— Вітаю. Тобі вдалося мене ошукати. Не Горицвіт, а ти. Це тому джин так бореться! Але я ще не програла, Геральте. Ти недооцінюєш мене й мою силу. Я ще тримаю в кулаку і джина, і тебе. Ти маєш іще одне, останнє бажання? Тож вислови його. Звільниш джина, а я тут же замкну його у пляшці.
— Тобі вже не вистачить сили, Єнніфер.
— Ти недооцінюєш мою силу. Бажання, Геральте!
— Ні, Єнніфер. Не можу... Джин, може, й виконає його, але тобі не подарує. Коли звільниться — уб'є тебе, помститься тобі... Ти не зможеш його впіймати і не зможеш від нього оборонитися. Ти виснажена, ледве тримаєшся на ногах. Ти загинеш, Єнніфер.
— Це мій ризик! — розлючено крикнула чародійка. — Що тобі до того, що зі мною буде? Подумай краще про те, що джин може дати тобі! Маєш іще одне бажання! Можеш забажати, чого заманеться! Використай шанс! Використай його, відьми́не! Ти можеш мати все! Усе!
XIII
— Обоє загинуть? — завив Горицвіт. — Як це? Пане Креппе, чи як вас там... Чому? Відьми́н же... Чому, до наглої тяжкої хвороби, він не тікає? Чому? Що його там тримає? Чому не кине ту відьму напризволяще і не втече? Це ж не має сенсу!
— Це абсолютно не має сенсу, — гірко повторив Хіреадан. — Абсолютно не має.
— Це самогубство! І звичайнісінька дурість!
— Але ж це його фах, — утрутився Невіль. — Відьми́н рятує моє місто. Боги мені свідки, якщо переможе чаклунку і прожене демона, щедро його винагороджу...
Горицвіт зірвав з голови капелюшок, оздоблений чаплиним пером, плюнув на нього, жбурнув у грязюку й розтоптав, повторюючи при цьому різноманітні слова різними мовами.
— Але ж він... — раптово застогнав бард, — має в запасі ще одне бажання! Міг би врятувати і її, й себе! Пане Крепп!
— Це не так просто, — після хвилини роздумів відповів священик. — Але якби... Коли б він висловив відповідне бажання... Коли б якось пов'язав свою долю з її долею... Ні, не думаю, що він додумався б до цього. І, мабуть, краще буде, якщо й не додумається.
XIV
— Бажання, Геральте! Хутко! Чого ти прагнеш? Безсмертя? Багатства? Слави? Влади? Сили? Почестей? Хутко, в нас нема часу!
Відьми́н мовчав.
— Бути людиною, — нараз мовила Єнніфер, гиденько усміхаючись. — Правда ж, я вгадала? Ти ж цього прагнеш, про це мрієш! Про визволення, про свободу бути тим, ким захочеш, а не тим, чим мусиш бути. Джин виконає це бажання, Геральте. Промов його.
Відьми́н мовчав.
Вона стояла над ним у миготливому мерехтінні чародійської кулі, у сяянні магії, серед відблисків проміння, що сковувало джина, стояла, а її волосся розвівалося і очі горіли фіалковим полум'ям, стояла, випроставшись, струнка, чорна і страшна...
І прекрасна.
Зненацька вона схилилася, глянула йому в очі зблизька. Він відчув запах бузку й аґрусу.
— Мовчиш, — прошипіла. — То чого ж ти прагнеш, відьми́не? Яка твоя найпотаємніша мрія? Не знаєш чи не можеш вирішити? Пошукай у собі, пошукай глибоко й добре, бо, присягаюся Силою, другого такого шансу в тебе вже не буде!
А він раптом зрозумів правду. Знав. Знав, ким вона була колись. Про що пам'ятала, чого не могла забути, з чим жила. Ким була насправді, поки не стала чародійкою.
Бо на нього дивилися холодні, проникливі, злі і мудрі очі горбунки.
Геральт перелякався. Ні, не правди. Злякався, що вона прочитає його думки, довідається, що він угадав. Що ніколи йому цього не пробачить. Заглушив у собі цю думку, задушив її, викинув із пам'яті назавжди, без сліду, відчуваючи при цьому величезну полегшу. Відчуваючи, що...
