На її руці забрязкотів браслет із сапфірами завбільшки з горіх.
— Напої, джентльмени!
Ми з Равіком узяли горілку; Танненбаум, попри наше обурення, жовтий шартрез.
— До оселедця? — здивовано запитав Равік.
— До двійняток, — ображено відповів Танненбаум. — Хто не знає одного, не має права говорити про інше.
— Браво, Танненбауме, — вигукнув я. — Я й не знав, що ви — сюрреаліст.
Прийшов Фризлендер, а з ним і двійнята, Кармен та решта гостей. Сестри були жваві, як ртуть; Кармен, загорнута у все чорне, мала трагічний вигляд, не зважаючи на те, що саме жувала шоколадку з горіхами. Мені стало цікаво, чи після шоколадки вона їстиме ще й оселедець. Саме так вона й зробила. Її шлунок був незворушний, як і її мозок.
— За два тижні вирушаю у Голлівуд, — оголосив Танненбаум, поки гостям накладали гуляш.
Метнувши погляд на двійнят, він надувся, мов індик.
— У якій ролі? — поцікавився Фризлендер.
— Як актор, у якій же іще?
Я нашорошив вуха. Про Голлівуд він говорив занадто часто, тому я недуже йому вірив. Щоправда, одного разу він уже там побував — зіграв маленьку роль біженця в антифашистському фільмі.
— Кого ви гратимете? — запитав я.
— Буффало Білла, — зронив хтось.
— Есесівського группенфюрера.
— Що?
— Ви ж єврей! — здивувалася місіс Фризлендер.
— То й що?
— З прізвищем Танненбаум?
— Мій творчий псевдонім — Гордон Т. Кроу. Літера Т — замість Танненбаума.
Усі недовірливо глянули на нього. Щоправда, емігранти часто грали нацистів — практичні голлівудські уми всіх європейців міряли однією міркою і їм було байдуже, хто вони — друзі чи вороги, адже вони все одно краще підходили на ці ролі, ніж корінні американці.
— Есесівського группенфюрера? — перепитав Фризлендер. — Це ж у них майже як генерал!
Танненбаум кивнув.
— А може, штурмбаннфюрера? — запитав я.
— Группенфюрера! А чом би й ні? В американській армії теж є генерали-євреї. Можливо, мого персонажа навіть підвищать у ранзі і тоді він стане обергенералом.
— А ви хоч трохи розумієтеся на військових званнях?
— Нащо це мені? У мене є роль. Звісно ж, цей персонаж — справжнє чудовисько. Я б ніколи не погодився грати симпатичного группенфюрера.
— Группенфюрер! — видихнула місіс Фризлендер. — А я думала, таку важливу птицю мав би грати сам Гері Купер!
— Американці відмовляються від таких ролей, — пояснив маленький Везель, суперник Танненбаума. — Це псує їхню репутацію. Вони хочуть подобатися публіці. Тому такі ролі вони віддають емігрантам. А ті змушені грати нацистів, щоб не вмерти з голоду.
— Мистецтво — це мистецтво, — бундючно пояснив Танненбаум. — Хіба ви не погодилися б зіграти Распутіна, Чингісхана чи Івана Грозного?
— Це головна роль? — запитав я.
— Ні, — втрутився Везель. — Як така роль може бути головною? Головну роль грає симпатичний американець із благочестивою американкою. Як завжди!
— Не сваріться! — закликав Фризлендер. — Краще допомагайте один одному. Що на десерт?
— Сливовий пиріг і торт "Захер".
Як завжди у Фризлендерів, для усіх гостей приготували додому миски з їжею. Равік відмовився. Танненбаум і Везель попросили ще по одній порції торта. Кухарка, якій я нишком тицьнув два долари, дала мені зручний луджений банячок із мідними ручками, а для торта — розмальовану картонну коробку. Двійнята отримали подвійну порцію. Кармен відмовилася, вона була надто лінива, щоб щось нести.
Ми попрощалися, як бідні родичі.
