Але куди? Ніде йому не буде легше. Та й іти не хотілося. Йому хотілося щось знати. От чорт… Він узяв пляшку коньяку, потримав у руці й поставив назад. Потім дістав із сумки дві снодійні таблетки. Такі самі, як він давав рудому Фінкельштейнові. Той тепер уже спить. Равік проковтнув таблетки. Навряд чи сам він засне. Равік проковтнув ще одну. Якщо Джоан прийде, він однаково прокинеться.
Джоан не прийшла. Ні тієї ночі, ні наступної.
XXI
Ежені просунула голову до палати, де лежав чоловік із вирізаним шлунком.
— Вас до телефону, пане Равіку.
— А хто просить?
— Не знаю. Я не питала. Телефоністка сказала мені надворі.
Равік не зразу впізнав голос Джоан. Він був приглушений і дуже далекий.
— Джоан, де ти? — спитав Равік.
Здавалося, що вона телефонувала не з Парижа. Він був майже певен, що вона назве якийсь курорт на Рів'єрі. Раніше Джоан ніколи не телефонувала йому в клініку.
— Я в себе вдома, — відповіла вона.
— У Парижі?
— Звичайно. А де ж іще?
— Ти хвора?
— Ні. Чого б це я була хвора?
— Бо ти дзвониш у клініку.
— Я вже дзвонила в готель. Але не застала тебе. Тому й подзвонила в клініку.
— Щось сталося?
— Ні. Що могло статися? Я хотіла спитати, як тобі живеться.
Тепер її голос був виразніший. Равік дістав сигарети й картонку з сірниками. Притиснувши її ліктем до столу, він відірвав сірника й запалив його.
— Це клініка, Джоан, — сказав він. — І тут завжди думаєш про нещасні випадки й хвороби.
— Я не хвора. Я в ліжку, але не хвора.
— Ну, то добре.
Равік водив картонкою з сірниками по застеленому білою цератою столі. Чекав, що буде далі. Джоан також чекала. Він чув її віддих. Вона хотіла, щоб почав Равік. Для неї так було легше.
— Джоан, — мовив Равік, — я не можу довго стояти біля телефону. Я почав перев'язувати хворого і мушу йти до нього.
Вона помовчала.
— Чому ти не озиваєшся? — нарешті спитала вона.
— Не озиваюся, бо не знаю ні номера твого телефону, ні твоєї адреси.
— Я ж тобі сказала і те, й те.
— Не сказала, Джоан.
— Чого ж ні, як сказала. — Тепер вона вже почувала себе впевненіше. — Я добре пам'ятаю. Ти тільки забув, як завжди.
— Гаразд, хай буде так. Скажи ще раз. Я запишу, тут є олівець.
Джоан дала йому адресу й номер телефону.
— Я певна, що давала їх тобі, Равіку. Цілком певна.
— Добре, Джоан. Я мушу йти. Може, сьогодні повечеряємо разом?
Вона трохи помовчала.
— А чого ти не хочеш прийти до мене? — нарешті мовила вона.
— Добре. Можу й прийти. Сьогодні ввечері. О восьмій.
— А чому не зараз?
— Зараз у мене робота.
— А коли ти звільнишся?
— Десь за годину.
— То приходь, як звільнишся.
Он що, ввечері ти не маєш часу, подумав Равік і спитав:
— А чому не ввечері?
— Равіку, — сказала вона, — часом ти не розумієш найпростіших речей. Мені кортить, щоб ти прийшов негайно. Не хочу чекати до вечора. А то чого б я телефонувала тобі вдень до клініки?
— Добре, Джоан. Я прийду, коли звільнюся.
Він задумливо згорнув папірець з адресою і повернувся до палати.
Джоан мешкала в будинку на розі вулиці Паскаля, на верхньому поверсі. Відчинивши двері, вона сказала:
— Заходь. Добре, що ти прийшов. Заходь сюди.
На ній був простий чорний халат чоловічого крою. Равікові подобалося, що вона любила одягатися найпростіше й ніколи не носила пишних суконь із шовку й мережив. Вона була блідіша, ніж звичайно, і трохи схвильована.
