Вірнопідданий

Генріх Манн

Сторінка 46 з 77

— непевно почав Дідеріх і злякався, бо в дверях на сцені з'явилася чи то пані Геслінг, чи то якась інша дама, схожа на неї. Звідкись узялася й Еммі, і парочку застукали на гарячому, знявся крик і плач.

Тим голосніше заговорив Вульков:

— Ні, бургомістрику. За старого Бука ви цього разу не сховаєтеся. Хай він протягнув проект про міську біржу праці, але здійснення його — це вже ваших рук справа.

Доктор Шеффельвейс хотів щось сказати, але Магда закричала, що вона й гадки не має виходити заміж за вчителя, з нього досить і покоївки.

Авторка зауважила:

— Вона повинна вимовляти це ще вульгарніше. Вони ж парвеню [Парвеню — вискочень (франц.).] .

І Дідеріх співчутливо посміхнувся, хоч був дуже збентежений подібними порядками в домі, такому схожому на його власний. Душею він був на боці Еммі, яка заявила, що із скандалом треба зразу ж покінчити, і покликала покоївку. Але коли дівчина ввійшла — тьху, чорт! — виявилося, що це була таємна графиня. В тиші, спричиненій її виводом, пролунав бас Вулькова:

— Відчепіться від мене з вашими дурощами про соціальні обов'язки. Руйнувати сільське господарство, на вашу думку, соціально?

В публіці багато хто обернувся; авторка перелякано зашепотіла:

— Оттохен, бога ради!

— Що сталося? — Він підійшов до дверей. — Ану, хай спробують освистати!

Ніхто не свистав. Він знову звернувся до бургомістра:

— Вашими біржами праці ви віднімаєте робітників у нас, поміщиків Східної Пруссії, це безперечно. Далі: в цих біржах є навіть представники робітників, — але ж ви посередничаєте й для сільського господарства. До чого ж це призведе? До об'єднання сільських робітників. От бачите, бургомістрику? — Його лапа опустилася на податливе плече доктора Шеффельвейса. — Ми викриємо ваші таємні наміри. Нічого у вас не вийде!

На сцені небога Вулькова говорила, в публіку, бо фабрикантова родина не повинна була нічого чути.

— Як? Мені, графовій дочці, вийти заміж за вчителя музики? На це я не пристаю. Ці люди обіцяють мені посаг, але хай інші принижуються заради грошей. Я ж знаю, до чого мене зобов'язує моє благородне походження!

Залунали оплески. Пані Гарніш і пані Тіц утирали сльози, викликані благородством душі графині. Та в обох сльози потекли знову, коли небога сказала:

— Але — о горе! — де я, звичайна служниця, знайду собі чоловіка такого ж високого роду?

Бургомістр, певно, наважився щось заперечити, бо Вульков загримів:

— Я не хочу мати збитки заради того, щоб було менше безробітних! Мої гроші — це мої гроші!

Тут Дідеріх не міг стриматися, щоб не вклонитися йому зі вдячністю. Але й авторка з повним правом узяла його уклін на свій карб.

— Я знаю, — сказала вона, сама розчулившись, — це місце мені вдалося.

— Це мистецтво, яке промовляє до серця, — мовив Дідеріх. Цієї хвилини Магда з Еммі грюкнули віком рояля і дверима, то ж він додав: — І високодраматичне! — І кинув репліку в другий бік. — Наступного тижня вибори двох радників — замість Лауера і Бука-молодшого. Добре, що він іде з магістрату сам!

Вульков сказав:

— Тоді подбайте, щоб на їхні місця потрапили порядні люди. Кажуть, у вас добрі стосунки з "Нецігською газетою".

Дідеріх конфіденціально притишив голос.

— Я поки що тримаюся ще в затінку, пане президенте. Для справи націоналізму це краще.

— Диви-но, — сказав Вульков і справді проникливо подивився на Дідеріха. — Ви, певно, хочете самі балотуватися? — спитав він.

— Я пішов би на цю офіру. В наших міських організаціях дуже мало членів, на яких можна звіритися в розумінні націоналістичних поглядів.

