Вони були вдягнені чистенько, зі смаком, більшість у світлих блузках і в чорних сатинових нарукавниках. Якусь мить Керну здавалось дивним, що люди за віконцями так бояться трохи забруднити рукава, тоді як перед ними товпляться істоти, життя яких тоне в бруді.
— Останні тижні тут, у префектурі, стало особливо кепсько, — пояснював Класман. — Кожного разу, коли в Німеччині щось утнуть, від чого сусідні країни починають нервувати, першими за все розплачуються емігранти. На них зганяють свою злість і ті, і ті.
Керн поглянув на чоловіка зі схудлим інтелігентним обличчям, що саме стояв біля віконця: його документи, як видно, були в порядку — дівчина спитала його про щось із-за перегородки, кивнула, взяла папери й почала писати. Потім щось привітно сказала йому й повернула документи. Чоловік невимушено подякував їй бездоганною французькою мовою і мерщій відійшов од віконця. І тільки біля виходу з залу розгорнув папірець і поглянув, що там написано. Там стояв тільки синюватий штемпель із кількома датами, але чоловікові стало так радісно, наче несподівано прийшла весна і в казенному залі оглушливо затьохкали солов'ї свободи.
— Ну що, підемо? — промовив Керн.
— Уже надивилися?
— Та досить.
Вони попрямували до виходу. Коли вони були вже у вестибюлі, згори долинула, наче скотилася сходами вниз, гучна музика. Грали бравурний марш, урочисті сурми змагалися з могутніми фанфарами.
— А це що таке? — здивувався Керн.
— Радіо. Там, нагорі, поліційні казарми. Саме передають обідній концерт.
Музика лилася сходами вниз, наче блискучий гірський потік; вона заповнила коридори й водоспадом ринула в широкі двері; вона шумувала й іскрилася, заливаючи самотню маленьку постать, що безбарвно темніла на нижній приступці сходів, наче купка сміття, маленький горбочок із застиглим розпачем в очах. То сидів старий, якому так тяжко було відірватись від того безжального віконця. Життя доконало його, він тулився в кутку, всіма забутий і нікому не потрібний, втягнувши голову в плечі й підібгавши коліна так, ніби йому вже ніколи не встати, — а через нього лилася й скакала музика яскравими іскристими каскадами, енергійна, пружна, безупинна і безжальна, як саме життя.
* * *
— Ходімо, — сказав Класман уже на вулиці, — та вип'ємо ще кави.
Вони сіли до плетеного столика перед невеличким бістро. Випили гіркої чорної кави, і лише тоді Керну трохи полегшало на душі.
— А де ж останнє коло? — спитав він.
— Останнє коло — це ті численні сіромахи, що сидять собі самотні й голодують, — відповів Класман. — По тюрмах. На станціях метро. У недобудованих спорудах. І під арками мостів на берегах Сени.
Керн перевів погляд на потік людей, що безперервно сунув повз столики бістро.
— Скільки вам років? — поцікавився Класман.
— Двадцять один. Скоро вже буде двадцять два.
— Я так собі й подумав. — Класман помішав ложечкою в чашці. — У мене син вашого віку.
— Він теж тут?
— Ні, — відповів Класман. — Він у Німеччині.
Керн звів на нього погляд.
— Це кепсько, я розумію.
— Не для нього.
— Тим краще.
— Для нього було б гірше, коли б він був тут, — мовив Класман.
— Ви гадаєте? — Керн трохи здивовано глянув на Класмана.
— Так. Тут би я його скалічив.
— ІДо-що?
— Він доніс на мене. Через нього я мусив тікати з Німеччини.
— О, прокляття!.. — зітхнув Керн.
