— непевно почав Дідеріх і злякався, бо в дверях на сцені з'явилася чи то пані Геслінг, чи то якась інша дама, схожа на неї. Звідкись узялася й Еммі, і парочку застукали на гарячому, знявся крик і плач.
Тим голосніше заговорив Вульков:
— Ні, бургомістрику. За старого Бука ви цього разу не сховаєтеся. Хай він протягнув проект про міську біржу праці, але здійснення його — це вже ваших рук справа.
Доктор Шеффельвейс хотів щось сказати, але Магда закричала, що вона й гадки не має виходити заміж за вчителя, з нього досить і покоївки.
Авторка зауважила:
— Вона повинна вимовляти це ще вульгарніше. Вони ж парвеню [Парвеню — вискочень (франц.).] .
І Дідеріх співчутливо посміхнувся, хоч був дуже збентежений подібними порядками в домі, такому схожому на його власний. Душею він був на боці Еммі, яка заявила, що із скандалом треба зразу ж покінчити, і покликала покоївку. Але коли дівчина ввійшла — тьху, чорт! — виявилося, що це була таємна графиня. В тиші, спричиненій її виводом, пролунав бас Вулькова:
— Відчепіться від мене з вашими дурощами про соціальні обов'язки. Руйнувати сільське господарство, на вашу думку, соціально?
В публіці багато хто обернувся; авторка перелякано зашепотіла:
— Оттохен, бога ради!
— Що сталося? — Він підійшов до дверей. — Ану, хай спробують освистати!
Ніхто не свистав. Він знову звернувся до бургомістра:
— Вашими біржами праці ви віднімаєте робітників у нас, поміщиків Східної Пруссії, це безперечно. Далі: в цих біржах є навіть представники робітників, — але ж ви посередничаєте й для сільського господарства. До чого ж це призведе? До об'єднання сільських робітників. От бачите, бургомістрику? — Його лапа опустилася на податливе плече доктора Шеффельвейса. — Ми викриємо ваші таємні наміри. Нічого у вас не вийде!
На сцені небога Вулькова говорила, в публіку, бо фабрикантова родина не повинна була нічого чути.
— Як? Мені, графовій дочці, вийти заміж за вчителя музики? На це я не пристаю. Ці люди обіцяють мені посаг, але хай інші принижуються заради грошей. Я ж знаю, до чого мене зобов'язує моє благородне походження!
Залунали оплески. Пані Гарніш і пані Тіц утирали сльози, викликані благородством душі графині. Та в обох сльози потекли знову, коли небога сказала:
— Але — о горе! — де я, звичайна служниця, знайду собі чоловіка такого ж високого роду?
Бургомістр, певно, наважився щось заперечити, бо Вульков загримів:
— Я не хочу мати збитки заради того, щоб було менше безробітних! Мої гроші — це мої гроші!
Тут Дідеріх не міг стриматися, щоб не вклонитися йому зі вдячністю. Але й авторка з повним правом узяла його уклін на свій карб.
— Я знаю, — сказала вона, сама розчулившись, — це місце мені вдалося.
— Це мистецтво, яке промовляє до серця, — мовив Дідеріх. Цієї хвилини Магда з Еммі грюкнули віком рояля і дверима, то ж він додав: — І високодраматичне! — І кинув репліку в другий бік. — Наступного тижня вибори двох радників — замість Лауера і Бука-молодшого. Добре, що він іде з магістрату сам!
Вульков сказав:
— Тоді подбайте, щоб на їхні місця потрапили порядні люди. Кажуть, у вас добрі стосунки з "Нецігською газетою".
Дідеріх конфіденціально притишив голос.
— Я поки що тримаюся ще в затінку, пане президенте. Для справи націоналізму це краще.
— Диви-но, — сказав Вульков і справді проникливо подивився на Дідеріха. — Ви, певно, хочете самі балотуватися? — спитав він.
— Я пішов би на цю офіру. В наших міських організаціях дуже мало членів, на яких можна звіритися в розумінні націоналістичних поглядів.