— Ну, і що ж ви робитимете, якщо попадете до магістрату?

— Подбаю про те, щоб біржа праці перестала існувати.

— Звісно, — сказав Вульков, — як національно мислячий громадянин.

— Як офіцер, — говорив на сцені лейтенант, — я не можу припустити, люба Магдо, щоб цю дівчину, хоч вона лише бідна служниця, так ображали.

Лейтенант з першої дії, бідний брат у других, який мав одружитися з таємною графинею, був Магдиним нареченим. Відчувалося, що глядачі тремтять від хвилювання. Авторка сама це помітила.

— Захоплююча фабула — моя сила, — сказала вона Дідеріхові, який справді був збитий з пантелику.

Докторові Шеффельвейсу ніколи було стежити за перипетіями драми; він бачив, що йому загрожує небезпека.

— Ніхто, — запевняв він, — не вітав би радісніше дух...

Вульков перебив його:

— Знаємо, знаємо, бургомістрику. Радісно вітати ви вмієте, коли це не вимагає зусиль.

Дідеріх додав:

— Але провести різку грань між вірнопідданими і крамольниками...

Бургомістр з благанням простягнув руки.

— Панове! Не судіть про мене несправедливо. Я готовий на все! Але чого варта ця грань, коли у нас майже всі, хто не голосує за вільнодумних, віддають свої голоси соціал-демократам.

Вульков люто захрюкав і взяв з буфета ковбасу. Але Дідеріх виявив залізну впевненість.

— Коли вибори не виходять належні самі собою, їх треба такими зробити!

— Але яким чином? — сказав Вульков.

Небога Вулькова із свого боку вигукувала в публіку:

— Адже ж він мав побачити, що я — графиня, бо він нащадок того ж високого роду!

— О пані графине! — сказав Дідеріх. — Тепер мені таки хотілося б знати, чи він побачить це?

— Звичайно, — пані фон Вульков. — Вони пізнають одне одного лише із самих манер.

Справді, лейтенант і небога обмінювалися поглядами тому, що Магда і Еммі разом з пані Геслінг їли сир просто з ножа. Дідеріх дивився, роззявивши рота. В публіці невихованість фабрикантової родини викликала надзвичайно радісний настрій. Букові дочки, пані Кон і Густа Даймхен — усі раділи. Вульков також прислухався; він обсмоктав масні від ковбаси пальці і сказав:

— Фрідо, успіх забезпечений, вони сміються.

І справді, авторка вся розквітла. Її очі за скельцями пенсне гарячково блищали, груди здіймалися, вона не могла всидіти на стільці. Вона наважилася до половини висунутися з буфетної; відразу ж багато хто з цікавістю обернувся, а бургомістрова теща почала робити їй знаки. Пані фон Вульков збуджено крикнула через плече:

— Панове, битва виграна!

— Якби і в нас це робилося так легко, — сказав її чоловік. — Ну, отже, докторе, як ви міркуєте загнуздати нецігських мешканців?

— Пане президенте! — Дідеріх приклав руку до серця. — Неціг буде вірнопідданий, за це я ручуся вам головою.

— Гаразд, — сказав Вульков.

— Тому що, — вів далі Дідеріх, — у нас є агітатор, якого я назву першокласним, так, першокласним, — повторив він, охоплюючи цим словом усе велике, — і це — сам його величність кайзер!

Доктор Шеффельвейс поквапливо скупчив свої думки.

— Найіндивідуальніша особа, — пальнув він. — Людина пориву. Мислитель!

— Так, так, — сказав Вульков. Він уперся кулаками в коліна в позі стурбованого людожера і вп'яв очі в підлогу. Раптом його бесідники помітили, що він знизу скоса поглядає на них.

— Панове... — він затнувся, — ну, я вам щось скажу. Я гадаю, рейхстаг буде розпущений.

Дідеріх і доктор Шеффельвейс витягли шиї і прошепотіли:

— Панові президенту це відомо?..

— Я нещодавно полював разом з військовим міністром у мого брата в перших пана фон Квіціна.

