіщо шукати шматка хліба десь далеко, коли й у нас на селі можна знайти непоганий заробіток. От мельник мені сказав, що в нього є робота для тебе на тартаку — приходь хоч завтра, а платить він два злотих і п'ятнадцять грошів.
— Ти ходила просити? — крикнув Антек.
— Ні, я йому борг віднесла, і він сам сказав, що хотів по тебе послати. А про роботу я навіть не згадувала,— виправдувалась злякана Ганка.
Антек нічого не відповів, замовкла й вона. Вони лежали поряд, не ворушачись, не кажучи ні слова; сон зовсім відлетів. Часом зітхали, снуючи якісь свої таємні думки, ніби потонувши в глухій, мертвій тиші. Десь далеко-далеко на селі гавкали собаки, півні били крилами й співали вже з самої півночі, і якийсь легкий шум, наче вітер, здіймався над хатою.
— Спиш? — Ганка присунулась ближче.
— Ні, сон мене зовсім покинув.
Антек лежав навзнак, підклавши руки під голову, такий близький, а серцем і думками такий далекий від неї! Лежав нерухомо, майже не дихаючи, наче в нестямі якійсь: Ягусині очі знову виринули з мороку й голубіли в місячному світлі.
А Ганка присунулася ще ближче, припала гарячим обличчям до його плеча, наче прикипіла до нього.
Ні, вже не було в ній ніяких підозрінь, ні жалю, ні гіркоти. Всім щирим коханням, всім серцем, повним відданості й довір'я, вона горнулась до нього.
— Підеш завтра на роботу, Антосю? — спитала вона тремтячим голосом, аби тільки щось сказати й почути у відповідь його голос.
— Може, й піду. Звичайно, треба йти, треба, — відповів він не думаючи що каже.
— Іди, Антосю, іди…— м'яко просила Ганка й, закинувши йому руки на шию, стала шукати, гарячими вустами його вуста.
Але він не здригнувся, не відповів, не відчув навіть її обіймів. Широко розкритими очима дивився він в очі іншої, в блакитні Ягусині очі…
III
Пізнім ранком, вже після сніданку, мельник привів Антека на місце роботи, залишив його біля в'їзду, серед складених високими стосами колод, а сам пішов до Матеуша, який укладав дерево й пускав пилки, поговорив з ним і крикнув:
— Ну, беріться до роботи! Та слухайте в усьому Матеуша, він тут порядкує замість мене!
Мельник одразу ж пішов, бо від річки віяло прикрим пронизливим холодом.
— Великої сокири в тебе, певно, немає? — спитав Матеуш, зійшовши вниз і приязно привітавшися з Антеком.
— Я взяв тільки невеличку, бо не знав.
— Це все одно, що з порожніми руками прийти. Дерево промерзло й кришиться, як скло. З такою сокирою ти нічого не зробиш, однаково, що дерево зубами гризти. На сьогодні я тобі позичу сокиру, тільки нагострити її треба. Гей, Бартеку! Беріться-но вдвох з Бориною за цей дубок, швидко його приготуйте, бо пили зараз звільняться.
З-за величезного стовбура, який лежав на снігу, підвівся високий, сухорлявий і згорблений дядько з люлькою в зубах, у сірій баранячій шапці, жовтому кожусі, дерев'яних черевиках і червоних смугастих штанях. Він сперся на свою блискучу сокиру, сплюнув крізь зуби і весело сказав:
— Не бійся, ми з тобою швидко подружимо, будемо в згоді жити, без галасу, без бійки.
— Ліс який гарний! Дерева — як свічки.
— Але ж і сучкуваті, паскуди, не дай боже! Мов камінням утикані, майже не буває того дня, щоб сокира не пощербилась. А ти свою не гостри насухо, треба з волосиною по каменю вести, в один бік, тоді лезо буде міцніше. З залізом, мов з людиною: вгадаєш, що йому любо,— веди, куди хочеш, як собаку на мотузочку. А точило стоїть у млині під кошем.
Через деякий час Антек вже стояв навпроти Бартека, обрубував сучки та обтісував стовбури вздовж — від нижнього до верхнього кінця, як його навчив Бартек. Працював мовчки: дуже йому дошкуляло те, що якийсь там Матеуш наказує йому, Борині! Та що поробиш, голод не свій брат! І він тільки попльовував на долоні й оскаженіло хапався за сокиру.
— Непогано в тебе справа йде, непогано! — зауважив Бартек. Антек справді добре справлявся з роботою — йому не вперше було обтісувати дерева, і кмітливість він мав. Але робота ця була занадто важка для непризвичаєної людини, і він швидко задихався, спітнів, навіть кожух скинув.
Мороз був лютий і не слабшав, а їм доводилося весь час працювати в снігу. Руки аж примерзли до сокири, і час тягнувся нестерпно повільно. Антек ледве дочекався полудня,
В обід він поїв тільки черствого хліба, напився води просто з річки і навіть не пішов разом з іншими до млина погрітись — боявся зустріти знайомих серед тих, хто привіз молоти зерно й дожидав своєї черги.