Сварилися щодо того, чи периспріт більш примітивний, чи більш ефірний, тобто, згідно зі Смарагдовою Таблицею, більш тонкий чи більш щільний. Не було єдності в тому, чи периспріт постійний, чи змінний. Як і щодо того, на що периспріт справді має вплив, а на що — ні.
Існувала теорія, яка приписувала периспріту просто колосальні роль і можливості. Згідно з нею, від периспріту, який є за природою зв'язкою між матеріальним тілом і ефірною душею, залежить як сила, так і якість цього зв'язку. Іншими словами, він дає тілу більше або менше душі. А периспріт периспріту не рівня. Одних він наділяє славнозвісним "великим духом" і робить їх митцями. Іншим надає великі аналітичні здібності й чинить із них науковців або винахідників. Ще інших, забезпечуючи їм владу над душами, робить вождями і державними діячами. Вибраним дозволяє побачити невидиме, зазирнути в безодні астральних буттів, перетворюючи їх на великих магів, спіритистів, пророків і ясновидців. А ще інші хоч і мають душу, але периспріт їм на неї так поскупився, що все, що вони можуть, — це сидіти в корчмі та пити одне пиво за другим.
Про все це, як було сказано, Рейневан знав давно, це були елементарні знання. Однак після проведеного в Празі обстеження Самсона Акслебен вжив означення "позитивний" і "блукаючий периспріт", а вони вже належали до вищої школи, і маги "Архангела" пояснили їх Рейневанові тільки трохи згодом. Річ у тім, що зв'язок периспріту з душею був, згідно з більшістю теорій, нерозривним, а зв'язок із тілом — ні. Периспріт, як стверджувалося, може в будь-який момент вирішити, що зв'язок душі з цим тілом йому не підходить. І розірвати зв'язок. Зазвичай, як стверджувалося, периспріт робить це у власне той момент, в який зв'язок виникає, тобто одразу після народження або в перші тижні життя дитини — тому така велика дитяча смертність. Розриваючи зв'язок, периспріт звільняє душу й разом із нею переходить в ефірну сферу, астральну, і залишається там навіки, будучи, — як і сама душа — неприхильним до матеріального світу, негативно щодо нього налаштованим. Однак трапляється, стверджували, що периспріту вдається відокремитися не тільки від тіла, а й від душі. Так стається тоді, коли периспріт, на відміну від душі, налаштований до світу матерії позитивно. Такий периспріт блукає тоді в своєрідній "смузі сутінків" між матеріальним й астральним світом, очікуючи можливості сполучити якесь незайняте тіло з якоюсь тимчасово не прилаштованою душею. Самсон у своїй теперішній духовно-тілесній формі є типовим прикладом такого сполучення.
Проблема в тому, що невідомо, чи периспріт сполучає навмання, чи керується при сполученні якоюсь логікою — врешті-решт, хто нині в стані дослідити логіку такого периспріту? А поки її не дослідити, нічого не вдієш. Те, що периспріт сполучив, смертній людині не розлучити.
* * *
— Виходить, — сказав з відчаєм у голосі Рейневан, — що ми в тій точці, з якої вийшли. Марно проробили такий шмат дороги і марно важили головою...
— Другий рівний мені спеціаліст у справах, які вас цікавлять, — знову перебив його чарівник, — мешкає в Гренаді. Туди трохи далі, ніж на Троски. А тамтешні еміри християн недолюблюють. Переважно саджають їх на палю. Або живцем здирають із них шкіру. На відміну від Акслебена, я не рекламую себе як майстра над майстрами, але своє знаю. Теж умію висунути гіпотезу. Вона дещо відрізняється від висунутої майстром над майстрами, головним чином стосовно того, що можливе, а що неможливе, що здійсненне, а що ні. Здійсненне все, треба тільки знати, як його здійснити.
— Без образ, — цього разу перебив Рейневан, — але гіпотез ми знаємо вже досить. Що із Самсоном?
— Самсон, — Рупілій навіть не глянув на нього. — Самсон знає мою гіпотезу, яка дещо відрізняється від гіпотези Акслебена. Це радикальна і ризикована гіпотеза, визнаю, я не здивуюся, якщо він її не прийме і не спробує. Але якщо так, то мусить почекати. Я до суті справи дійду, надійніший спосіб повторного пересадження знайду, мені на це треба щонайбільше два роки. Чому, як ви гадаєте, я призначив вам саме такий термін? Бо мені подобаються парні числа? Це знову повертає нас до нашої угоди. Тож запитую: угоду укладено?
— Укладено.
— До двох років?
— До двох років.
— Ну то йдемо.
* * *
Нудну мандрівку тісними коридорчиками і вузенькими східцями Самсон скрасив Рейневанові розповіддю. Про деякі речі Рейневан здогадався, але слухав охоче.
Про те, що Рейневан потрапив у Тросках до лап католиків, дізналися абсолютно випадково. Гусити мали шпигуна в замку Тольштейн, який займали брати Ян і Генрик Берки з Дубе. У замок заїхав з візитом пан Лотар Герсдорф. Він конвоював сімох в'язнів. Коли пан Герсдорф бенкетував з братами, шпигун розпитав в'язнів. Один із них, нібито колишній мартагуз, виявився особливо багатомовним. І зізнався в одній важливій речі. У результаті цього повідомлення схопили і вкинули до льоху гейтмана Войту Єлінека за звинуваченням у зраді, шпигунстві і злочинних приватних інтересах. У льоху, припечений як слід, Єлінек пролив світло на багато справ. У тому числі на справу Рейневана.