— Заходь, — знов мовила вона. — Я чекала на тебе. Треба ж тобі побачити, як я живу.
Вона пішла поперед нього. Равік усміхнувся. Спритна. Хоче запобігти будь-яким розпитуванням. Він дивився на її гарні рівні плечі, на коси, що блищали в яскравому світлі. На мить йому перехопило подих, так він кохав її тієї хвилини.
Джоан завела його до великої, залитої сонцем кімнати, схожої на майстерню художника. Високе й широке вікно виходило на парк між авеню Рафаеля й авеню Прудона. Праворуч видно було Порт-де-ла-Мюет, а далі в золотавій імлі зеленів Булонський ліс.
Той, хто обладнував кімнату, йшов за сучасними смаками, але спинився на півдорозі. Широка канапа, оббита синьою матерією, кілька крісел, на вигляд зручніших, ніж вони були насправді, надто низенькі столики, фікус, американський грамофон і в кутку одна з валізок Джоан. У кімнаті ніщо не муляло ока, проте Равікові вона не сподобалась. Він визнавав тільки або щось дуже добре, або зовсім погане, а ні се ні те не зачіпало його почуттів. До того ж він не зносив фікусів.
Равік помітив, що Джоан стежить за ним. У неї вистачило сміливості запросити його сюди, але вона не знала, як він до всього цього поставиться.
— Гарно, — мовив Равік. — Просторо й затишно.
Він відкрив грамофон. То був добрий апарат, із механізмом, що автоматично міняв платівки. Вони купою лежали на столику поряд. Джоан узяла кілька й поставила їх на диск.
— Ти знаєш, як він працює?
— Ні, не знаю, — відповів Равік, хоч насправді знав.
Джоан повернула вмикач.
— Чудова річ. Можна грати годинами. Не треба підводитись, міняти платівки й перевертати їх. Лежи собі, слухай, дивись, як надворі сутеніє, і мрій.
Грамофон і справді був чудовий. Равік знав цю марку й знав, що він коштує тисяч двадцять франків. Кімнату лагідними хвилями залила музика — сентиментальні паризькі пісні. "J'attendrai"… [13]
Джоан стояла, ледь подавшись уперед, і слухала.
— Подобається? — спитала вона.
Равік кивнув головою. Він дивився не на грамофон, а на Джоан. На обличчі в неї малювалося захоплення, вона вся віддалася музиці. Як легко вона захоплюється! І як він любив у ній цю здатність захоплюватись, якої сам не мав! Минулося, подумав він без смутку, ніби той, хто покидає Італію й повертається на повиту туманами північ.
Джоан випросталась і всміхнулася.
— Ходи… Ти ще не бачив спальні.
— А мені треба її бачити?
Вона пильно глянула на нього.
— Ти не хочеш подивитися на неї? Чому?
— Ай справді, чому? — сказав він. — Звичайно, погляну.
Вона погладила його по щоці й поцілувала, і він знав, чому саме.
— Ходи, — сказала вона й узяла його за руку.
Спальня була обладнана по-французькому. Широке ліжко в стилі Людовіка XVI, підробка під старовину, довгастий, з одного боку ввігнутий, туалетний столик в такому самому стилі, дзеркало під барокко, сучасний обюссонський килим, стільці й крісла — все наче в дешевому фільмі. Крім того, гарна, розмальована флорентійська скриня шістнадцятого сторіччя, що зовсім не пасувала до решти меблів і здавалася принцесою серед дітей розбагатілих портьє. Скриня була засунена в куток. На її коштовному вікові лежав капелюшок з фіалками і стояла пара сріблястих черевичків.
Ліжко було розстелене й неприбране. На ньому ще видно було, де саме лежала Джоан. На туалетному столику стояло кілька пляшечок парфумів, одна шафа, вбудована в стіну, була відчинена, і в ній висіли сукні. Більше, ніж їх було раніше в Джоан. Не відпускаючи Равікової руки, вона притулилася до нього і спитала:
— Подобається?
— Так. Все це дуже тобі личить.
