Я говорю про любов до людини, яка, залежно від більшої чи меншої сили душі, зосереджується на одному, на кількох чи проливається на багатьох: про любов до матері, до батька, до брата, до дітей, до товариша, до подруги, до одноплеменця, про любов до людини.
Любов красива є любов краси самого почуття й його виразу. Для людей, що так люблять, об'єкт любови милий лише стільки, скільки він збуджує те приємне почуття, з розуміння й проявів якого вони мають насолоду. Людей, що люблять красивою любов'ю, дуже мало цікавить взаємність, як щось таке, що не має ніякого значіння для краси й приємности почуття. Вони часто змінюють об'єктів своєї любови, бо головна мета їхня лише та, щоб приємне почуття люббви завжди збуджувати. Щоб підтримати в собі це приємне почуття, вони завжди щонан-добірнішими словами говорять про свою любов як самому об'єктові, так і всім тим, кого навіть ця любов аж ніяк не цікавить. В нашій батьківщині люди певної кляси, що люблять красиво, не лише всім розповідають про свою любов, але розповідають про неї неодмінно французькою мовою. Смішно й чудно сказати, але я певен, що було дуже, багато й тепер є багата людей певної верстви,' особливо жінок, у яких любов до друзівє чоловіків, дітей відразу б зникла, якби їм тільки : заборонили говорити про неї по-французькому..
Другий вид любови — любов самовіддана — це любов до процесу офірування собою для об'єкта любови, не звертаючи жодної уваги на те, гірше чи краще* від цих жертв тому об'єктові. ((Нема ніякої неприємности, що її я не наважився б зробити самому собі, аби довести всьому світові і йому або їй свою відданість". От формула цієї любови. Люди, що люблять так, ніколи не вірять у взаємність (бож іще почесніша річ — офірувати собою для того, хто мене не розуміє), завжди бувають недужні, що також збільшує заслугу жертов; здебільшого вони сталі, бо їм важко було б утратити заслугу тих жертов, що їх вони зробили об'єктові своєї любови; завжди ладні вмерти, щоб довести йому чи ї й, всю свою відданість, але гордують дрібними повсякденними доказами, любови, в яких не треба особливих поривів самовідданости. їм усе одно, чи добре ви їли, чи добре спали, чи весело вам, чи ви здорові, і вони нічого не зроблять для того, щоб дати вам усе це, якщо можуть його дати; але стати під кулю, кинутись у воду, у вогонь, зачахнути З любови — на це вони завжди готові, аби трапилася нагода. Крім того, люди, схильні до любови самовідданої, завжди пишаються своєю любов'ю, вони вимогливі, ревниві, недовірливі і — чудно сказати — бажають своїм об'єктам небезпеки, щоб урятувати їх від нещастя, щоб утішати, і навіть пороків, щоб боротись із ними.