Дідеріх уклонився. Він белькотів, а що, і сам не знав. Він віщував це! Уже під час свого вступу до Товариства воїнів він приписав свої слова його величності — і чи тільки приписав? "Я змету всю їхню крамничку!" І тепер це мало статися, статися так, наче розпоряджався він сам. Він раптом відчув містичний дрож...

Тим часом Вульков говорив:

— З паном Еугеном Ріхтером та його однодумцями нам більше не по дорозі. Якщо їм не до смаку військовий законопроект — тоді годі! — і Вульков провів кулаком по губах, наче збираючись почати пожирання собі подібних.

Дідеріх опанував себе.

— Це... це розмах! Це, поза всяким сумнівом, особиста ініціатива його величності!

Доктор Шеффельвейс пополотнів.

— Тоді, значить, знову будуть вибори до рейхстагу? А я так радів, що у нас є досвідчений депутат... — Він зовсім злякався. — Цебто, звичайно, Кюлеман теж друг Еугена Ріхтера...

— Критикан! — просопів Дідеріх. — Суб'єкт, який не знає батьківщини! — Він крутив очима. — Пане президенте! Більше ці люди не будуть хазяйнувати в Нецігу. Дайте мені тільки пройти в радники, пане бургомістре!

— Ну і що тоді? — спитав Вульков.

Дідеріх не знав. На щастя, в залі щось сталося: засовалися стільці і перед кимось прочинилися високі двері: це був сам Кюлеман. Старий пройшов поквапливо, тягнучи по дзеркальній галереї своє важке і немічне тіло. Гості в буфеті вважали, що з днів процесу він змарнів ще більше.

— Він охоче виправдав би Лауера, але більшість голосів була проти нього, — сказав Дідеріх.

Доктор Шеффельвейс зауважив:

— Камені в нирках, я вам скажу, це смертельна хвороба.

На що Вульков гумористично:

— Ну, а в рейхстагу ми — його ниркові камені.

Бургомістр підлесливо засміявся. А Дідеріх вирячив очі.

Він нахилився президентові до вуха і шепнув:

— Його духівниця!

— А що?

— Він відписав увесь свій спадок містові, — поважно пояснив доктор Шеффельвейс, — Напевне, ми на ці гроші збудуємо притулок для немовлят.

— Збудуєте притулок? — Дідеріх зневажливо пирхнув. — Патріотичнішої мети ви, певно, не можете собі уявити?

— Ах, он як, — Вульков схвально кивнув Дідеріхові. — Скільки у нього монет?

— Принаймні півмільйона, — сказав бургомістр і запевнив: — Я був би щасливий, якби можна було зробити так, щоб...

— Це дуже легко зробити, — заявив Дідеріх.

Тут із зали долинув вибух сміху, який звучав зовсім інакше, ніж раніше. Сміх був щирий, з відтінком зловтіхи. Та й авторка, ніби рятуючися втечею, сховалася за буфетом; здавалося, вона ладна була влізти в нього.

— Боже милосердний! — простогнала вона. — Все загинуло.

— Та ну? — мовив її чоловік і грізно став коло дверей. Але навіть це не могло вже спинити галасливої веселості. Магда сказала графині: "Мерщій ти, темна провінціалко, подай-но кави панові лейтенанту!" Інший голос поправив: "Чаю". Магда повторила: "Кави!" Інший голос лишився при своїй думці, Магда теж. Публіка зрозуміла, що сталося непорозуміння між Магдою та суфлершею. А втім, лейтенант дотепно втрутився, він дзенькнув острогами і сказав: "Прошу того і другого", після чого сміх набрав вибачливого характеру. Але авторка була обурена.

— Публіка! Вона завсігди звір! — проскреготіла вона.

— Невдача завжди можлива, — сказав Вульков, підморгуючи Дідеріхові:

Дідеріх відповів так само багатозначно:

— Тільки не при взаємному розумінні, пане президенте.

Після цього він визнав за краще цілком присвятитися авторці та її творові.

43 44 45 46 47 48 49

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(

Дивіться також: