Ежен занадто легковажно повірив у шляхетність жінки, поклавшись на її слова. Як і всі знедолені, він від щирого серця підписав ту чудову угоду, яка нібито має зв’язати доброчинця з тим, кого він обдаровує своєю ласкою, і стверджує в першому ж своєму параграфі цілковиту рівність між людьми великої душі. Коли доброчинність з’єднує воєдино дві істоти, вона породжує небесне почуття, таке ж рідкісне й неоціненне, як і справжнє кохання. І те, й те – вияв щедрості високих душ.
Щоб попасти на бал до герцогині де Карільяно, Растіньяк проковтнув цю образу.
– Пані, – сказав він тремтячим голосом, – якби не вельми важлива річ, я б не прийшов вам надокучати; будьте милостиві, дозвольте мені поговорити з вами пізніше, я почекаю.
– Гаразд, приходьте обідати, – сказала вона, трохи зніяковівши від різкості своїх слів, бо ця жінка й справді була така сама добра, як і шляхетна.
Ежен був зворушений цією раптовою зміною, та все ж, виходячи, подумав: "Плазуй, терпи все! Якщо найкраща з жінок здатна в одну мить знищити всі обіцянки дружби й відкинути тебе, мов стоптаного шкарбана, то чого ж сподіватися від інших! Виходить, кожен має дбати тільки за себе? А втім, її дім – не крамничка, і я не маю права нічого вимагати від неї. Треба, як каже Вотрен, стати гарматним ядром".
Але гіркі думки студента незабаром розвіялися від передчуття приємності, що її обіцяв йому обід у віконтеси. Таким чином, немов з волі фатуму, найдрібніші події його життя штовхали Ежена на той шлях, де, як казав жахливий сфінкс із "Дому Воке", йому доведеться, мов на полі бою, убивати, щоб не бути вбитим, дурити, щоб не обдурили його; де на самому початку доведеться залишити своє сумління, серце, надіти машкару, безжально грати долею людей і, як у Спарті, непомітно для стороннього ока готувати свою перемогу, щоб заслужити лавровий вінок.
Коли Ежен повернувся до віконтеси, вона знову була ласкава й добра з ним, як завжди. Вони вдвох пішли в їдальню, де віконт де Босеан уже чекав на свою дружину. Стіл було сервіровано з пишнотою, що за часів Реставрації, як відомо, досягла найвищої міри. Для віконта де Босеана, як і для більшості пересичених людей, уже не існувало інших утіх, крім смачної їжі. Він належав до гурманської школи Людовіка XVIII і герцога д’Ескара. Отже, стіл його являв подвійну розкіш – для смаку і для ока. Вражений Растіньяк ніколи не бачив такого видовища, бо він уперше обідав у домі, де високе становище в суспільстві було спадкове. На той час вийшли з моди вечері, якими звичайно закінчувались бали в епоху Імперії, коли військовим треба було набиратися сил, готуючись до боїв із зовнішнім і внутрішнім ворогом. Ежен бував досі тільки на балах. Самовпевненості, якою Растіньяк пізніше славився, він почав набувати вже тепер, і саме вона не дала йому розгубитися. Коли людина з палкою уявою бачить на столі різьблений срібний посуд і безліч особливих тонкощів у розкішній сервіровці, коли вона вперше милується нечутними рухами лакеїв, їй, певна річ, дуже важко перед цим сповненим постійного блиску життям віддавати перевагу нестаткам, хоч би на них вона й збиралася приректи себе ще вранці. На хвилину Ежен думкою полинув у пансіон Воке і відчув такий жах, що поклявся собі в січні вибратися звідти й оселитися в пристойному будинку, а водночас і позбутися Вотрена, чию важку руку він почував на своєму плечі. Якби уявити усі численні форми, яких набуває в Парижі видима чи потайна розпуста, розважлива людина не може не спитати себе: через яке непорозуміння держава відкриває в Парижі школи і збирає в них молодь, яким чином тут іще шанують честь гарних жінок, яким чином золото, виставлене в дерев’яних чашах у крамницях міняйлів, не зникає, мов за помахом чарівної палички? Але коли подумаєш, як мало злочинів, навіть провин, вчиняє молодь, то мимоволі переймаєшся великою повагою до тих терплячих Танталів, що борються самі з собою і майже завжди виходять з боротьби переможцями! Якби добре змалювати боротьбу цього бідного студента супроти Парижа, вийшов би чи не найдраматичніший епізод в історії нашої сучасної цивілізації.