Ви самі живете на селі з своєю дружиною, що любить вас самовіддано. Ви здорові, спокійні, у вас є робота, яку ви любите; дружина ваша, що так вас любить, така недужна, що не може ходити ні коло хатнього господарства, переданого на руки челяді, ні коло дітей, що на руках у нянь, чи коло будь-якого діла, яке б вона любила, бо вона нічого не любить, опріч вас. Вона видимо хвора, але, щоб вас не засмутити, не хоче говорити вам цього; вона видимо нудиться, але для вас вона ладна нудитись усе життя; її видимо губить те, що ви так ретельно ставитесь до своєї справи (хоч би яка вона була: полювання, книги, господарство, служба); вона бачить, що ця робота загубить вас, але вона мовчить і терпить. Але от ви захворіли, — дружина, що любить вас, забуває про свою хворість і, незважаючи на ваші прохання не мучити себе даремно, не відходить від вашого ліжка, і ви кожну мить відчуваєте на собі її співчутливий погляд, що говорить: "щож, я казала, але мені все одно, і я однаково не залишу тебе". Вранці вам трохи полегшало, ви виходите в другу кімнату: в кімнаті не топлено, не прибрано; супу, що його тільки й можна вам їсти, поварові не замовлено, по єііки не послано; але виснажена невиспаною ніччю дружина, що любить вас, з тим і самим виразом співчуття дивиться на вас, ходить навшпиньках і пошепки дає челяді незвичні й неясні накази. Ви хочете читати — дружина, що любить вас, говорить вам, зідхаючи, що вона знає, що ви її не слухатимете, гніватиметесь на неї, але вона вже звикла да цього, — вам краще не читати; ви хочете пройти по кімнаті — вам цього теж краще не робити; ви хочете погомоніти з приятелем, що приїхав до вас — вам краще не говорити. Вночі знов у вас жар, ви хочете забутись, але дружина, що любить вас, худа, бліда, зрідка зідхаючи, в півсвітлі каганця сидить насупроти вас у кріслі й найменшим порухом, найменшим звуком збуджуй в вас почуття досади й нетерплячки. Ви маєте слугу, який залюбки й чудово служить вам, бо виспався вдень і має за свою службу платню, але вона не дозволяє йому служити вам. Вона все робить сама своїми безсилими, незвичними пальцями, за якими ви не можете не стежити з затамованою злістю, коли ці білі пальці даремно намагаються відіткнути флякон, гасять свічку, проливають ліки чи гидливо торкаються до вас. Якщо ви нетерпляча, гаряча людина й просите її піти геть, ви почуєте своїм роздратованим, болісним слухом, як вона за дверима покірно зідхатиме та плакатиме, і шепотітиме якінебудь дурниці вашому слузі. Нарешті, якщо ви не вмерли, дружина ваша, що любить вас, яка не спала двадцять ночей, поки ви хворіли (що вона раз-у-раз вам повторює), робиться хвора, марніє, страждає й ще менше виявляє здатности до будь-якої роботи, і в той час, як ви перебуваєте в нормальному стані, вона виявляє свою любов самовідданости тільки тихою нудьгою, яка мимоволі передається вам і всім довкола вас.
Третій вид — любов діяльна — це бажання задовольняти всі потреби, всі бажання, навіть пороки істоти, що її любиш. Люди, що люблять так, люблять завжди на все життя, бо що більше вони люблять, то більше взнають об'єкт своєї любови і легше їм любити, тобто задовольняти його бажання. Любов їхня рідко виявляється в словах і, якщо виявляється, то не тільки не самовдоволено, красиво, але соромливо, недоладно, бо вони завжди бояться, що люблять недосить. Люди ці люблять навіть пороки любленої істоти, бо ці пороки дають їм змогу задовольняти ще нові бажання. Вони шукають взаємності!, залюбки навіть ошукують себе, вірять в неї і щасливі, коли мають її; але люблять так само навіть і. в противному разі і не тільки бажають щастя для того, кого люблять, але всіма тими моральними й матеріяльними, великими й малими засобами, що вони їх мають у своєму розпорядженні, завжди намагаються дати його.
І от оця сама діяльна любов до свого племінника, племінниці, до сестри, до Любови Сергіївни, до мене навіть за те, що мене любив Дмитро, світилася в очах, у кожному слові й рухові Софії Іванівни.
Тільки далеко пізніше я оцінив як слід Софію Іванівну, але й тоді мені в голові спало питання: чому Дмитро, що намагався розуміти любов зовсім інакше, ніж звичайно юнаки, і мав завжди перед очима таку милу Софію Івановну, яка так любила його, чому він раптом палко закохався в незрозумілій Любові Сергіївні, і тільки припускав, що його тітка теж має добрі прикмети. Мабуть, справедливе таки речення: "немає пророка на його батьківщині". Одне з двох: або справді в кожній людині більше поганого, ніж доброго, або людина краще сприймає погане, ніж добре. Любов Сергіївну він знав недавно, а тітчину любов — з того часу, як народився.
