Якщо він не п’яний, я скажу йому: "Ходімо перехилимо по чарці, поки "Спіла Айва" відчинена".
Я веду його до шинку, напуваю, — а дядечку Метьєнові небагато треба, — вкладаю старого під стіл, беру його перепустку й повертаюся на кладовище. Ви матимете справу тільки зі мною. Якщо він уже буде п’яний, я скажу: "Іди собі, я все зроблю сам". Він піде, а я витягну вас із ями.
Жан Вальжан подав Фошлеванові руку, яку той схопив зі зворушливою селянською щирістю.
— Домовлено, дядечку Фошлеван. Усе буде гаразд.
"Тільки не сталося б чогось непередбаченого", — подумав Фошлеван.
5. Бути п’яничкою ще не означає бути безсмертним
Наступного дня перед заходом сонця рідкі перехожі на Менському бульварі скидали шапки, проводжаючи поглядом старовинні похоронні дроги, прикрашені зображенням черепів та схрещених кісток і скляними слізьми. На дрогах стояла труна під білим покрівцем, на якому лежав великий чорний хрест, схожий на мерця з розкинутими руками. За дрогами їхала жалобна карета, в якій сидів священик у стихарі та хлопчик-півчий у червоній камилавці. Обабіч дрог ішло по двоє смолоскипників у сірих лівреях із чорними вилогами. Позаду плентав, накульгуючи, старий в одежі робітника. Цей кортеж прямував на кладовище Вожирар.
Кладовище Вожирар, на відміну від інших паризьких кладовищ, мало свої особливі порядки. Бернардинки-бенедиктинки монастиря Малий Пікпюс дістали право ховати своїх покійниць в окремому кутку кладовища пізно ввечері. Змушені через це працювати на смерканні, а то й уночі, гробарі скорялися тут особливому розпорядку. Брама й хвіртка кладовища Вожирар зачинялися перед заходом сонця — згідно з розпорядженням міського управління, що стосувалося всіх паризьких кладовищ. Якщо котрийсь гробар на той час затримувався на кладовищі, він міг вийти, тільки пред’явивши свою перепустку, виписану дирекцією похоронної служби. Якщо в гробаря такої перепустки не було, він називав себе, воротар виходив зі своєї сторожки, впізнавав порушника розпорядку і відчиняв йому ворота ключем; гробар виходив, але в цьому випадку з нього брали п’ятнадцять франків штрафу.
Сонце ще не зайшло, коли дроги з білим покрівцем і чорним хрестом звернули на під’їзну алею кладовища Вожирар. Старий, що шкандибав за дрогами, був не хто інший, як Фошлеван.
Поховання матері Розп’яття в склепі під вівтарем, вихід Козетти з монастиря, проникнення Жана Вальжана в покійницьку — усе це відбулося без найменшої заминки.
Фошлеван шкандибав за дрогами вельми задоволений. Дві його змови — одна з черницями, друга з паном Мадленом — цілком удалися. Спокій Жана Вальжана передався й старому, і він тепер не сумнівався в успіху. Те, що лишалося зробити, було сущою дрібницею. За два роки він разів десять споював славного дядечка Метьєна. Він робив із ним усе, що хотів. Упевненість Фошлевана в собі була повною.
У ту мить, коли процесія звернула на під’їздну алею кладовища, Фошлеван подивився на дроги, радісно потер руки й прошепотів сам до себе:
— Оце так кумедія!
Перед брамою дроги зупинилися — треба було показати дозвіл на поховання. Представник похоронної контори вступив у переговори з воротарем кладовища. Під час цієї розмови, що завжди займала одну-дві хвилини, підійшов якийсь незнайомець і став за дрогами, поруч із Фошлеваном. На ньому була робоча куртка з великими кишенями, і він тримав під рукою заступ.
Фошлеван подивився на незнайомця.
— Хто ви такий? — запитав він.
— Гробар, — відповів той.
Якби хтось дістав у груди гарматне ядро і лишився живий, у нього, певне, був би такий самий вираз обличчя, як у Фошлевана.
