А він мені каже, що якщо вже заповнювати ложе, то краще двома або трьома худими. Ти розумієш, який нахабний шмаркач? І в кого воно таке вдалося?
— В нас, — зареготав єпископ. — П'ястівська кров, брате, п'ястівська плоть. Але по правді мушу тобі сказати, що ти для Конрадика не найкращу партію замислив. З Гогенцоллернами нам не по дорозі. Вони мріють про унію з Польщею, інтригують з Ягеллом, інтригують з гуситами…
— Ти перебільшуєш, — скривився Кантнер. — Ти сердитий на старого Фрица Гогенцоллерна, бо посватав сина з Ядвіжкою Ягеллонкою. Але правда в тому, що Гогенцоллерни піднімаються. А з тими, котрі піднімаються, треба знатися, з ними треба родичатися. І ще тобі щось скажу.
— Скажи.
— Ягеллони теж піднімаються. Королевичу Владиславу п'ять років. Анусі, моїй молодшенькій, теж п'ять.
— Ти або жартуєш. — нахмурився єпископ, — або здурів. З чим ги думаєш п'ястівську кров мішати?
— Я думаю п'ястівську кров на польський трон повернути, — випростався Кантнер. — На Вавель! А тебе ненависть засліпила. Ти змін не помічаєш. Gott im Himmel! Ти не бачиш, що світ змінився? Тут ідеться про майбутнє Шльонська. Гусити стали силою, самі ми проти них не встоїмо! Потрібна допомога. Справжня. Потужна. А ми що робимо? Стшелінський союз, Бішофвердський пакт, з'їзд у Свидниці, псякрев, тільки час гаємо. Шість Міст, саксонський курфюрст, Мейсен — це що, союзники? Усі вони тільки собі на умі, бо у всіх однаково перед гуситами жижки трясуться. Як чехи на нас підуть, то лужичани і саксонці поховаються в замках і носа не поткнуть за ворота. На допомогу нам не прийдуть. А ми — їм, якби чехи пішли на них…
— До чого ти хилиш, брате? Бо я собі міркую, що таки хилиш.
— Прийми… — Кантнер запнувся. — Прийми посла. Зробиш, як схочеш, ти у Шльонську намісник. Але прийми. Вислухай.
— Бранденбург? — криво усміхнувся єпископ. — Чи поляки?
— Посланець Збишка Олесницького, краківського єпископа. Я зустрів його по дорозі. Ми побалакали… Про те, про се…
— Авжеж. Хто такий?
— Анджей з Бніна.
— Не знаю, — сказав єпископ. — Але перш ніж дійде до аудієнції, ручаюся, знатиму про нього все.
* * *
Анджеєві з Бніна гербу Лодзя було менше тридцяти років, він був чоловік статурний, чорноволосий і смаглявий. Магістр Краківської Академії, королівський секретар, победзиський пресвітер, ленчицький і познанський канонік — він робив у Польщі блискавичну кар'єру в духовній ієрархії. Трохи навіть надмірно амбітний, він мітив у єпископи, не інакше.{20} Користувався, подейкували, великою довірою Олесницького. А це вдавалося не всім.
— Збігнев Олесницький, краківський єпископ, — спокійно продовжував він, — це найвідданіший candor fidei catholicae, найзапекліший perseguens віровідступництва і єретицтва. Negotium fidei, боротьба за віру, — це для краківського єпископа річ найбільшої ваги. Єпископ дотримується погляду, що боротьба з єрессю — настільки ж важлива, якщо не важливіша річ, що й бій з поганами за Святий Sepulchrum. Єпископ розуміє, що таке Crux cismarina, хрестовий похід по цей бік моря. Тим більше, що це наш спільний бік моря. Просив єпископ таке вам сказати: ми по один бік моря. Краків чи Вроцлав, ми на одному боці, на одному й тому самому березі. А перед нами піднімається хвиля єресі, яка ось-ось заллє і затопить цей берег.