Пані де Босеан даремно своїми поглядами запрошувала Ежена висловитись, він не хотів нічого говорити в присутності віконта.
– Ви поїдете зі мною сьогодні до Італійців? – спитала віконтеса в чоловіка.
– Ви, звичайно, не маєте сумнівів, що я охоче виконав би ваше бажання, – відповів він з іронічною ґречністю, яка ввела в оману студента, – проте я повинен де з ким зустрітися в театрі Вар’єте.
"Зі своєю коханкою", – подумала пані де Босеан.
– А хіба д’Ажуда не буде у вас сьогодні ввечері? – спитав віконт.
– Ні, – відповіла вона з досадою.
– Ну, якщо вам неодмінно потрібен супутник, запросіть пана де Растіньяка.
Віконтеса, усміхаючись, глянула на Ежена.
– Це вам дуже пошкодить, – зауважила вона.
"Француз любить небезпеку, бо здобуває у ній славу", як казав Шатобріан, – відповів Растіньяк, схиливши голову.
Через кілька хвилин він мчав з пані де Босеан у двомісній кареті до модного театру; коли, увійшовши в центральну ложу, він побачив, що всі лорнети спрямовані не тільки на віконтесу, її елегантний туалет, але й на нього, все видалося Растіньякові якоюсь чарівною феєрією. Одне зачарування змінялося іншим.
– Ви хотіли щось мені сказати, – нагадала йому пані де Босеан. – Подивіться, он пані де Нусінген, у третій ложі від нас. Її сестра і пан де Трай сидять з другого боку.
Кажучи це, віконтеса глянула на ложу, де мала сидіти мадмуазель де Рошфід, і обличчя її заясніло: пана д’Ажуда там не було.
– Вона чарівна, – сказав Ежен, подивившись на пані де Нусінген.
– У неї білі вії.
– Так, але який гарний тонкий стан.
– Зате великі руки.
– Гарні очі.
– Надто довгасте обличчя.
– Видовжені форми – ознака породи.
– Коли це так – її щастя. Гляньте, як вона піднімає і опускає свого лорнета. Порода Горіо позначається в кожному її русі, – сказала віконтеса на превеликий подив Ежена.
Справді, пані де Босеан оглядала зал крізь лорнет і, здавалося, не звертала ані найменшої уваги на пані де Нусінген, а проте стежила за кожним її рухом. Публіка зібралася вишукана. Дельфіні де Нусінген дуже лестило, що елегантний, вродливий кузен пані де Босеан приділяє їй особливу увагу, не зводячи з неї погляду…
– Це непристойно – отак не спускати з неї очей, пане де Растіньяк. Ви нічого не доб’єтеся, нав’язуючись людям.
– Люба кузино, – сказав Ежен, – ви вже зробили для мене багато; коли хочете довершити своє добре діло, то прошу вас, зробіть мені одну послугу, яка вас не обтяжить, а мене ощасливить. Я закохався.
– Уже?
– Так.
– В оцю жінку?
– А хіба ж хтось інший поставився б прихильно до моїх домагань? – спитав він, кинувши на кузину пильний погляд і, помовчавши, вів далі: – Герцогиня де Карільяно – приятелька герцогині Беррійської, і ви, певне, бачитеся з нею; будьте ласкаві, відрекомендуйте мене їй і візьміть із собою на бал, який вона дає в понеділок. Я там зустрінуся з пані де Нусінген і дам перший бій.