— Гробар!
— Атож.
— Ви?
— Я.
— Гробарем тут дядечко Метьєн.
— Був.
— Як це був?
— Він помер.
Фошлеван сподівався чого завгодно, тільки не цього: щоб гробар отак узяв і помер! Одначе чогось незвичайного в цім не було: гробарі помирають теж. Копаючи ями іншим, вони рано чи пізно лягають у могилу й самі.
— Такого не може бути! — пробелькотів Фошлеван у розпачі.
— Таке сталося.
— Але ж гробарем тут дядечко Метьєн, — слабким голосом заперечив старий садівник.
— Після Наполеона на трон зійшов Людовик Вісімнадцятий. Після Метьєна — я. Мене звати Гріб’є, селюче.
Фошлеван, блідий як смерть, подивився на цього Гріб’є.
То був чоловік довготелесий, худий, блідий, похмурий. Він скидався на невдаху-лікаря, що пішов у гробарі.
Фошлеван вибухнув сміхом.
— Ну й чудасія! Дядечко Метьєн помер. Добрий дядечко Метьєн помер, але хай живе дядечко Ленуар! Ви знаєте, хто такий дядечко Ленуар? Це запечатаний дзбаник червоного вина за шість су. То старий Метьєн віддав Богові душу? Шкода, він любив пожити. Але й ви, певно, любите пожити. Правда, приятелю? Зараз ми сходимо перехилимо по склянці, гаразд?
Гріб’є відповів:
— Я дістав освіту. Я закінчив чотири класи. Я ніколи не п’ю.
Дроги зрушили з місця і тепер котилися по головній алеї кладовища. Фошлеван уповільнив ходу. Від тривоги він став накульгувати ще дужче.
Гробар ішов попереду нього.
Фошлеван ще раз уважно оглянув цього несподіваного Гріб’є.
То був один із тих людей, які вже замолоду здаються старими і які, незважаючи на свою худорлявість, бувають дуже сильними.
— Приятелю! — покликав Фошлеван.
Той обернувся.
— Я монастирський гробар.
— Мій колега, — кинув молодик.
Фошлеван, чоловік хоч і неграмотний, але тямовитий, зрозумів, що має справу з балакуном — тобто з дуже небезпечною людиною.
— Подумати лишень, дядечко Метьєн помер, — пробурмотів він.
— Цілком і повністю. Добрий Господь переглянув свою боргову книгу й побачив, що надійшла черга Метьєна. І дядечко Метьєн подався на той світ.
— Нам слід би познайомитися ближче, — пробелькотів Фошлеван.
— Ми вже познайомилися. Ви — селюк, я парижанин.
— Люди знайомляться, тільки випивши разом. Відкоркуєш пляшечку — відкриєш і душу. Ходімо вип’ємо. Від цього не відмовляються.
— Насамперед — робота.
"Я пропав", — подумав Фошлеван.
— Селюче, в мене семеро малих, яких треба нагодувати. Якщо я питиму — вони не матимуть що їсти, — докинув Гріб’є.
Дроги обминули гайок кипарисів, звернули з головної алеї і заглибилися в кущі. Це означало, що місце поховання зовсім близько. Фошлеван уповільнив ходу, але він не міг затримати дроги. На щастя, колеса грузли в розмоклій від зимових дощів землі й гальмували рух.
Фошлеван наблизився до гробаря:
— Там є таке чудове аржантейське вино, — озвався він.
— Селюче, я не мав стати гробарем, — сказав молодик. — Мій батько служив швейцаром у військовому училищі й готував мене до діяльності на літературній ниві. Але йому не пощастило. Він програвся на біржі. Отож мені не довелося стати письменником. І все-таки я служу громадським писарем.
— То ви не гробар? — ухопився Фошлеван за цю ниточку надії.
— Одне не заважає іншому. Я суміщаю.
Фошлеван не зрозумів останнього слова.
— Ходімо вип’ємо, — сказав він.