— Як мені розлучити цих дівчат? — тихо запитав мене группенфюрер Танненбаум. — Вони їдять удвох, живуть удвох і навіть сплять удвох!
— Як на мене, це не так уже й складно, — відповів я. — Було б гірше, якби вони були справжні сіамські близнюки.
Того вечора Наташа пішла до фотографа. Вона дала мені ключ від квартири, щоб я там на неї зачекав. Я піднявся наверх із гуляшем і тортом. Тоді ще раз спустився на Другу авеню, щоб купити пива.
Коли я відімкнув двері і зайшов до порожньої квартири, у мене виникло дивне відчуття. Я ніяк не міг пригадати, чи робив колись щось подібне. Я завжди заходив або в готельний номер, або йшов до когось у гості. А тепер мені здалося, що я повернувся додому, у власне помешкання. Коли я відчиняв двері, мене охопив щемливий трепет. Здавалося, наче щось здалеку покликало мене, нагадавши про батьківський дім, що я давно вже його не згадував. Квартира дихнула на мене прохолодою, я почув гудіння кондиціонера біля вікна і холодильника в кухні. Ці звуки здавалися дружніми духами, що охороняють квартиру. Ввімкнув світло, пиво поставив у холодильник, а гуляш на плиту, на маленький вогонь, щоб розігріти. Потім знову вимкнув світло і відчинив вікно. Гаряче повітря потоком хлинуло в кімнату, нестримне та жадібне. Від маленького синього вогника на плиті поширювалося слабке таємниче світло. Я налаштував радіо на станцію з класичною музикою, без реклами. Грали прелюдії Дебюссі. Я сів у крісло біля вікна і глянув на місто. Розслабився і насолоджувався спокоєм. Я вперше чекав на Наташу. Ще не розповів їй, що мені доведеться поїхати з Сильверсом до Каліфорнії.
Вона прийшла приблизно через годину. Я почув, як у замку провернувся ключ. На секунду подумав, що несподівано прийшов власник квартири, але потім упізнав Наташині кроки.
— Ти тут, Роберте? Чому ти сидиш у темряві?
Вона кинула валізку з речами в кімнату.
— Я брудна і дуже голодна. З чого мені почати?
— З купання. А тим часом я накладу тобі тарілку гуляшу по-сеґедському. Він уже гарячий, стоїть на плиті. До гуляшу є малосольні огірки, а на десерт — торт "Захер".
— Ти знову був у тої казкової кухарки?
— Так. І приніс купу їжі, як ворона для своїх пташенят. Нам два-три дні не потрібно буде нічого купувати.
Наташа вже знімала з себе одяг. Вода у ванні парувала і пахла гвоздиками від "Мері Чесс". Я приніс гуляш. На мить у світі знову запанував мир і спокій.
— Сьогодні тебе знову фотографували як імператрицю Євгенію з діадемою від "Ван Кліф і Арпельс"? — запитав я, поки вона насолоджувалася запахом гуляшу.
— Ні. Я була Анною Кареніною. Закутана в шубу по саму шию, чекала на петербурзькому чи московському вокзалі на свою долю в особі Вронського. Я аж злякалася, коли вийшла на вулицю, а там не було снігу.
— Ти схожа на Анну Кареніну.
— Досі?
— Узагалі.
Вона розсміялася.
— Кожен уявляє собі Анну Кареніну по-своєму. Боюся, вона була значно товстіша за теперішніх жінок. Було так заведено.
У дев'ятнадцятому столітті полюбляли рубенсівські форми, довгі тверді корсети на китовому вусі та сукні аж до підлоги. Епоха ванн щойно лише починалася. А що ти робив тут без мене? Читав газети?
— Навпаки! Намагався не думати ні про газетні заголовки, ні про передовиці.
— Чому?
— Бо все одно нічим не можу зарадити.
— Тільки одиниці можуть. Не враховуючи солдатів.
— Так, — погодився я. — Не враховуючи солдатів.
Наташа віддала мені тарілку.
— Ти теж хотів би стати солдатом?
— Ні. Це нічого не змінило б.
Якусь мить вона невідривно дивилася на мене.