— Ну, і що ж ви робитимете, якщо попадете до магістрату?
— Подбаю про те, щоб біржа праці перестала існувати.
— Звісно, — сказав Вульков, — як національно мислячий громадянин.
— Як офіцер, — говорив на сцені лейтенант, — я не можу припустити, люба Магдо, щоб цю дівчину, хоч вона лише бідна служниця, так ображали.
Лейтенант з першої дії, бідний брат у других, який мав одружитися з таємною графинею, був Магдиним нареченим. Відчувалося, що глядачі тремтять від хвилювання. Авторка сама це помітила.
— Захоплююча фабула — моя сила, — сказала вона Дідеріхові, який справді був збитий з пантелику.
Докторові Шеффельвейсу ніколи було стежити за перипетіями драми; він бачив, що йому загрожує небезпека.
— Ніхто, — запевняв він, — не вітав би радісніше дух...
Вульков перебив його:
— Знаємо, знаємо, бургомістрику. Радісно вітати ви вмієте, коли це не вимагає зусиль.
Дідеріх додав:
— Але провести різку грань між вірнопідданими і крамольниками...
Бургомістр з благанням простягнув руки.
— Панове! Не судіть про мене несправедливо. Я готовий на все! Але чого варта ця грань, коли у нас майже всі, хто не голосує за вільнодумних, віддають свої голоси соціал-демократам.
Вульков люто захрюкав і взяв з буфета ковбасу. Але Дідеріх виявив залізну впевненість.
— Коли вибори не виходять належні самі собою, їх треба такими зробити!
— Але яким чином? — сказав Вульков.
Небога Вулькова із свого боку вигукувала в публіку:
— Адже ж він мав побачити, що я — графиня, бо він нащадок того ж високого роду!
— О пані графине! — сказав Дідеріх. — Тепер мені таки хотілося б знати, чи він побачить це?
— Звичайно, — пані фон Вульков. — Вони пізнають одне одного лише із самих манер.
Справді, лейтенант і небога обмінювалися поглядами тому, що Магда і Еммі разом з пані Геслінг їли сир просто з ножа. Дідеріх дивився, роззявивши рота. В публіці невихованість фабрикантової родини викликала надзвичайно радісний настрій. Букові дочки, пані Кон і Густа Даймхен — усі раділи. Вульков також прислухався; він обсмоктав масні від ковбаси пальці і сказав:
— Фрідо, успіх забезпечений, вони сміються.
І справді, авторка вся розквітла. Її очі за скельцями пенсне гарячково блищали, груди здіймалися, вона не могла всидіти на стільці. Вона наважилася до половини висунутися з буфетної; відразу ж багато хто з цікавістю обернувся, а бургомістрова теща почала робити їй знаки. Пані фон Вульков збуджено крикнула через плече:
— Панове, битва виграна!
— Якби і в нас це робилося так легко, — сказав її чоловік. — Ну, отже, докторе, як ви міркуєте загнуздати нецігських мешканців?
— Пане президенте! — Дідеріх приклав руку до серця. — Неціг буде вірнопідданий, за це я ручуся вам головою.
— Гаразд, — сказав Вульков.
— Тому що, — вів далі Дідеріх, — у нас є агітатор, якого я назву першокласним, так, першокласним, — повторив він, охоплюючи цим словом усе велике, — і це — сам його величність кайзер!
Доктор Шеффельвейс поквапливо скупчив свої думки.
— Найіндивідуальніша особа, — пальнув він. — Людина пориву. Мислитель!
— Так, так, — сказав Вульков. Він уперся кулаками в коліна в позі стурбованого людожера і вп'яв очі в підлогу. Раптом його бесідники помітили, що він знизу скоса поглядає на них.
— Панове... — він затнувся, — ну, я вам щось скажу. Я гадаю, рейхстаг буде розпущений.
Дідеріх і доктор Шеффельвейс витягли шиї і прошепотіли:
— Панові президенту це відомо?..
— Я нещодавно полював разом з військовим міністром у мого брата в перших пана фон Квіціна.
