Я зайшов до вас у справі пана Моро.
Почувши це прізвище, вона неначебто зніяковіла.
"Тим краще, — подумав колишній клерк, — приймала його, прийме й мене!" — підбадьорював він себе поширеною думкою, нібито коханця легше витиснути, ніж чоловіка.
Він мав задоволення стрітися з нею якось у суді; він навіть назвав день і число. Така пам'ятливість здивувала пані Арну. Він солодкавим голосом вів далі:
— Ви й тоді вже… були… в дещо скрутному становищі.
Вона нічого не відповіла; виходить, це була правда.
Адвокат заговорив про те, про се, про її квартиру, про фабрику; тоді, наглянувши біля дзеркала кілька медальйонів, спитав:
— О, певно, родинні портрети?
Він звернув увагу на портрет літньої жінки, матері пані Арну.
— Судячи з обличчя, прекрасна жінка, типова південка.
Дізнавшись, що вона із Шартра, він мовив:
— Шартр! Яке гарне місто!
Делор'є похвалив Шартрський собор і пироги; потім, вернувшись до портрета, знайшов у ньому подібність із пані Арну і сказав їй кілька прихованих компліментів. Це її не образило. Він повівся впевненіше й повідомив, що давно знайомий з Арну.
— Хороший чолов'яга, але компрометує себе! Ну, хоча б оця заставна, — годі собі й уявити таку легковажність…
— Так, я знаю, — відказала вона й знизала плечима.
Ця мимохіть засвідчена зневага надала Делор'є сміливості вести далі:
– Історія з фарфоровою глиною, — може, ви цього й не знаєте, — трохи було не обернулася на вельми велику прикрість, і навіть його репутація…
Вона суворо нахмурила брови, і це осмикнуло його. Тоді, перейшовши на загальні теми, він став уболівати над нещасними жінками, чиї чоловіки розтринькують статки…
— Але ж вони належать йому, добродію; я не маю нічого!
Все одно! То ще не знати… Людина досвідчена могла б стати в пригоді. Він просив йому вірити й покластися на нього, хвастав своїми власними заслугами і крізь блискучі окуляри дивився їй просто в обличчя.
Її охопило якесь невиразне оціпеніння, та раптом вона сказала:
— Я вас прошу, перейдімо до діла!
Він розгорнув папку.
— Ось доручення Фредеріка. Якщо такий документ попаде в руки судового пристава, котрий діятиме згідно з законом, тоді нема нічого простішого: за двадцять чотири години… — Вона залишалася незворушною, і він перемінив тактику. — Я, зрештою, ніяк не можу збагнути, що змусило його вимагати цю суму, — адже він не має в ній ніякісінької потреби!
— Та що ви! Пан Моро був такий ласкавий…
— О, ваша правда!
І Делор'є заходився вихваляти його, а потім мало-помалу став ганьбити як людину, котра не пам'ятає добра, обзиваючи себелюбцем і скнарою.
— Я думала, добродію, що ви йому друг.
— Це не шкодить бачити його хиби. Скажімо, він не надто цінить… як би це сказати?.. ту симпатію…
Пані Арну гортала грубий зошит. Вона, перебивши його, попросила пояснити якесь слово.
Він схилився до її плеча, і так близько, що торкнувся до щоки. Вона почервоніла; цей рум'янець запалив Делор'є; він ненаситно вп'явся устами в її руку.
— Ви що дозволяєте собі, добродію?
Тут вона, ставши при стіні, з обуренням глянула на нього великими гнівними очима, і він під тим поглядом остовпів.
— Вислухайте мене! Я вас люблю!
Вона зареготала, вибухнула різким, убивчим сміхом, що наганяв розпач. Делор'є відчув таку лють, що ладен був задушити її. Але стримався і з виглядом переможеного, що благає пощади, промимрив:
— Ох як ви помилились! Я не став би, як він…
— Про кого ви говорите?
— Про Фредеріка!
