Часто сидячи разом, всі мовчали. Іноді вставали і йшли, і наречений з нареченою, залишаючись одні, все також мовчали. Рідко вони говорили про майбутнє своє життя. Князю Андрію страшно і соромно було говорити про це. Наташа розділяла це почуття, як і всі його почуття, які вона постійно вгадувала. Один раз Наташа стала розпитувати про його сина. Князь Андрій почервонів, що з ним часто траплялося тепер і що особливо любила Наташа, і сказав, що син його не житиме з ними.
–Чому? – злякано сказала Наташа.
– Я не можу забрати його у діда і потім ...
– Як би я його любила! –сказала Наташа, негайно ж вгадавши його думку; але я знаю, ви хочете, щоб не було приводів звинувачувати вас і мене.
Старий граф іноді підходив до князя Андрія, цілував його, питав у нього поради щодо виховання Петі або служби Миколи. Стара графиня зітхала, дивлячись на них. Софійка боялася будь-яку хвилину бути зайвою і намагалася знаходити приводи залишати їх одних, коли їм цього і не потрібно було. Коли князь Андрій говорив (він дуже добре розповідав), Наташа з гордістю слухала його; коли вона говорила, то зі страхом і радістю помічала, що він уважно і пильно дивиться на неї. Вона з подивом питала себе: "Що він шукає в мені? Чогось він домагається своїм поглядом! Що, як немає в мені того, що він шукає цим поглядом?" Іноді вона входила в властивий їй шалено-веселий настрій, і тоді вона особливо любила слухати і дивитися, як князь Андрій сміявся. Він рідко сміявся, але зате, коли він сміявся, то віддавався весь своєму сміху, і всякий раз після цього сміху вона відчувала себе ближче до нього. Наташа була б абсолютно щаслива, якби думка про майбутню розлуку, що наближається, не лякала її, так як і він бліднула і холоділа при одній думці про те.
Напередодні свого від'їзду з Петербурга, князь Андрій привіз із собою П'єра, з часу балу ні разу не бувшого у Ростових. П'єр здавався розгубленим і збентеженим. Він розмовляв з матір'ю. Наташа сіла з Софійкою у шахового столика, запрошуючи цим до себе князя Андрія. Він підійшов до них.
– Ви ж давно знаєте Безухова? – запитав він. — Ви любите його?
– Так, він славний, але смішний дуже.
І вона, як завжди кажучи про П'єра, стала розповідати анекдоти про його неуважність, анекдоти, які навіть вигадували на нього.
– Ви знаєте, я повірив йому нашу таємницю, – сказав князь Андрій. – Я знаю його з дитинства. Це золоте серце. Я вас прошу, Наталі, – сказав він раптом серйозно; – я поїду, Бог знає, що може трапитися. Ви можете розлюб ... Ну, знаю, що я не повинен говорити про це. Одне, – щоб не трапилося з вами, коли мене не буде ...
– Що ж трапиться? ...
– Яке б горе не було, – продовжував князь Андрій, – я вас прошу, m-lle Sophie, що б не трапилося, зверніться до нього одного за порадою і допомогою. Це сама розсіяна і смішна людина, але саме золоте серце.
Ні батько і мати, ні Софійка, ні сам князь Андрій не могли передбачити того, як подіє на Наташу розлука з її нареченим. Червона і схвильована, з сухими очима, вона ходила цей день по дому, займаючись найнікчемнішими справами, як ніби не розуміючи того, що очікує її. Вона не плакала і в ту хвилину, як він, прощаючись, востаннє поцілував її руку.
– Не їдьте! – тільки проговорила вона йому таким голосом, який змусив його замислитися над тим, чи не потрібно йому дійсно залишитися і який він довго пам'ятав після цього. Коли він поїхав, вона теж не плакала; але кілька днів вона не плачучи сиділа в своїй кімнаті, не цікавилася нічим і тільки говорила іноді:
– Ах, навіщо він поїхав!
Але через два тижні після його від'їзду, вона так само несподівано для оточуючих її, прокинулася від своєї моральної хвороби, стала така ж як раніше, але тільки зі зміненою моральної фізіогномією, як діти з іншою видом встають з ліжка після тривалої хвороби.
XXV
Здоров'я і характер князя Миколи Андрійовича Болконського, в цей останній рік після від'їзду сина, дуже ослабли. Він став ще більш дратівливий, ніж раніше, і всі спалахи його безпричинного гніву здебільшого обрушувалися на княжну Марію. Він ніби старанно вишукував всі болящі місця її, щоб якомога лютіше морально мучити її. У князівни Марії були дві пристрасті і тому дві радості: племінник Миколушка і релігія, і обидві були улюбленими темами нападів і глузувань князя. Про що б не говорили, він зводив розмову на забобони старих дівок або на пустощі і псування дітей. "Тобі хочеться його (Міколіньку) зробити такою ж старою дівкою, як ти сама; даремно: князю Андрію потрібно сина, а не дівку", говорив він. Або, звертаючись до mademoiselle Bourienne, він питав її при княжни Марії, як їй подобаються наші попи і образи, і жартував ...
Він безперестанку боляче ображав княжну Марію, але дочка навіть не робила зусиль над собою, щоб прощати його. Хіба міг би він бути винен перед нею, і хіба міг батько її, який, вона все-таки знала це, любив її, бути несправедливим? Та й що таке справедливість? Княжна ніколи не думала про це горде слово: "справедливість". Всі складні закони людства зосереджувалися для неї в одному простому і ясному законі – в законі любові і самовідданості, викладений нам Тим, Який з любов'ю страждав за людство, коли сам Він — Бог. Який клопіт їй був щодо справедливості чи несправедливості інших людей? Їй треба було самій страждати і любити, і це вона робила.
