Підійшла сестра і щось пошепки сказала йому. Він випрямився й кивнув у бік операційної зали.
— Тепер я мушу йти туди. Робіть так, щоб Пат не помічала, що ви заклопотані. Це — найважливіше. Ви зможете триматися так?
— Зможу, — сказав.
Він подав мені руку і швидко пішов із сестрою через скляні двері в яскраво освітлений зал.
Я повільно пішов довгими сходами вниз. Чим нижче спускався, тим робилося темніше, а на першому поверсі вже горіло електричне світло. А коли вийшов на вулицю, то побачив ще раз рожевий присмерк: він ніби війнув від обрію глибоким подихом і одразу погас, посірів.
Якийсь час я сидів у машині, впіривши погляд в одну точку. Потім взяв себе в руки й поїхав назад до майстерні.
Кестер чекав мене біля воріт. Я в'їхав у двір і вийшов з машини.
— Ти вже знаєш? — спитав я.
— Знаю, — відповів він. — Але Жафе хотів про це тобі сказати сам.
Я мовчки кивнув.
Кестер очікувально дивився на мене.
— Отто, — сказав я. — Ми не діти і розуміємо, що ще не все втрачено. Проте мені все ж, мабуть, нелегко буде триматись на висоті сьогодні ввечері, якщо я лишуся наодинці з Пат. Завтра буде легше. Завтра я зможу тримати себе в руках. Може, сьогодні підемо куди-небудь усі разом?
— Ну, зрозуміло, Роббі. Я вже подумав про це і попередив Готфріда.
— Коли так, то дай мені "Карла" ще раз. Я заїду додому і візьму спершу Пат, а потім, через годину, вас.
— Добре.
Я поїхав. На Ніколаїштрасе мені спало на думку, що я забув собаку. Я розвернувся й поїхав назад, щоб забрати його.
В магазині не світилося, проте двері були відчинені. Антон сидів у глибині магазина на розкладушці. В руці він тримав пляшку.
— Обмахорив мене Густав, — сказав він; од нього смерділо алкоголем так, ніби поруч був горілчаний завод.
Тер'єр стрибнув мені назустріч, обнюхав і лизнув мою руку. Під скісним світлом, що падало з вулиці, його очі поблискували зеленими вогниками. Антон підвівся, поточився і раптом заплакав.
— Собачко мій, тепер і ти підеш від мене... всі залишають мене... Тільда померла... Мінни немає... скажіть мені, навіщо, власне, живе така людина, як я?
Цього ще мені бракувало! Маленька, безутішна електрична лампочка, яку він тепер ввімкнув, тихе шарудіння черепах і пташок, і маленький, опухлий від спиртного чоловічок у цьому магазині.
— Товстуни, ті-то знають... але скажіть мені, навіщо взагалі живуть такі, як я? Навіщо живемо ми, нещасні пінчери, пане?
Мавпа жалібно пискнула і, мов навіжена, почала стрибати на своїй жердині. По стіні шугала її тінь.
— Коко, — схлипнув чоловічок, сидячи в темряві з пляшкою, — мій єдиний, іди до мене. — Він подав мавпі пляшку. Вона схопила її в руки.
— Ви погубите тварину, якщо привчите її пиячити, — сказав я.
— А якщо навіть і так, — белькотав він. — На кілька років більше на прив'язі чи менше... все однаково... однаково... пане...
Я взяв собачку, який уже притиснувся до мене теплим тільцем, і пішов. Цуценя покірливо бігло рядом зі мною довгими, плавними стрибками до машини.
Приїхавши додому, я потихеньку пішов нагору, тримаючи собачку на вірьовочці. В коридорі зупинився і поглянув на себе в дзеркало. Вираз обличчя був, як і звичайно. Я постукав у двері Пат, відхилив їх і впустив собачку.
Сам я лишився в коридорі, чекав, тримаючи вірьовку.
Але замість голосу Пат неждано почув бас пані Залевської:
— Царице небесна!..
Перевівши віддих, я заглянув у кімнату. Мені була страшна лише перша хвилина наодинці з Пат. Тепер усе пішло легко. На пані Залевську можна було покластися, як на камінну гору. Вона велично сиділа за столом, на якому стояла чашка кави, і розкладала в якомусь містичному порядку колоду карт. Пат із сяючими очима присіла біля неї, щоб та провістила її майбутнє.
— Добрий вечір, — раптом зрадівши, привітався я.
