Доріг тут майже не було, але в траві в усіх напрямках од дверей готелю містера Базена пролягали стежки. Справа в тому, що ця людина займалася багатьма ремеслами, серед яких не знайдеться жодного чесного, а місце, де стояв готель, сприяло цьому. Сюди навідувалися контрабандисти; всілякі політичні агенти і позбавлені прав чекали тут нагоди переправитися через море; гадаю, що бувало й гірше, бо тут можна було вирізати всю сім'ю і ніхто б не дізнався про це.
Я спав мало й погано. Прокинувся рано, вислизнув з ліжка, де ще спав мій товариш, і спробував погрітися біля вогню, а згодом почав ходити сюди й туди перед дверима. Світанок видався похмурим, але невдовзі вітрець, що подув із заходу, розігнав хмари, визирнуло сонечко, і закрутились крила вітряка. У повітрі, в сонячному сяйві було щось весняне, а може, то в моєму серці буяла весна. Мені було дуже цікаво спостерігати, як виходять із-за пагорба великі крила вітряка, перебігають якусь мить у повітрі і знову ховаються за пагорб, часом я навіть чув рипіння вітряка. Десь о пів на дев'яту в будинку пролунала пісня. Зачувши голос Катріони, я ладен був кинути в повітря капелюха, і це забуте, пустельне місце здалося мені раєм.
Однак у міру того, як починався день, а до готелю не приходила жодна жива душа, мною дедалі настирливіше оволодівало занепокоєння, якого я не міг би пояснити. Здавалося, що поблизу никає тривога, що крила вітряка, то здіймаючись над пагорбом, то знову ховаючись за нього, щось оглядали. Навіть коли відкинути уяву, то й тоді околиці і самий будинок здавалися дивним місцем для перебування молодої леді.
Снідали в цей день пізно. За столом було помітно, що Джеймс Мор чимось занепокоєний; він поводився так, ніби його підстерігала небезпека. Алан був весь час насторожі і уважно стежив за ним. Суперечливість настрою одного і підвищена пильність другого тримали мене весь ранок наче на розпеченому вугіллі. Тільки-но скінчився сніданок, як Джеймс Мор, здавалося, нарешті на щось зважившись, почав вибачатись. У нього, мовляв, призначено конфіденціальне побачення у місті з якимось французьким дворянином, тому просив пробачити його кількагодинну відсутність. Потім, викликавши дочку в найвіддаленіший куток кімнати, він щось гаряче говорив їй, але дівчина слухала не дуже уважно.
— Чим далі, тим більш не подобається мені цей Джеймс, — сказав раптом Алан. — Щось з ним негаразд, і Алану Бреку не завадило б простежити за ним сьогодні. Дуже вже кортить глянути на французького дворянина, Деві. А ви тим часом знайшли б і для себе зайняття і дещо розвідали б у дівчини відносно вашої справи. Говоріть з нею відверто, скажіть, що ви справжній віслюк, а потім, коли б ви тільки могли бути вдавано щирим, натякніть їй, що мені загрожує небезпека: жінки люблять такі речі.
— Я не можу брехати, Алан, не можу бути "вдавано щирим", — відповів я, передражнюючи його.
— Знайшов чим хвалитися! — зауважив Алан. — Тоді біжіть і скажіть їй, що це я вам порадив. Це її трохи посмішить, а може, й користь якась буде. Ви тільки подивіться на цю пару! Коли б я хоч трохи сумнівався в дівчині і в тому, що вона рада нам, особливо Алану, то подумав би, що навколо нас плетуться якісь інтриги.
— Хіба вона така вже рада вам, Алан? — не втерпів я.
— Про мене вона дуже високої думки, — відповів Алан. — Я ж не схожий на вас, можу розібратися що й до чого. Дівчина справді не складе мені ціни, і, якщо казати правду, я поділяю її думку. З вашого дозволу, Шооз, я схожу за пагорби і подивлюся, куди піде Джеймс Мор.
Розійшлися всі, лишивши мене самого за столом. Джеймс вирушив у Дюнкерк, Алан пішов стежити за ним, а Катріона піднялася у свою кімнату. Я добре розумів, що дівчина уникатиме лишатися зі мною, але це мене аж ніяк не втішало, тому я поклав собі будь-що добитися побачення з нею, поки повернуться чоловіки. Нарешті я вирішив, що найкраще зробити так, як Алан. Якщо я зникну серед піщаних пагорбів, то чудовий день виманить дівчину з дому, і тоді я зможу перестріти її й поговорити.
Так я й зробив; але чекати мені довелося недовго, бо на порозі готелю раптом з'явилася і Катріона. Вона подивилася навкруги і, нікого не помітивши, пішла стежкою, що вела до моря. Я рушив слідом за нею, не поспішаючи попадатися їй на очі. Чим далі вона відійде од дому, тим більше часу буде у мене на розмову з нею. На сипучому ж піску дуже легко йти за кимось нечутно. Стежка піднімалась угору і скоро вивела нас на вершину пагорба. Звідти я вперше побачив, у якому безлюдному і дикому місці губився наш готель. Ніде ані душі, жодної будівлі, крім будинку Базена та вітряка. Трохи далі виднілося море, а на ньому, наче на картині, — два-три кораблі. Один з них був не так уже й далеко, і коли я впізнав оснастку "Морського коня", в мою душу закралась нова підозра. Чому це англійський корабель підійшов так близько до берега Франції? Навіщо сюди, де не було ніякої надії на порятунок, замануто Алана? А чи випадково йде до берега дочка Джеймса Мора?