Тут необхідно зробити одне зауваження. Хоч який стривожений був Фошлеван, але, пропонуючи піти випити, він не уточнював, хто ж платитиме. Як правило, Фошлеван пропонував піти випити, а дядечко Метьєн платив. Ось і тепер старий садівник кликав нового гробаря піти випити, але платити він і не думав.
Гріб’є провадив із поблажливою посмішкою:
– Їсти-то треба. От я й заступив дядечка Метьєна. Коли ти майже завершив освіту, ти стаєш філософом. До роботи пером я додав працю заступом. Моя писарська будка стоїть на ринку, на Севрській вулиці. Усі кухарки зі шпиталів Червоного Хреста звертаються до мене, я складаю їм послання до молодих солдатиків. Уранці я пишу любовні листи, а ввечері копаю могили. Таке життя, селюче.
Дроги посувалися вперед. Фошлеван, стривожений до краю, оглядався на всі боки. Великі краплі поту скочувалися йому з лоба.
— Але не можна служити двом панам зразу, — сказав Гріб’є. — Треба, щоб я вибрав або заступ, або перо. Заступ псує мені почерк.
Дроги зупинилися.
З жалобної карети вийшов хлопчик-півчий, потім священик.
Одне колесо дрог заїхало на купку землі, за якою видніла яма.
— Оце так кумедія! — повторив Фошлеван, холонучи від жаху.
6. Між чотирма дошками
Хто був у труні? Ми знаємо. Жан Вальжан.
Усе, що він задумав, ішло добре, починаючи від учорашнього дня. Як і Фошлеван, Жан Вальжан розраховував на дядечка Метьєна. Він не сумнівався, що все буде гаразд.
Від чотирьох дощок труни віяло могильним супокоєм. Лежачи в ній, Жан Вальжан мав змогу стежити за всіма перипетіями жахливої гри, яку він провадив зі смертю.
Незабаром після того, як Фошлеван прибив віко труни, Жан Вальжан відчув, що його понесли, а тоді повезли. Коли стало менше трусити, він збагнув, що з’їхали з бруківки на втоптану землю, тобто виїхали на бульвари. З глухого гуркоту він угадав, що дроги переїжджають через Аустерліцький міст. Під час першої зупинки він зрозумів, що під’їхали до кладовища, під час другої він сказав собі: "Це могила".
Раптом він відчув, що труну підняли, а по дошках зашаруділи мотузки, на яких її мали опустити в яму.
Потім у нього запаморочилось у голові.
Мабуть, смолоскипники та гробар похитнули труну й опустили її узголів’ям униз. Коли Жан Вальжан прийшов до тями, він лежав випростаний і нерухомий. Труна лягла на дно.
Йому стало холодно.
Моторошний, урочистий голос виразно промовляв над ним латинські слова, яких він не розумів:
— Qui dormiunt in terrae pulvere, evigilabunt; alii in vitam aeternam, et alii in opprobium, ut videat semper.[22]
І дитячий голос відповів:
— De profundis.[23]
Суворий голос провадив:
— Reguiem aeternam dona ei, Domine.[24]
Дитячий голос відповів:
— Et lux perpetua luceat ei.[25]
Жан Вальжан відчув, ніби на дошки впало кілька крапель дощу. Певно, труну окропили святою водою.
Він подумав: "Скоро це закінчиться. Священик піде, Фошлеван поведе Метьєна випити. Мене покинуть одного. Потім Фошлеван повернеться, і я виберуся звідси. Треба потерпіти ще з годину".
— Reguiescat in pace,[26] — проказав суворий голос.
— Amen,[27] — відповів дитячий.
Напруживши слух, Жан Вальжан почув, як віддаляються чиїсь кроки.
"Ось вони й пішли, — подумав. — Я залишився сам". Раптом він почув над головою мовби гуркіт грому.
То впала на труну перша грудка землі.
Впала і друга грудка.
Одна з дірочок, крізь які він дихав, забилася.
Впала третя грудка.
Потім четверта.
Є випробування, що їх нездатна витримати навіть найсильніша людина.