— Річ для мене не нова, — кивнув головою Конрад, єпископ Вроцлава, — що Збишко Олесницький загрозу єресі бачить і розуміє. Річ це для мене не нова і анітрохи не дивна. Збишко в кардинали готується, а як же майбутньому кардиналові очі закривати на єресь? Як йому єретикам попускати? Як не розуміти, що те, що діється в Чехії, для нас у тисячу разів важливіше, ніж Оутремер, Єрусалим, Гріб Господній та інші фантазії? Бо таки правда, що гуситська зараза не за морем, а тут, у нас. Правда, що врятувати нас може тільки Crux cismarina. Тому я запитую: де польські хоругви, які би йшли на Чехію з хрестовим походом? Чому їх досі не видно? Що, так важко краківському єпископові нагнути зухвалі шиї Шафранців та інших гуситських поплічників? Так важко нарешті нагнути шию спорохнявілому Ягеллу?
— Це ваші слова, достойний єпископе? — злегка підняв брови Анджей з Бніна. — Бо мені здається, що я чую вашого короля, Зигмунда Люксембурзького. Він тієї ж править. Чому поляки на Чехію не вирушать, де польська віра, де польські хоругви, трам-парам. Де польські хоругви, питаєте? Стережуть кордони Великопольщі, Куяв, Добжинської землі. Від хрестоносців, які тільки й чекають, коли польське військо піде в Чехію, щоб накинутися на Польщу з вогнем і мечем. З благословення вашого Люксембуржця. Збишко Олесницький, краківський єпископ, майбутній кардинал, — добрий католик і ворог єресі. Але перш за все він поляк.
— Мій праотець, — надув губи Конрад, — П'яст Колодзей, а праматір — Жепіха. Прадід — Хоробрий. Діди — Кривоустий, Плутоногий, Бородатий. Але мої батьки, коли настав час подумати про майбутнє, знали, що вибрати. Вони вибрали Священну Римську Імперію Німецького Народу. Вибрали Європу. Вибрали розвиток і прогрес. Збишко Олесницький вважає себе поляком, а прислужується Ягеллу. Неофітові, таємному поганинові, чий батько приносив литовським дияволам людські жертви. Як поляк Збишко повинен розуміти, що майбутнє Польщі — не Литва, не Русь, не дикий Схід, а Європа. Священна Римська Імперія Німецького Народу. Перекажіть Збишкові мої слова, пане Бнінський.
— Перекажу. Але сумніваюся, що він слухатиме. Краківський єпископ дещо інакше розуміє польськість. А також трохи інакше дивиться на німців та їхню імперію. Він дозволяє собі, вибачте за сміливі слова, вельми сумніватися в щирості німецьких намірів. І в нього є для цього підстави.
— То чого тоді, — єпископ піднявся в кріслі, — Збишко від мене хоче? Га? За яким бісом він тебе сюди прислав, пане Лодзя? Шукає допомоги? Потребує союзника? Проти Вітольда, який мріє про корону? А може, проти Свидригайла, який піднімає голову, і то дедалі вище?
— Невже союз, — усміхнуся Анджей з Бніна, — аж настільки погана річ, щоб говорити про нього так в'їдливо? Особливо тут, у Шльонську? А хіба не придався б вам союз рік тому, в 1428-му, коли чехи перетворювали Шльонськ на суцільне згарище? Не придалася би вам тоді збройна допомога? Ви не вважаєте, що вона може придатися, коли на вас звалиться наступний гуситський рейд? Бо він таки звалиться: як не сьогодні, то завтра. Чехи прийдуть. Допалять те, чого тоді не спалили, сплюндрують, що не встигли сплюндрувати. І хто проти них виступить? Один шльонський князь убитий, решта налякані. Лицарство деморалізоване. Союзники порозбігалися, на найманців не стає грошей. Люксембуржець на виручку не прийде. Подумайте, єпископе Конраде, наміснику Шльонська: чи не придалася би у скрутну хвилину допомога? Допомога, тобто… Інтервенція?