Стеля розкололася. Джин, обплутаний сіттю вже згасаючих променів, гепнувся просто на них, ревучи, і в цьому ревінні вчувався тріумф і жага вбивства. Єнніфер кинулася йому назустріч, із її рук било світло. Дуже слабке світло.
Джин роззявив пащеку й витяг до неї лапи. А відьми́н раптово зрозумів. що він знає, чого прагне.
І висловив своє бажання.
XV
Дім вибухнув, цеглини, дошки і крокви злетіли догори у хмарі диму та іскор. Із куряви випірнув джин, величезний, наче стодола. Ревучи й заходячись тріумфуючим сміхом, геній повітря, вже вільний, не зв'язаний жодним обов'язком і нічиєю волею, зробив над містом три кола, зірвав з вежі ратуші шпиль, помчав до неба й полетів, пропав, зник.
— Утік! Утік! — заволав священик Крепп. — Відьми́н доскочив свого! Геній відлетів! Він більше нікому не загрожуватиме!
— Ах, — мовив Ердиль із непідробним захватом. — Яка чудова руїна!
— Холера, холера! — зарепетував Горицвіт, що сидів скулений за стіною. — Розвалився весь будинок! Там ніхто не міг вижити! Ніхто, кажу вам!
— Відьми́н Геральт із Ривії пожертвував собою задля міста, — урочисто промовив бургомістр Невіль. — Ми цього не забудемо і вшануємо його. Подумаємо про пам'ятник...
Горицвіт струсив із плечей кавалок склеєного глиною очеретяного матраца, обтрусив дублет від плям тиньку, мокрого від дощу, глянув на бургомістра і в кількох ретельно дібраних словах висловив свою думку про жертву, пошану, пам'ять і всі на світі пам'ятники.
XVI
Геральт роззирнувся. З діри в даху повільно спадали краплі води. Навколо височіли руїни і купи дерева. Дивним чином місце, де вони лежали, було повністю чисте. На них не впала жодна дошка, жодна цеглина. Так, ніби їх оберігав невидимий щит.
Єнніфер, ледь зашарівшись, встала біля нього на коліна, спираючись на них долонями.
— Відьми́не, — відкашлялася чародійка, — ти живий?
— Живий, — Геральт обтер обличчя від кіптявм й пилюки, зашипів. Єнніфер повільно доторкнулася до його зап'ястка, делікатно повела пальцями по долоні.
— Я тебе обпекла...
— Дрібниці. Кілька пухирців...
— Пробач. Джин утік. Назовсім.
— Шкодуєш?
— Не те, щоб дуже.
— Добре. Допоможи мені встати.
— Зачекай, — шепнула Єнніфер. — Оте твоє бажання... Я почула чого ти бажав. І остовпіла. Сподівалася будь-чого, але щоб... Що тебе примусило так учинити, Геральте? Чому... Чому я?
— Не знаєш?
Чародійка схилилася над ним, доторкнулася до нього, відьми́н відчув на обличчі легкий дотик її волосся, що пахло бузком і аґрусом, і зненацька зрозумів, що ніколи не забуде цього запаху, цього м'якого дотику, що ніколи не зможе порівняти їх з іншим запахом і дотиком. Єнніфер поцілувала його, а він збагнув, що більше ніколи не прагнутиме інших вуст, крім її, м'якеньких і вологих, солодких від помади. Раптово зрозумів, що з цієї хвилини існуватиме лише вона, її шия, плечі та груди, що вирвалися на волю з полону чорної сукні, її ніжна, холодна шкіра, що ні в яке порівняння не йшла з будь-якою іншою, до якої він коли-небудь доторкався. Він дивився зблизька в її фіалкові очі, найгарніші у цілому світі, очі, які — він цього побоювався — стануть для нього... Всім. Він це знав.
— Твоє бажання, — прошепотіла Єнніфер, а її губи ворушилися просто біля його вуха. — Не знаю, чи таке бажання взагалі може збутися. Не знаю, чи у Природі існує сила, здатна виконати таке бажання. Але якщо так, то ти сам себе прирік. Ти тепер приречений на мене.