– Охоче, – сказала віконтеса. – Якщо вона вам уже припала до вподоби, то ваші сердечні справи чудові. Бачите, он де Марсе, в ложі княгині Галатіон. Пані де Нусінген страждає, її мучать ревнощі. Це дуже слушна хвилина, щоб полонити серце жінки, особливо дружини банкіра. Всі ці дами з Шоссе д’Антен дуже мстиві.
– Що ж зробили б ви в такому випадку?
– Я? Страждала б мовчки.
В цю хвилину в ложу пані де Босеан увійшов маркіз д’Ажуда.
– Я кинув свої справи, щоб знову побачити вас. Мій вчинок – не жертва, отож я й кажу вам про це.
– Обличчя віконтеси засяяло радістю, і Ежен зрозумів різницю між виразом справжнього кохання і кривлянням паризького кокетства. Милуючись своєю кузиною, він замовк, і, зітхнувши, поступився місцем панові д’Ажуда. "Яке благородне, високе створіння – жінка, що так кохає! – подумав він. – І цей чоловік хоче зрадити її задля якоїсь ляльки! Як можна її зрадити?" Серце його сповнилося дитячою люттю. Йому хотілось упасти до ніг пані де Босеан, хотілося мати демонічну владу, щоб понести її в своєму серці, як орел несе з долини в своє гніздо маленьку білу кізочку-сисунця. Він почував себе приниженим, бо в цьому великому музеї краси не було його картини – жінки, що кохала б його. "Коханка і панівне становище – ось ознака могутності", – подумав Ежен. І він подивився на пані де Нусінген, як скривджена людина дивиться на кривдника. Віконтеса обернулась до нього і швидким поглядом висловила йому безмірну вдячність за його скромність. Перша дія закінчилась.
– Ви досить добре знайомі з пані де Нусінген, щоб представити їй пана де Растіньяка? – спитала віконтеса маркіза д’Ажуда.
– О, вона буде дуже рада познайомитися з паном де Растіньяком, – відповів маркіз.
Красень португалець підвівся, узяв під руку студента, і той за одну мить опинився перед пані де Нусінген.
– Баронесо, – сказав маркіз, – маю честь представити вам шевальє Ежена де Растіньяка, кузена віконтеси де Босеан. Ви так причарували пана де Растіньяка, що мені схотілося довершити його щастя, наблизивши його до його кумира.
Ці слова було сказано жартівливим тоном, щоб згладити їх грубуватий зміст, який у гарній формі завжди подобається жінкам. Пані де Нусінген усміхнулась і запросила Ежена сісти в крісло свого чоловіка, що тільки-но вийшов.
– Не наважусь пропонувати вам лишитися тут зі мною, пане, – сказала вона. – Той, хто має щастя бути в товаристві пані де Босеан, не покине її.
– Але мені здається, пані, – тихо відповів Ежен, – що моїй кузині буде приємніше, коли я зостануся тут. Перед приходом пана маркіза ми розмовляли про вас і про вашу шляхетність, – додав він голосно.
Пан д’Ажуда вклонився і вийшов.
– То ви справді лишаєтесь зі мною? – спитала. баронеса. – Тоді ми з вами ближче познайомимось; пані де Ресто вже збудила в мені палкі бажання вас побачити.
– Виходить, графиня не щира. Адже вона веліла не приймати мене.
– Чому?
– Пані, мені соромно повідомляти вам причину, але покладаюсь на вашу вибачливість, звіряючи вам цей секрет. Я сусід вашого батька і не знав, що пані де Ресто його дочка. Я мав необережність згадати про нього зовсім випадково й розгнівив цим вашу сестру та її чоловіка. Ви не можете собі уявити, яким міщанством видалося це відступництво герцогині де Ланже та моїй кузині.