Я слідом за нею вийшов із-за пагорбів і невдовзі ступив на берег моря. У цьому місці він був довгий і здавався ще відлюднішим; недалеко від нас на хвилях погойдувався човен з військового корабля, за яким наглядав офіцер, походжаючи по піщаному берегу, ніби когось чекав. Я враз присів у густій траві і дивився, що буде далі. Катріона йшла просто до човна. Офіцер зустрів її люб'язно. Вони перекинулися кількома словами, потім офіцер передав дівчині листа, і вона пішла додому. Човен, очевидно, виконав своє завдання і одразу ж рушив до "Морського коня". Однак я встиг помітити, що офіцер лишився на березі і швидко зник серед пагорбів.
Усе це мені дуже не подобалося; чим більш я думав про це, тим моє занепокоєння посилювалось. Хто потрібен офіцеру: Алан чи Катріона? Тим часом дівчина наблизилася до мене; дивилася вона кудись під ноги на пісок, і весь її вигляд був таким зворушливим, що я не міг її підозрівати. Ось вона підвела голову і впізнала мене, зупинилася вагаючись, потім пішла повільніше і, як мені здалося, змінилася з лиця. У мене враз кудись зникли страх, підозра і вболівання за життя друга. Я звівся на ноги і сповнений надії став чекати.
Коли дівчина порівнялась зі мною, я вдруге побажав їй "доброго ранку", і Катріона стримано відповіла.
— Ви не гніваєтесь, що я пішов за вами? — спитав я її.
— Я знаю, що ви завжди бажаєте мені добра, — відповіла дівчина, потім, спалахнувши, додала: — Тільки навіщо ви присилаєте гроші цьому чоловікові? Не робіть цього.
— Я посилав їх не для нього, а для вас, ви це знаєте.
— Ви не маєте права посилати їх ні одному, ні другому, — мовила вона далі. — Це негарно, Давід.
— Не заперечую. Але разом з тим молю бога, щоб він допоміг цьому кретинові влаштувати все якнайкраще. Катріоно, вам не можна так далі жити; пробачте мені, але цей чоловік не придатний на те, щоб піклуватися про вас.
— Не кажіть мені про нього зовсім! — вигукнула вона.
— Більше нічого про нього казати. Я думаю не про нього, повірте своєму другові, а лише про одне. Весь цей довгий час я був зовсім самотній у Лейдені, навіть навчання не могло заглушити в мені болю і думок про те саме. Потім приїхав Алан, і я ходив з ним на гучні обіди в товаристві військових, але й там мене переслідувала думка про вас, вона не кидала мене й раніше, ще тоді, коли ми жили разом. Катріоно, бачите косинку у мене на шиї? Колись ви одрізали у неї кінчик, а потім викинули. Тепер це ваші кольори, і я ношу їх у серці. Люба моя, не можу жити без вас. О, зробіть так, щоб ми були разом, постарайтеся терпеливо переносити мене! — Я заступив їй дорогу, щоб вона не йшла далі. — Навчіться миритися з моїм характером, благаю вас, — молив я її.
Дівчина мовчала, і в душу мою почав закрадатися смертельний страх.
— Катріоно! — вигукнув я, пильно дивлячись на неї. — Невже я знову помилився? Невже все втрачено?
Дівчина підвела на мене очі і, здавалось, не дихала.
— Ви справді хочете, щоб я стала вашою дружиною, Деві? — спитала вона так тихо, що я ледве почув.
— Так, хочу! Ви ж самі це добре знаєте.
— Я не можу відмовляти вам, так само, як і не відмовляти, — сказала Катріона, — бо була вся ваша з першого ж дня, коли б ви тільки покликали мене з собою.
Ми стояли на пагорбі, що тягнувся вздовж берега. Місце продувалося вітром і було з усіх боків відкрите, нас могли бачити навіть з англійського корабля, однак я став перед нею на коліна просто в пісок, обняв її ноги і розридався. Хвилювання вивітрило у мене з голови всі думки. Не знав, де я і чому такий щасливий.
Пам'ятаю тільки, як вона нахилилася й ніжно пригорнула мене до своїх грудей, а я, мов крізь сон, чув її слова:
— Деві, о Деві, то це правда, що ви так думали про мене? Ви так кохали мене, бідну? Деві, Деві!
Тут Катріона теж заплакала, сльози наші змішалися, і ми були цілком щасливі.
Минала десята година ранку, коли я нарешті усвідомив, яке щастя випало мені на долю. Сидячи поруч з Катріоною, я тримав її руки в своїх, заглядав їй в обличчя, називав її безглуздими, але ніжними словами і голосно, як дитина, сміявся од радості. Ніколи я не бачив кращого місця, ніж оці піщані горби коло Дюнкерка, а поскрипування вітряка здавалось чарівною музикою.
Не знаю, чи довго б ми, забувши про все на світі, милувалися собою, коли б я випадково не заговорив про її батька. Це повернуло нас до дійсності.
— Мій маленький друг, маленький друг, — повторяв я, відроджуючи в пам'яті минуле, — тепер ви моя, назавжди моя, маленький друже, ви вже не належите цій людині.
Раптом Катріона зблідла і відняла од мене руки.
— Деві, заберіть мене від нього! — вигукнула вона. — Я відчуваю щось недобре, він нечесний. Насувається якесь лихо. Мені страшно. Які можуть бути у нього справи з королівським судном? Що в цій записці? — і вона показала мені листа. — Передчуваю, що в ньому криється нещастя для Алана. Розпечатайте, Деві, розпечатайте і прочитайте!
Я взяв конверт, оглянув його і похитав головою.
— Ні, я нездатний на це. Не можу розпечатувати чужі листи.
— Навіть тоді, коли йдеться про порятунок друга?! — вигукнула Катріона.
— Важко сказати, але думаю, що ні. Коли б я тільки знав напевне!
— Вам треба тільки зламати печатку, — наполягала вона.
— Знаю, але не можу цього зробити.
— Дайте сюди листа.