Дізнавшись, що Рейневан у Тросках, у владі де Бергова, Ян Чапек і гуситські гейтмани визнали його втраченим, ні про які рятувальні акції не хотіли й чути. Тому за цю справу взялися з власної ініціативи Шарлей, Самсон, Таулер і Бата. Адже в Таулера все ще був у резерві його колишній знайомий, машталір. Однак вирішили, що до замку вирушить не Таулер, а Самсон. У Троски, як було помічено, часто прибували селяни з провізією — не тільки возами, а й по одному. Сторожа не доскіпувалася, за умови, що прибулий вписувався у тип селюка — тобто був дуже нечупарний, дуже смердів, а обличчям нагадував простака і дурня. Самсон Медок вписувався. В основному. Отримавши для конспірації гуску, кухву масла і кошик грибів, він увійшов до нижнього замку, де, загубившись у натовпі, взявся шукати машталіра. Та перш ніж він знайшов, його самого знайшли.
Рупілій Сілезець швидко довідався про події кількаденної давності. Про візит шльонських і лужицьких панів і лицарів, про продаж бранців. І про якогось віщуна чи заклинача, посадженого до гладоморни. Будучи впевненим, що хтось його шукатиме, Рупілій Сілезець стежив за тими, хто прибував до замку. Використовуючи з цією метою магію. Магія безпомилково викрила Самсона.
— У мене серце завмерло, — зізнався Самсон, — коли він застукав мене в стайні...
— А в мене завмерло, — Рупілій був не менш щирим, — коли застуканий схопив мене за горло. Це щастя, що ми швидко з'ясували, хто ми такі...
Ні той, ні інший не був занадто охочим розповідати подробиці; Рейневан не наполягав, вирішивши, що про деталі цього швидкого взаємного з'ясування він розпитає Самсона пізніше. Тепер він вислухав продовження — про те, як, з'ясувавши, ким вони є, Рупілій і Самсон Медок вирішили звільнити Рейневана з oubliette і зробити це в такий спосіб, який ні в кого не викличе підозр стосовно чаклунства, — тобто розтрощивши колодку решітки ковальським молотом. Тепер, пошепки закінчив Самсон, вони йдуть до потайного ходу, який поєднує замок Троски з зовнішнім світом.
Бо такий хід існує. І всупереч поширеній легенді, не є легендарним.
— Швидше, швидше, — поквапив їх Рупілій. — Ми повинні поспішати. Щось недобре, я це відчуваю, ширяє над замком.
* * *
Гвинтові сходи були круті, а їхні сходини — винятково нерівні. Спускалися вони довго. Доти, доки дорогу їм не перегородила монолітна шерехата скеля. Не було й сліду дверей чи входу. Для Рупілія, слід розуміти, це зовсім не було проблемою.
— Yashiel, Vehiel, Baxasoxa! Effetha! Ecce cecidit paries!
Стіна не впала, як це випливало б із біблійного тексту заклинання, а розійшлася, розкрилася, наче завіса. За нею була чорна прірва, з якої віяло неприємним запахом.
— Звідси підете вже самі, — заявив Рупілій Сілезець, вручаючи Самсонові ліхтар. — Година ходу, не більше, тож ви повинні вийти до світанку. Лампа магічна, вона забезпечить вам світло на досить довгий час, але я рекомендую радше поспішити. Це трохи лабіринт, але легкий, на розвилках треба повертати завжди праворуч. Ви дасте собі раду. Не нипайте відгалуженнями, не затримуйтеся занадто довго, старайтеся не торкатися, чого не треба. Будьте уважними й пильними. Я вже казав: щось недобре витає над замком. Бувайте.
— А де ми вийдемо?
— Ах, — чарівник ляснув себе долонею по чолу. — Був би забув. Вихід розташований на північний схід від замку. Недалеко від виходу буде потік, йдучи за його течією, ви дійдете до поселення, яке називається Ктова. Тобто майже при самому житавському гостинці. А де чекають ваші?
— У лісах на північ від замку. Ми знайдемо їх.
— Ну то з Богом. Бувай, Самсоне. Бувай, краянине Рейнмаре. Не забудьте про нашу угоду.
— Не забудемо. Дякуємо тобі за все, метре і краянине... Дозволь запитати: з яких місць Шльонська ти походиш?
— З Познані. Ідіть уже. Ліхтар магічний, але не вічний.
* * *
Коридори, якими вони йшли, були, безсумнівно, природного походження, вимиті водою. Тільки на початковому відрізку, під самими Тросками, вони носили сліди людського втручання. Однак стіни були оброблені так примітивно, а рештки кайл та інших знарядь, що валялися там і сям, були так поїдені іржею, що було зрозуміло, що гірничі роботи велися тут багато століть тому. Замок Троски, початок будівництва якого датувався приблизно 1370 роком, не постав на незайманій скелі. Не було сумніву, що Бабу і Панну збудували на якійсь прадавній конструкції, що сягала далеко вглиб.
Чим далі, тим менше було слідів гірничої діяльності, врешті-решт вони зникли повністю, поступившись місцем природним і величним сталактитам, з яких вода рясно капала на сталагміти. Ґрунт став нерівний, тому їм довелося йти повільніше й обережніше. Коли під ногами Самсона черговий раз щось захрустіло, велетень нахилився, посвітив ліхтарем. І зітхнув.
Сліди діяльності людини зникли. Але не сліди самої людини. А точніше — її рештки. Вони ступали по порозкиданих людських кістках.
Рейневан уже якийсь час тримав періапт Візумрепертум напоготові, тепер він активував його дещо тремтячою долонею і заклинанням.
Він не помилявся — підземна каверна засвітилася іскристим сяйвом.