Він перебив її поцілунком, обіймами, дотиком, ласкою, пестощами, а потім усім, усім собою, кожною думкою, єдиною думкою, усім, усім, усім. Вони порушили тишу зітханнями і шелестінням одягу, розкиданого по підлозі, порушили її дуже ніжно і були такі ліниві, були ретельні, були турботливі й чулі, і, хоч жодне з них не надто добре знало, що таке турбота і чулість, у них усе вийшло, бо обоє дуже цього хотіли. І вони взагалі не поспішали, а цілий світ перестав для них існувати, перестав існувати на малу, коротку хвилину, а їм видавалося, що це ціла вічність, бо вона й справді була цілою вічністю.
А потім світ знову почав існувати — але вже цілком інакше.
— Геральте?
— Гмм?
— І що далі?
— Не знаю.
— Я теж не знаю. Бо бачиш, я... Не впевнена, чи варто було прирікати себе на мене. Я не вмію... Зачекай, що ти робиш... Я хотіла сказати тобі...
— Єнніфер... Єн.
— Єн, — повторила чародійка, підкоряючись йому повністю. — Мене ніхто ніколи так не називав. Скажи це ще раз, будь ласка.
— Єн.
— Геральте.
XVII
Дощ перестав падати. Над Ринде з'явилася веселка. перетявши небо переривчастою кольоровою дугою. Здавалося, що веселка виростає просто зі зруйнованого даху шинку.
— Заради всіх богів, — пробурмотів Горицвіт. — Яка тиша... Неживі обоє, кажу вам. Або повбивали одне одного, або мій джин їм кінця доїхав.
— Треба б глянути, — сказав Вратимир, витираючи чоло зім'ятою шапкою. — Вони можуть бути поранені. Може. покликати медика?
— Радше грабаря, — заявив Крепп. — Я ту чаклунку знаю, а у відьми́на в очах теж бісики скакали. Нема що думати, треба копати дві ями на жальнику. Ту Єнніфер я, щоправда, радив би перед похованням пробити осиковим кілком.
— Яка тиша, — повторив Горицвіт. — Хвилину тому аж крокви літали, а зараз хоч маком сій.
Вони наблизилися до шинку повільно, прислухаючись на кожному кроці.
— Хай столяр теше труни, — мовив Крепп. — Скажіть йому...
— Тихо, — перебив Ердиль. — Я щось чув. Що то було, Хіреадане?
Ельф відкинув волосся з гостроверхого вуха, схилив голову.
— Я не впевнений... Підійдімо ближче.
— Єнніфер жива, — раптом сказав Горицвіт, напружуючи свій музичний слух. — Я чув, як вона застогнала. О, знову!
— Ага, — підтвердив Ердиль. — Я теж чув. Застогнала. Певне, жахливо страждає, кажу вам. Хіреадане, куди? Вважай!
Ельф відсахнувся від розбитого вікна, крізь яке обережно заглянув.
— Ходімо звідси, — мовив коротко. — Не заважаймо їм.
— То вони живі обоє? Хіреадане? Що вони там роблять?
— Ходімо звідси, — повторив ельф. — Залишмо їх на деякий час самих. Хай там зостануться — вона, він і його останнє бажання. Зачекаймо в якійсь корчмі, мине трохи часу і вони до нас приєднаються. Обоє.
— Що вони там роблять? — зацікавився Горицвіт. — Скажи ж уже, до біса!
Ельф посміхнувся. Дуже, дуже сумно.
— Я не люблю урочистих слів, — мовив. — А іншими цього не висловиш.
ГОЛОС РОЗУМУ 7
I
На поляні стояв Фальвік при повному озброєнні, без шолома, в перекинутому на плече кармазиновому орденському плащі. Біля нього, схрестивши руки на грудях, стояв кремезний бородатий краснолюд у білій шубі, кольчузі та мисюрці зі залізних кілець. Тальє, без обладунку, лишень у короткому стьобаному плащі, повільно прогулювався, час від часу вимахуючи оголеним мечем.
Відьми́н роззирнувся, стримуючи коня.