XXV. Я ОБІЗНАЮСЯ
Коли я повернувся на галерею, там зовсім не говорили про мене, як я гадав; але Варуся не читала, а, відклавши набік книжку, палко сперечалася з Дмитром, який, похожаючи вперед і назад, поправляв шиєю краватку й зажмурювався. Тема суперечки була, нібито, Іван Якович і забобони; але суперечка була надто палка для того, щоб тут не було іншого змісту, ближчого всій родині. Княгиня й Любов Сергіївна сиділи мовчки, вслухуючись у кожне слово, очевидьки бажаючи іноді взяти участь у суперечці, але стримуючись і даючи говорити за себе, одна— Варусі, друга*— Дмитрові. Коли я ввійшов, Варуся глянула на мене з виразом такої байдужости, що видно було, суперечка дуже цікавила її і їй було однаково, буду чи не буду я слухати те, що вона говоритиме. Такий самий вираз мав і погляд, княгині, яка, видимо, була на стороні Варусі. Але Дмитро ще
Завзятіше почав сперечатися при мені, а Любов Сергіївна начебто дуже злякалась, що я прийшов, і сказала, не звертаючись ні до кого зокрема: "правду кажуть старі люди—si jeunesse savait, si vieillesse pouvait. .
Але цей вислов не припинив суперечки, а тільки навів,мене наг думку, що сторона Любови Сергіївни й мого, друга була неправа сторона. Хоч мені було трошки ніяково бути при невеличкій родинній сварці, однак і приємно було бачити справжні взаємини в цій родині, які виявлялися наслідком суперечки, і відчувати, що лїоя присутність не заважала їм говорити од-верто.
Як часто трапляється, що ви протягом років бачите родину під однією й тою самою штучною завісою пристойности, і справжні взаємини її членів лишаються для вас таємницею. (Я навіть помічав, що де ця завіса густіша й тому красивіша, тим грубіші бувають справяші, приховані від вас взаємини). Але трапиться раз зовсім несподівано, порушать в колі цієї родини якенебудь, іноді незначне, питання про якунебудь бльонду або візиту, про чоловікових коней,—і без будь-якої очевидної причини суперечка робиться завзятіша й завзятіша, під завісою вже робиться тісно розглядати справу, і раптом, наганяючи жах на самих учасників суперечки й дивуючи присутніх, усі справжні, грубі взаємини вилізають наверх, завіса, вже нічого не прикриваючи, даремно метляється між ворожими сторонами і тільки нагадує вам про те, як довго вона вас дурила. Часто не так боляче з усього розгону вдаритись головою об одвірок, як ледве-ледве злегка доторкнутись до наболілого, натруженого місця. І таке натружене, болюче місце буває майже в кожній родині. В родині Нехлюдовнх таке натружене місце була дивна любов Дмитра до Любови Сергіївни, що викликала в сестрі й матері якщо не почуття заздрости, так скривджене родинне почуття. Тимто й суперечка про Івана Яковича й забобони мала для всіх них таке серйозне значіння.
— Ти завжди намагаєшся бачити в тому, з чого всі сміються й що всі зневажають, — говорила Варуся своїм дзвінким голосом і виразно вимовляючи кожну літеру,—ти саме в усьому цьому силкуєшся вбачати щонебудь надзвичайно хороше.
— Поперше, тільки найлегковажніша людина може говорити про зневагу до такої незвичайної людини, як Іван Якович,—відповідав Дмитро, нервово смикаючи головою в протилежну сторону від сестри, а, подруге, навпаки, т и намагаєшся навмисне не бачити доброго, що стоїть у тебе перед очима.
Повернувшись до нас, Софія Іванівна кілька разів злякано подивилась то на племінника, то на племінницю, то на мене і разів зо два, ніби сказавши щось у думці, відкривши рота, тяжко зідхнуда.
— Варусю, будь ласка, читай швидче, — сказала вона, подаючи їй книжку й ласкаво поплескавши її по руці, — я конче хочу знати, чи знайшов він її знов.