Джоан кивнула головою. Він відчув біля себе її руку й груди і, не думаючи ні про що, пригорнув її до себе. Вона не опиралася. Вони стояли плече в плече. Обличчя в Джоан було спокійне, на ньому не лишилося й сліду легенького хвилювання, яке він помітив спочатку. Воно було впевнене, ясне, на ньому тепер, здалося Равікові, проступало не тільки таємне задоволення, а навіть ледь помітна тінь тріумфу.
Дивно, якою гарною вона може бути й у підлоті, подумав Равік. Мало того, що вона хоче зробити з мене запасного коханця, але ще й з наївною безсоромністю показує мені житло, яке їй улаштував головний коханець, і все це з таким виглядом, наче вона Ніка Самофракійська.
— Шкода, що в тебе немає такого помешкання, — мовила вона. — В ньому почуваєш себе людиною. Не те що в жалюгідних готельних номерах.
— Правда, Джоан. Мені було приємно все це оглянути. Ну, а тепер я йду…
— Ти хочеш іти? Уже? Але ж ти щойно прийшов!
Равік узяв її за руки.
— Я йду. Назавжди, Джоан. Ти живеш із кимось іншим. А я не ділю з іншими жінок, яких кохаю.
Вона висмикнула руки.
— Що? Що це ти кажеш? Я… Хто тобі такого набалакав? Яка підлота! — Вона в'їдалася в нього поглядом. — Уявляю собі, хто. Звичайно, Морозов, той…
— Ніякий не Морозов! Не треба нікому нічого набалакувати. Усе й так видно.
Її обличчя раптом побіліло з люті. Вона вже була впевнена, що перемогла, і раптом усе завалилося.
— Зрозуміло! Коли я оселилась у такому помешканні і вже не працюю в "Шехерезаді", то мене має хтось утримувати! Аякже! Інакше й бути не може!
— Я не сказав, що тебе хтось утримує.
— Однаково! Тепер я все розумію! Спершу ти влаштовуєш мене в ту гидотну "Шехерезаду", тоді залишаєш саму, а коли я звернулася до когось по допомогу чи хтось потурбувався про мене, це відразу означає, що я стала утриманкою! А що ж інше може сказати той нічний попихач, коли в нього самий бруд на думці! Де тому лакузі збагнути, що жінка й сама чогось варта, що вона може працювати й дечого домогтися! І ти, саме ти мені цим дорікаєш! Як тобі не соромно!
Равік рвучко обернув її, підхопив під лікті, підняв і кинув на ліжко.
— Отак! — мовив він. — І перестать верзти дурниці!
Джоан була така приголомшена, що так і лишилась лежати.
— Може, ти ще й наб'єш мене? — нарешті мовила вона.
— Ні. Хочу тільки припинити цю дурну балачку.
— Чого я дивуюся, — тихим, здавленим голосом сказала Джоан. — Ніби я могла сподіватися чогось іншого. — Вона й далі непорушно лежала на ліжку. Обличчя її було бліде й згасле, губи безкровні, очі мертвотно полискували, як скло. Груди до половини відкрилися, гола нога звисала через край ліжка. — Я тобі телефоную, не сподіваюся ніякої халепи, радію, що ми будемо разом… А ти приходиш і таке влаштовуєш! Таке влаштовуєш! — зневажливо повела вона далі.— А я думала, що ти інакший!
Равік стояв у дверях спальні. Він бачив кімнату з підробленими під старовину меблями, бачив на ліжку Джоан і бачив, що вона й ті меблі дуже пасують одне до одного. Він був сердитий на себе, що завів цю розмову. Йому треба було мовчки піти, та й годі. Але тоді б вона прийшла до нього, і знов почалося б те саме.
— Так, від тебе я цього не сподівалася, — знов сказала вона. — Я думала, що ти інакший.
Він нічого не відповів. Усе це було таке дешеве, просто нестерпне. Йому раптом стало дивно з себе: як він міг три дні підряд думати, що ніколи вже не засне, якщо вона не прийде? Яке йому до неї діло? Він дістав сигарету й закурив.