— Ну, пан Моро мало мене обходить, я ж вам сказала!
— О! Даруйте, даруйте! — Він, розтягуючи слова, ущипливо додав: — А мені здалося, ви настільки не байдужі до нього, що вам зробить приємність дізнатись…
Вона поблідла. Колишній клерк додав:
— Він одружується.
— Одружується?
— За місяць — щонайпізніше, на мадмуазель Рок, дочці управителя пана Дамбреза. Саме тому він і поїхав до Ножана, тільки тому.
Вона поклала руку на серце, неначе їй завдали сильного удару, але зараз же смикнула шнурок дзвоника. Делор'є не чекав, щоб його вигнали. Коли вона обернулася, його вже не було.
Пані Арну майже задихнулася. Вона підійшла до вікна подихати свіжим повітрям.
По той бік вулиці, на хіднику, пакувальник, скинувши куртку, забивав ящик. Проїжджали екіпажі. Вона зачинила вікно і, відійшовши, сіла. Високі сусідні будинки затуляли сонце, і в кімнату падало якесь холодне світло. Діти повиходили надвір, довкола ніякого руху. Вона ніби опинилася в безмежній пустелі.
"Він одружується! Невже це можливо?"
Її взяв нервовий дрож.
"Що це? Хіба я люблю його?"
І раптом вихопилося:
"Так, люблю!.. Я його люблю!"
Їй здавалося, що вона падає в якусь безконечну глибінь. Годинник вибив третю. Вона слухала, як завмирає дзвін. Так і сиділа на краєчку крісла й усміхалась, дивлячись в одну точку.
Того самого дня і в ту ж годину Фредерік і мадмуазель Луїза гуляли в кінці острова по саду, що належав панові Року. Стара Катріна здалеку стежила за ними. Вони йшли поряд, і Фредерік спитав:
— Пам'ятаєте, як я брав вас із собою в поле?
— Які ви були добрі зі мною! — відповіла вона. — Ви помагали мені ліпити пироги з піску, наливали в лійку води, гойдали мене на релях…
— А що стало з вашими ляльками, котрих ви називали маркізами та королевами?
— Далебі, не знаю!
— А ваш цуцик Жучок?
— Втопився, бідолашненький!
— А "Дон Кіхот", в якому ми розфарбовували картинки?
— Зберігається й досі!
Фредерік нагадав їй про перше причастя і яка вона була мила на вечірній відправі в білій вуалі і з великою свічкою в руках, коли разом із дівчатками обходила вівтар під теленькання дзвоника.
Видно, ці спомини не дуже захоплювали мадмуазель Рок; вона не мала чого відповісти, а за хвилину сказала:
— Вреднющий! Жодного разу не написав про себе!
Фредерік виправдувався, посилаючись на всілякі справи.
— Що ж ви там робили?
На це питання важко було відповісти; він сказав, що вивчав політику.
— Он що! — І, більше нічого не розпитуючи, додала: — Воно вам цікаве, а мені…
І вона розказала йому, яке нудне її життя, яка вона самотня, нікого не бачить, не знає ніякої втіхи, ніякої розради! От би зайнятися верховою їздою!
— Вікарій вважає, що це для дівчини непристойно. Яке безглуздя — ота пристойність! Раніше мені дозволяли робити все, що заманеться, а теперь нічогісінько не можна!
– І все-таки ваш батько любить вас!
— Воно так, але…
Вона зітхнула, що означало: "Для мого щастя цього не досить".
Запала мовчанка. І тільки чути було, як шурхотить під ногами пісок та шумить між камінням вода. Сена вище Ножана ділиться на два рукави. Той, котрий рухає млинові колеса, в цьому місці виходить із берегів, переповнений водами, що нижче впадають у природне русло; за мостами, праворуч, з протилежного боку, над схилом, де зеленіє дерен, видно білий будинок. Ліворуч, на порослому моріжку височать тополі, а просто — обрій, обмежений вигином річки; вона була гладенька, як дзеркало; великі жуки ковзали по спокійній воді. Зарості очерету й куги нерівною габою лямували берег; до самої води підступало якесь зілля із золотими пуп'янками, що починали розпускатися, посхилялися кетяги козельцю, стриміли пучки лілових квітів, подекуди вибивалися пасма зелені. По заводі стелилося біле латаття; ряди старих верб, де були розставлені пастки на дичину, захищали сад із цього боку острова.