Зимою в Лисі Гори приїжджав князь Андрій, був веселий, лагідний і ніжний, яким його давно не бачила княжна Мар'я. Вона передчувала, що з ним щось трапилося, але він не сказав нічого княжни Марії про свою любов. Перед від'їздом князь Андрій довго розмовляв про щось з батьком і княжна Марія помітила, що перед від'їздом обидва були незадоволені один одним.
Незабаром після від'їзду князя Андрія, княжна Марія писала з Лисих Гір в Петербург до свого друга Жюлі Карагиної, яку княжна Марія мріяла, як мріють завжди дівчата, видати за свого брата, і яка в цей час була в жалобі у зв'язку зі смертю свого брата, убитого в Туреччини.
"Прикрості, видно, загальна доля наша, милий і ніжний друг Julie.
"Ваша втрата така жахлива, що я інакше не можу собі пояснити її, як особливу милість Бога, Який хоче випробувати –люблячи вас — вас і вашу чудову матір. Ах, мій друг, релігія, і тільки одна релігія, може нас, уже не кажу втішити, але позбавити від відчаю; одна релігія може пояснити нам те, чого без її допомоги не може зрозуміти людина: для чого, навіщо істоти добрі, піднесені, які вміють знаходити щастя в житті, нікому не тільки не шкодять, але необхідні для щастя інших–призиваються до Бога, а залишаються жити злі, даремні, шкідливі, або такі, які в тягар собі і іншим. Перша смерть, яку я бачила і яку ніколи не забуду — смерть моєї милої невістки, справила на мене таке враження. Точно так само як ви питаєте долю, для чого було вмирати вашому прекрасному братові, точно так же питала я, для чого було вмирати цьому ангелу-Лізі, яка не тільки не зробила якогось зла людині, але ніколи крім добрих думок не мала в своєї душі. І що ж, мій друг, ось минуло з тих пір п'ять років, і я, з своїм нікчемним розумом, вже починаю ясно розуміти, для чого їй потрібно було померти, і яким чином ця смерть була тільки виразом нескінченної доброти Творця, всі дії Якого, хоча ми їх здебільшого не розуміємо, суть тільки прояви Його нескінченної любові до Свого творіння. Може бути, я часто думаю, вона була занадто ангельски-невинна для того, щоб мати силу перенести всі обов'язки матері. Вона була бездоганна, як молода дружина; може бути, вона не могла б бути такою матір'ю. Тепер, мало того, що вона залишила нам, і особливо князю Андрію, найчистіший жаль і спогад, вона там ймовірно отримає те місце, якого я не смію сподіватися для себе. Але, не кажучи вже про неї одну, ця рання і страшна смерть мала самий благотворний вплив, незважаючи на всю печаль, на мене і на брата. Тоді, в хвилину втрати, ці думки не могли прийти мені; тоді я з жахом відігнала б їх, але тепер це так ясно і безсумнівно. Пишу все це вам, мій друже, тільки для того, щоб переконати вас у євангельської істини, що сталась для мене життєвим правилом: жодна волосина з голови не впаде без Його волі. А воля Його керується тільки одною безмежно любов'ю до нас, і тому все, що трапляється з нами, все для нашого блага. Ви питаєте, чи проведемо ми наступну зиму в Москві? Незважаючи на всі бажання вас бачити, не думаю і не хочу цього. І ви здивуєтеся, що причиною того Буонапарте. І ось чому: здоров'я батька мого помітно слабшає: він не може переносити протиріч і робиться дратівливий. Дратівливість ця, як ви знаєте, звернена переважно на політичні справи. Він не може перенести думки про те, що Буонапарте веде справу як з рівними, з усіма государями Європи і особливо з нашим, онуком Великої Катерини! Як ви знаєте, я абсолютно байдужа до політичних справ, але зі слів мого батька і розмов його з Михайлом Івановичем, я знаю все, що робиться в світі, і особливо всі почесті, які надають Буонапарте, якого, як здається, ще тільки в Лисих горах на всій земній кулі не визнають ні великою людиною, ні ще менш французьким імператором. І мій батько не може переносити цього. Мені здається, що мій батько, переважно внаслідок свого погляду на політичні справи і передбачаючи зіткнення, які у нього будуть, внаслідок його манери, не соромлячись ні з ким, висловлювати свої думки, неохоче говорить про поїздку в Москву. Все, що він виграє від лікування, він втратить внаслідок суперечок про Буонапарте, які неминучі. У всякому разі це вирішиться дуже скоро. Сімейне життя наша йде по старому, за винятком присутності брата Андрія. Він, як я вже писала вам, дуже змінився останнім часом. Після його горя, він тепер тільки, в нинішньому році, абсолютно морально ожив. Він став таким, яким я його знала дитиною: добрим, ніжним, з тим золотим серцем, якому я не знаю рівного. Він зрозумів, як мені здається, що життя для нього не закінчене. Але разом з цією моральною зміною, він фізично дуже ослаб. Він став худіше ніж раніше, нервніше. Я боюся за нього і рада, що він зробив цю поїздку за кордон, яку доктора вже давно рекомендували йому. Я сподіваюся, що це поправить його. Ви мені пишете, що в Петербурзі про нього говорять, як про одного з найбільш діяльних, освічених і розумних молодих людей.
Вибачте за самолюбство спорідненості – я ніколи в цьому не сумнівалася.