Вроцлавський єпископ довго мовчав.
— Я зрозумів, — врешті-решт протяжно вимовив він. — Нарешті я зрозумів, про що вам ідеться. Головоломку розв'язано. Інтервенція. Польське військо у Шльонську. Хрестовий похід у Чехію — ні. Але у Шльонськ — аякже. Не дочекаєтеся. Передай це Збишкові, пане Бнінський. Не дочекаєтеся.
Анджей з Бніна мовчав, не опускаючи очей. І Конрад також не відвів погляду.
— Польські фантазії, — нарешті промовив він. — Польські фантазії про Шльонськ. Прогуситські, антигуситські, католики, православні — усім вам Шльонськ ввижається знову польським. Ви би все тільки Шльонськ знову до польської корони включали. Не можете збагнути, що двічі в одну оічку не ввійдеш. Ви позбулися Шльонська самі, і Шльонську вже ніколи не бути польським. І ви це знаєте. А проте все мрієте і мрієте, висновуєте фантазії. Тільки й чигаєте на те, щоби видерти в мене Шльонськ силою!
— І на що ми, — Анджей з Бніна всміхнувся досить зверхньо, — на вашу думку, чигаємо? На те, що залишилося після 1428 року? На ваші руїни? На двадцять п'ять спалених міст, на сотні поселень у попелищах, на випалені лани, на яких іще цілі десятиріччя нічого не вродить? Силою, кажете, збираємося видерти у вас Шльонськ? А нащо нам сила? Шльонські князі один поперед одного проштовхуються під польську протекцію. Болько Волошек з Опольщиною — перший, за ним Цешин, Глогув, Освенцім. А після наступного гуситського рейду долучаться й інші. Може, й усі?
— Які ж ви самовпевнені, — скреготнув зубами Конрад. — Польські чваньки. Воістину, це ваша польська характерна риса: самовпевненість і цілковита відсутність уміння передбачати.
— Уміння передбачати, — Анджей з Бніна випростався, його обличчя скам'яніло, — оцінює історія, а підтверджує час. А час, при всій повазі, якось не підтвердив ваших власних умінь у цій сфері, шляхетний єпископе вроцлавський. Де ж бо поділ Польщі, замислений у Пожоні[87] з угорцями і хрестоносцями? Де Северська земля, Серадз і половина Великопольщі, які після поділу мали би припасти вам? І ви ще говорите про самовпевненість?
Конрад мовчав, демонстративно дивлячись убік.
— Тож повернімося, — на тон м'якшим голосом заговорив Анджей з Бніна, — до передбачень. Скажу я вам, шляхетний вроцлавський єпископе, що передбачає Збігнев Олесницький, краківський episkopus. І буде це такий перебіг подій. Після наступного чеського рейду половина шльонських князів перейде в гуситство, а друга половина сховається під крило Владислава Ягелла, польського короля. Папа, щоби піддобритися до Ягелла, зніме вас із єпископства. А позаяк Вроцлав за церковним поділом підпадає під гнезненську метрополію, вашого наступника в дієцезії призначить Збишко Олесницький, а затвердить король Польщі. А Люксембуржець, якому ви так вірно служите? Думаєте, він за вас хоч пальцем ворухне? Ні. Не ворухне. Він пришле вам орден Дракона. Для розради та на втіху. Як це у нього заведено.
Єпископ довго мовчав. Потім повернув голову.
— Набалакали ви, — проказав він, дивлячись полякові в очі. — Наплели, скільки було сили. А в результаті однаково на моє вийшло. Чи про-, чи антигуситські — всі ви однаково мої вороги, вся ваша нація. А Збишко Олесницький — мій найгірший ворог.
— Краківський єпископ, — повільно вимовив Бнінський, — вам не ворог. І легко може це довести.
— Як?
— Зробивши вам послугу.
— Взамін за згоду на польську інтервенцію?
— На славу Божу.
— Ну-ну.