Серед саду, обнесений кам'яною загорожею з черепичним дашком, розкинувся город; там бурими квадратами вирізнялися латки недавно розпушеної землі. На ложі вузької грядки, витягшись довгою смугою, блищали скляні ковпаки динь; артишок, квасоля, шпинат, морква й помідори чергувалися одні за одними до самої ділянки, де росла спаржа, що здалеку скидалася на пір'їстий гайок.
За Директорії ця місцина являла собою те, що називали тоді "примхою". З того часу дерева незмірно порозросталися. Грабові алеї позаплітав ломиніс, доріжки взялися мохом, всюди буйно повиганяла ожина. В траві виднілась потерть гіпсових статуй. Ноги чіплялися за обривки дроту. Від павільйону зосталися всього дві нижні кімнати з клаптями синіх шпалер. Перед фасадом тягнулася доріжка-галерея на італійський взірець, де на цегляних стовпчиках стояла дерев'яна решітка, оповита виноградом.
Вони пішли по доріжці; крізь нерівні просвіти в зелені пробивалося проміння; Фредерік, на ходу розмовляючи з Луїзою, спостерігав, як тінь од листя миготіла на її обличчі.
Волосся в неї руде, а в шиньйон застромлена шпилька зі скляною кулькою, підробленою під смарагд; незважаючи на жалобу по матері, Луїза носила (така наївна була в своєму несмаку) солом'яні туфлі, оправлені рожевим атласом, — банальна дивина, куплена, певно, десь на ярмарку.
Він те запримітив і сказав іронічний комплімент.
— Не глузуйте з мене! — відповіла вона. І, окинувши його поглядом, від сірого фетрового капелюха до шовкових шкарпеток, сказала: — Який ви чепурний!
По тому вона попросила порадити книжки для читання. Він назвав багато, і вона мовила:
— О, ви вельми вчений!
Ще зовсім малою вона його полюбила тією дитячою любов'ю, що сповнена релігійної чистоти і воднораз непереможної пристрасті. Він був для неї за товариша, брата, наставника, розважав її розум, змушував битися серце і мимохіть вливав у її єство таємниче й тривале сп'яніння. Згодом він залишив її в хвилину трагічного перелому, саме тоді, коли померла її мати, і те, й те горе з'єдналися в єдине. За час розлуки вона в своїх споминах ідеалізувала його; вернувся він у якомусь ореолі, і вона простодушно віддавалася щастю бачити його.
Вперше за все життя Фредерік відчував, що його люблять, і від цього приємного відчуття, котре здавалося всього-навсього новою втіхою, в ньому ніби щось росло, аж він простяг руки й закинув голову.
По небу пропливала велика хмара.
— Вона суне до Парижа, — мовила Луїза. — Адже вам би хотілося полинути за нею?
— Мені? З якої б то речі?
— Хто знає. — І, пронизавши його пильним поглядом, додала: — Можливо, у вас там є… — вона шукала слова, — …якась симпатія.
— Та нема в мене симпатії!
— Певно?
— Авжеж, мадмуазель, цілком певно!
Не минуло й року, а в дівчині сталася незвичайна переміна, для Фредеріка дуже дивна. По хвилинній мовчанці він сказав:
— Нам би треба було говорити одне одному "ти", як і колись. Згода?
— Ні.
— Чому?
— Так!
Він наполягав. Вона відповіла, схиливши голову:
— Я не смію.
Вони дійшли до кінця саду, що впирався в піщаний берег.