— Я католик, правовірний католик. А син — той уже кілька років був членом однієї з молодіжних організацій їхньої партії. У них там таких називають тепер ветеранами. Ви можете уявити собі, що це мені було не до душі, ну, і часом що-небудь та й скажеш. Хлопець дедалі більше виявляв непокору, а потім одного разу сказав мені, — приміром, як унтер-офіцер каже новобранцеві, — щоб я тримав язика за зубами, а то, мовляв, гірше буде. Пригрозив, розумієте? Я заліпив йому доброго ляща. Тоді він, розлючений, побіг з дому й виказав мене в гестапо. Слово в слово розповів усе, як я лаяв їхню партію, а там записали до протоколу. На моє щастя, там працював один мій знайомий, він одразу ж перестеріг мене по телефону. Я мусив якнайшвидше втекти з дому. А вже через годину по мене прийшла ціла команда на чолі з моїм сином.
— Тут не до жартів, — мовив Керн.
Класман кивнув:
— Але йому теж буде не до жартів, якщо я колись повернуся Додому.
— Може, тоді в нього буде вже свій син, який донесе на нього.
Класман спантеличено втупився в нього.
— Ви гадаєте, це триватиме так довго?
— Не знаю. Сам я вже й не уявляю, щоб колись довелося повернутись туди.
* * *
Штайнер прикріпив значок націонал-соціалістської партії на звороті лівого лацкана свого піджака.
— Прекрасна ідея, докторе! — сказав він. — Звідки ви його взяли?
Доктор Беєр усміхнувся.
— Від одного пацієнта. Зазнав аварії зі своїм авто поблизу Муртена. Я накладав шину йому на руку. Спершу він остерігався і все розхвалював там, у Німеччині; потім ми випили з ним по чарці-другій коньяку, і він почав розносити всю ту лавочку. А партійний значок подарував мені на згадку. На жаль, він мусив повертатися на батьківщину.
— Будь благословен той чолов'яга! — Штайнер узяв зі столу синю папку й розкрив її. Там лежало кілька пропагандистських відозв і зверху оздоблений свастикою список. — Гадаю, цього досить. На цьому він вклепається по самі вуха.
Відозви й список він теж дістав у Беєра, якому всі ті речі з якихось загадкових причин надіслала кілька років тому штутгартська нацистська організація. Штайнер відібрав частину з них і вирушив у похід на Аммерса. Про все пережите тут Керном Беєр розповів йому.
— Коли ви рушаєте далі? — спитав Беєр.
— Об одинадцятій. Але перед тим ще занесу вам цей значок.
— Добре. Буду чекати на вас із пляшкою фандану.
Штайнер знайшов дім Аммерса й натиснув на кнопку дзвінка при вході. Вийшла служниця.
— Мені треба поговорити з паном Аммерсом, — заявив Штайнер. — Моє прізвище Губер.
Служниця зникла й за хвильку повернулася знову.
— А в якій справі?
"Ага, — подумав Штайнер, — це вже після Керна така обережність". Він знав, що Керна ні про що не питали.
— У партійній, — коротко пояснив він.
Цього разу Аммерс вийшов власною персоною і зацікавлено втупився в гостя очима. Штайнер недбало підкинув руку вгору.
— Партайгеносе Аммерс?
— Так.
Штайнер повернув лацкан піджака й показав свій значок.
— Губер, — відрекомендувався він. — Із зарубіжної організації і маю вас про дещо спитати.
Аммерс виструнчився і водночас віддав поклін.
— Будь ласка, заходьте… е-е… пане… пане…
— Губер. Просто Губер. Ви ж знаєте, ворог всюди наставляє вуха.
— Знаю, знаю! Для мене це особлива честь, пане Губер.
Штайнер правильно все врахував. Аммерсу й на думку не спало не повірити йому. Страх і послух перед гестапо надто глибоко засіли в його свідомості. Та навіть коли б він щось і запідозрив, то нічого не міг вдіяти проти Штайнера. У того був австрійський паспорт на ім'я Губера. Які в нього зв'язки з німецькою зарубіжною організацією, ніхто знати не міг. Навіть німецьке посольство, яке інформували далеко не про всі таємні пропагандистські заходи.