— Роберте, ти сильно тужиш?
— Я б ніколи в цьому не зізнався. Та й що це таке — туга? Надто коли стільки людей гине.
Вона похитала головою.
— Що ти взагалі хочеш, Роберте?
Я здивовано глянув на неї.
— Що я хочу? — перепитав я, щоб виграти час. — Ти про що?
— У майбутньому. Що ти хочеш робити? Заради чого ти живеш?
— Ходімо, — сказав я. — Це не розмови для ванної. Вилазь уже!
Вона підвелася.
— Але справді, заради чого ти живеш? — не вгавала вона.
— Та хто таке взагалі знає? От ти знаєш?
— Мені не потрібно цього знати. Я — відблиск світла. Але ти!
— Ти — відблиск світла?
— Не уникай відповіді. Що ти хочеш? Заради чого живеш?
— Я вже відчуваю, як мене огортають важкі крила міщанства. Та хто таке взагалі знає? А навіть якщо й знає, це відразу перетворюється на брехню. Я подорожую без зайвої ноші, оце й усе, тимчасово.
— Ти не знаєш.
— Не знаю, — відповів я. — Я справді не знаю це так, як знає банкір чи священик. І я ніколи не знатиму, — я поцілував її вологі плечі. — Я геть не звик до такого. Дуже довго виживання було єдиною метою мого життя і це було так важко, що в мене на будь-що інше просто не залишалося сили. Така відповідь тебе влаштовує?
— Це все неправда і ти це знаєш. Ти просто не хочеш мені зізнатися. Може, й самому собі не хочеш. Я чула, як ти кричав.
— Що?
Вона кивнула.
— Уві сні.
— І що саме я кричав?
— Не знаю. Я ж теж спала і прокинулася від твого крику.
Я полегшено зітхнув.
— Кошмари переслідують усіх.
Вона нічого не відповіла.
— Я ж узагалі нічого про тебе не знаю, — сказала перегодом.
— Ти знаєш забагато! І це заважає коханню! — Я обійняв її і почав поволі витягати з ванни. — Ходімо краще поглянемо, що смачненького передала нам кухарка. У тебе найгарніші на світі коліна!
— Не напускай туману мені в очі.
— Нащо це мені здалося? Ми з тобою навіть уклали пакт. Ти нещодавно сама нагадала мені про нього.
— Ах, цей пакт! Це ж була просто відмовка! Ми обоє хотіли щось забути. Тобі вже вилетіло з голови?
Мені здалося, наче моє серце зайшлося холодом. Не так сильно, як я очікував, — але у грудях стало зимно, наче мою душу вхопила примарна рука. Це тривало лише мить, але всередині не теплішало. Холод відступав дуже повільно.
— Мені нема чого забувати, — сказав я. — Я збрехав.
— Я не мала запитувати тебе про такі дурниці, — сказала вона. — Не знаю, що на мене найшло. Можливо, причина в тому, що я цілий вечір грала Анну Кареніну, загорнута в шубу, і мені здавалося, наче я іду на трійці коней крізь безмежні сніги, все оповите романтикою і сентиментальністю часу, якого ми ніколи не знали. А можливо, це все через осінь, яку я взяла ближче до серця, ніж ти. Восени розриваються і втрачають силу всі пакти. Людина хоче… А й справді, чого ж людина хоче?
— Кохання, — сказав я, глянувши на неї.
Наташа сиділа на ліжку, погляд розгублено блукав по кімнаті, її охопили ніжність і жалощі до самої себе, і вона не знала, як їх подолати.
— Кохання, яке не зникає.
Я кивнув:
— Кохання перед запаленим каміном, у світлі ламп, з нічними поривами вітру, з шелестом опалого листя, з упевненістю, що ти нічого не втратиш.
Наташа потягнулася.
— Я знову зголодніла. Гуляш іще є?
— На цілу роту вистарчить. Ти справді після торту "Захер" їстимеш гуляш по-сегедському?
— Сьогодні ввечері я здатна на все. Залишишся сьогодні на ніч?
— Так.
— Добре.