Дідеріх уклонився. Він белькотів, а що, і сам не знав. Він віщував це! Уже під час свого вступу до Товариства воїнів він приписав свої слова його величності — і чи тільки приписав? "Я змету всю їхню крамничку!" І тепер це мало статися, статися так, наче розпоряджався він сам. Він раптом відчув містичний дрож...
Тим часом Вульков говорив:
— З паном Еугеном Ріхтером та його однодумцями нам більше не по дорозі. Якщо їм не до смаку військовий законопроект — тоді годі! — і Вульков провів кулаком по губах, наче збираючись почати пожирання собі подібних.
Дідеріх опанував себе.
— Це... це розмах! Це, поза всяким сумнівом, особиста ініціатива його величності!
Доктор Шеффельвейс пополотнів.
— Тоді, значить, знову будуть вибори до рейхстагу? А я так радів, що у нас є досвідчений депутат... — Він зовсім злякався. — Цебто, звичайно, Кюлеман теж друг Еугена Ріхтера...
— Критикан! — просопів Дідеріх. — Суб'єкт, який не знає батьківщини! — Він крутив очима. — Пане президенте! Більше ці люди не будуть хазяйнувати в Нецігу. Дайте мені тільки пройти в радники, пане бургомістре!
— Ну і що тоді? — спитав Вульков.
Дідеріх не знав. На щастя, в залі щось сталося: засовалися стільці і перед кимось прочинилися високі двері: це був сам Кюлеман. Старий пройшов поквапливо, тягнучи по дзеркальній галереї своє важке і немічне тіло. Гості в буфеті вважали, що з днів процесу він змарнів ще більше.
— Він охоче виправдав би Лауера, але більшість голосів була проти нього, — сказав Дідеріх.
Доктор Шеффельвейс зауважив:
— Камені в нирках, я вам скажу, це смертельна хвороба.
На що Вульков гумористично:
— Ну, а в рейхстагу ми — його ниркові камені.
Бургомістр підлесливо засміявся. А Дідеріх вирячив очі.
Він нахилився президентові до вуха і шепнув:
— Його духівниця!
— А що?
— Він відписав увесь свій спадок містові, — поважно пояснив доктор Шеффельвейс, — Напевне, ми на ці гроші збудуємо притулок для немовлят.
— Збудуєте притулок? — Дідеріх зневажливо пирхнув. — Патріотичнішої мети ви, певно, не можете собі уявити?
— Ах, он як, — Вульков схвально кивнув Дідеріхові. — Скільки у нього монет?
— Принаймні півмільйона, — сказав бургомістр і запевнив: — Я був би щасливий, якби можна було зробити так, щоб...
— Це дуже легко зробити, — заявив Дідеріх.
Тут із зали долинув вибух сміху, який звучав зовсім інакше, ніж раніше. Сміх був щирий, з відтінком зловтіхи. Та й авторка, ніби рятуючися втечею, сховалася за буфетом; здавалося, вона ладна була влізти в нього.
— Боже милосердний! — простогнала вона. — Все загинуло.
— Та ну? — мовив її чоловік і грізно став коло дверей. Але навіть це не могло вже спинити галасливої веселості. Магда сказала графині: "Мерщій ти, темна провінціалко, подай-но кави панові лейтенанту!" Інший голос поправив: "Чаю". Магда повторила: "Кави!" Інший голос лишився при своїй думці, Магда теж. Публіка зрозуміла, що сталося непорозуміння між Магдою та суфлершею. А втім, лейтенант дотепно втрутився, він дзенькнув острогами і сказав: "Прошу того і другого", після чого сміх набрав вибачливого характеру. Але авторка була обурена.
— Публіка! Вона завсігди звір! — проскреготіла вона.
— Невдача завжди можлива, — сказав Вульков, підморгуючи Дідеріхові:
Дідеріх відповів так само багатозначно:
— Тільки не при взаємному розумінні, пане президенте.
Після цього він визнав за краще цілком присвятитися авторці та її творові.