Аммерс повів Штайнера до вітальні.
— Сідайте, Аммерсе, — запропонував Штайнер, вмостившись у кріслі господаря.
Він хвилинку мовчки копирсався в своїй папці, перебираючи папери.
— Ви знаєте, партайгеносе Аммерс, що за кордоном головний принцип нашої роботи — якомога менше галасу?
Аммерс кивнув.
— Цього ми сподівалися й од вас: діяти тихою сапою. А тепер до нас дійшло, що ви тут даремно здійняли галас через якогось там жовторотого емігранта!
Аммерс підскочив на стільці.
— Та він же справжній лиходій! Я від нього зовсім захворів, він же з мене зробив посміховище, негідник такий…
— Посміховище? — різко перебив його Штайнер. — Та ще, мабуть, і прилюдно? Партайгеносе Аммерс!..
— Ні, ні, не прилюдно! — Аммерс уже збагнув, що припустився помилки. Від хвилювання він зовсім заплутався. — Я… я хотів сказати… тільки перед самим собою…
Штайнер свердлив його поглядом.
— Аммерсе, — з притиском сказав він, — справжній партайгеносе навіть перед самим собою ніколи не може бути смішним! Що це з вами, голубе? Може, демократичні миші тут погризли вже ваші переконання? Посміховище!.. Та такого слова для нас не існує взагалі! Це наші противники, в принципі жалюгідні й смішні, вам це ясно?
— Так, так, звичайно! — Аммерс провів долонею по чолу. Він уже уявив, як його тягнуть до концтабору за те, що дозволив "погризти" свої переконання.
— Це сталося тільки один раз. А так я завжди міцний, як сталь! Моя віра непохитна…
Штайнер дав йому трохи побелькотати. Потім різко перебив:
— Ну, годі, партайгеносе! Я сподіваюся, з вами таке не повториться. А з емігрантами більше не зв'язуйтесь. Ми раді, що здихались їх там у себе.
Аммерс запопадливо закивав. Потім підвівся, дістав із буфета кришталеву карафку та два срібних, позолочених усередині келишки. Штайнер з відразою спостерігав ту сцену.
— А це що таке? — спитав він.
— Коньяк. Я гадав, що ви, може, не проти підкріпитись…
— Коньяк п'ють у такий спосіб лише тоді, коли він зовсім нікчемний, Аммерсе, — вже лагідніше зауважив Штайнер. — Або в товаристві цнотливих дівчат. Знайдіть мені звичайну, тільки не надто малу склянку.
— Чудово! — Аммерс був у захопленні від того, що лід, здається, розтанув.
Штайнер випив. Коньяк виявився досить добрий. Але в тому не було ніякої заслуги Аммерса. Просто у Швейцарії поганих коньяків не буває.
Штайнер вийняв синю папку зі шкіряної теки, яку теж позичив у Беера.
— Між іншим, тут є ще одне діло, партайгеносе. Але це — сувора таємниця. Ви, певно, знаєте, що наша пропаганда у Швейцарії не досягла блискучих успіхів?
— Знаю, — запобігливо кивав Аммерс. — Я завжди говорив про це.
— Нічого, — Штайнер поблажливо махнув рукою. — Тепер усе має піти інакше. Створюється спеціальний таємний фонд. — Він зазирнув у свої списки. — Тут уже є солідні внески. Але ми вітаємо й скромніші пожертви. Оця гарненька вілла — ваша власна, так?
— Так… Щоправда, я під неї уже двічі брав кредити. Отже, фактично вона вже належить, власне, банкові, а не мені, — квапився пояснити Аммерс.
— Майно закладають у банку для того, щоб за нього платити менше податку. Партайгеносе, який має власний будинок, не може бути вітрогоном — він за нього ще й грошики матиме в банку. Ну, то на скільки вас підписати?
Спантеличений Аммерс вагався.
— Для вас це якраз вигідний момент, — підбадьорював його Штайнер.