Подекуди стирчав закіптюжений кістяк хати, подекуди ціла вулиця стояла, неспалена, посередь жовтої, покрученої вогнем трави, але там, удалині, де завжди височіли та звідусіль виднілися червоні маківки з різьбленими кукумаколками, візерунковими боботюкалками, — там нічого не виднілося, не височіло.
Сожжена моя степь, трава свалена,
Ни огня, ни звезды, ни пути,
И кого целовал — не моя вина,
Ты, кому обещался, — прости...
Над жовтим, погорілим пустищем чорною ґуґлею височіло та димілося те, шо колись було пушкіним. Дубельт — дерево крепке, ми у столярному ділі розуміємося. Бенедикт доволікся до останків поета і подивився знизу в обвуглені, розмиті вогнем колишні риси. Бакенбарди й личко спеклися в одного коржа. На згині ліктя лежала купка білого попелу з перебігаючими вогниками, а всі шість пальчиків одвалилися.
Біля підніжжя скорчився обвуглений трупик. Бенедикт подивився, легенько пнув носаком, — Терентій. Точно він — зуби його.
Повівало смаленим. Життя було скінчене. За спиною ідола хтось сплюнув і поворушився.
— Подай руку, слезу. Тут высоко, — прохрипів Нікіта Іванич.
Чорний, наче пушкін, — тільки білки очей почервонілі од диму, — безволосий та безбородий, крекчучи та ще димлячись, Нікіта Іванич сперся на заціпенілу Бенедиктову руку і зліз із прогоряючого, крихкого помосту. Сплюнув вуглинки.
— Кончена жисть, Нікіто Іваничу, — сказав Бенедикт не своїм голосом. Слова відлунювалися у голові, як у порожньому кам'яному відрі, як у колодязі.
— Кончена, — начнём другую, — бурчливо озвався дід. — Оторви хоть рубахи клок, срам прикрыть. Не видишь, — я голый. Что за молодёжь пошла.
По згарищі, вчепившись обома руками у патлате волосся, блукав Лев Львович, з дисидентів, шось розшукуючи у траві, якої не було.
— Лёвушка! Подите сюда. Так на чём мы остановились? — Нікіта Іванич обмотував собі стегна Бенедиктовим жилетом. — Прищепку бы бельевую... До чего народ ленивый... Прищепок не заведут...
— Англійську булавку! — з докором підбіг Лев Львович. — Я завжди казав: англійську булавку! Чудовий, цивілізованний винахід.
— Англии нет, голубчик. Сами должны. Нашу, липовую, деревянную.
— А оце вже душок! — закричав Лев Львович — Оце вже трошки повіває газетою "Завтра"! Душок! Не вперше помічаю! Таки тхне!
— Слушайте, Лёвушка, бросьте все это, а давайте отрешимся, давайте воспарим?
— А шо, давайте!
Прежні зігнули коліна, взялися за руки і стали підніматись у повітря. Обидва сміялися, — Лев Львович трохи повискував, наче боявся купатись у холодній воді, а Нікіта Іванич сміявся басом: хо-хо-хо. Нікіта Іванич обтрушував з ніг золу, — нога об ногу, швидко-швидко, — і трошки запорошив Бенедиктові очі.
— Е-е-е, ви чого?! — крикнув Бенедикт, витираючись.
— А ничего! — відповіли зверху.
— Чо' ж ви не згоріли?
— А неохота! Не-о-хо-та-а!..
— То ви не померли, чи як? Га?.. Чи померли?..
— А понимай как знаеш!..
О миг безрадостный, безбольный!
Взлетает дух, и нищ, и светел,
И гонит ветер своевольный
Вослед ему остывший пепел.
Москва — Прінстон — Оксфорд — острів Тайрі — Афіни — Панормо — Федір-Кузьмічськ — Москва
1986-2000