— А ось і він іде, — сказала, сповнюючись гідності, пані Залевська. — Близькою дорогою у вечірній час; з ним чорний король...
Собача рвонулося й, гавкаючи, кинулося з-під моїх ніг у кімнату.
— Боже мій! — вигукнула Пат. — Та це ж ірландський тер'єр!
— Моє шанування! — сказав я. — Кілька годин тому я ще не знав цього.
Пат нахилилась до собачати, і воно сміливо кинулось до неї.
— Як же його звати, Роббі?
— Сам не знаю. Може, Коньяк, або Віскі, або ще якось так, якщо зважати на характер попереднього господаря.
— Він буде наш?
— Так, наскільки одна жива істота може належати іншій.
Їй перехопило дух від радості.
— Ми назвемо його Біллі, Роббі! Коли моя мама була ще дівчиною, у неї був собачка. Вона не раз розповідала мені про це. Його теж звали Біллі!
— Тоді я попав у саму точку, — сказав я.
— А він охайний? Його можна тримати в кімнаті? — запитала пані Залевська.
— У нього родовід, як у князя, — відповів я. — А князі всі охайні.
— Маленькими вони не дуже охайні. Скільки йому?
— Вісім місяців. Це так само, як людині шістнадцять років.
— Але ж на вигляд він неохайний, — констатувала пані Залевська.
— Його треба лише помити, і все тут.
Пат підвелася й обняла пані Залевську за плечі. Я зніяковілий дивився на неї.
— Мені завжди хотілося мати собаку, — сказала вона. — Ми можемо його залишити у себе, правда? Адже ви нічого не матимете проти?
Матуся Залевська, скільки я її знав, уперше була в замішанні.
— Ну, що ж, якщо ви так хочете, — відповіла вона. — Адже і карти показали так. Сюрприз у домі від якогось пана.
— А чи показали карти, що ми сьогодні ввечері підемо гуляти? — спитав я.
Пат засміялась:
— До цього ми ще не дійшли, Роббі. Ми лише вгадали про тебе.
Пані Залевська підвелася й поспіх збирала карти.
— Картам можна вірити, можна не вірити, а можна вірити навиворіт, як мій Залевський. Йому завжди випадала пікова дев'ятка як провісник нещастя у рідинній стихії. Через те він гадав, що йому слід остерігатися води. Але, як виявилося, то був шнапс і пілзенське пиво.
— Пат, — сказав я, міцно обнявши її, коли Залевська вийшла, — яке щастя прийти додому і зустріти тебе тут. Для мене це знову і знову сюрприз. Коли я пробігаю останні сходинки наверх і відчиняю двері, у мене завжди від хвилювання мало не вискочить серце: я все не вірю, що це дійсність.
Пат з посмішкою глянула на мене. Вона майже ніколи не відповідала, коли я так говорив до неї. Та я й уявити собі не міг і, мабуть, мені неприємно було б, якби вона мені відповідала, припустімо, щось подібне. Я вважав, що жінка не повинна говорити чоловікові про те, що любить його. Її очі сяяли від щастя, і цим вона говорила більше, ніж можна сказати словами.
Я довго тримав її в обіймах, відчував тепло її тіла, запах її волосся... Я міцно тримав її в обіймах, і для мене ніщо не існувало, крім неї-темрява відступила, Пат була зі мною, вона жила, дихала, і я був повний надій.
— Ми, правда, підемо кудись, Роббі? — поворухнулися її губи на моєму обличчі.
— Та ще й усі разом, — відповів я. — Кестер і Ленц теж. "Карл" уже чекає нас біля входу.
— А Біллі?
— Біллі, звичайно, поїде з нами. Куди ж нам інакше дівати рештки вечері! Чи ти вже повечеряла?
— Ні, ще ні. Я чекала тебе.
— Але ж ти не повинна чекати мене. Ніколи. Це просто жахливо — чекати когось.
Вона похитала головою:
— Ти цього не розумієш, Роббі. Жахливо тоді, коли не маєш чого чекати.
Вона ввімкнула світло біля дзеркала:
— А тепер я мушу починати одягатись, інакше не встигну. Ти теж підеш одягатись?
— Пізніше, — відповів я. — Мені недовго. Дозволь мені ще трохи лишитись тут.
Я покликав до себе собачку й сів у крісло біля вікна. Я любив сидіти отак тихенько і дивитись, як Пат одягається. Ніколи я так не відчував таємниці цього одвічно чужого, жіночого, як тоді, коли вона безмовно вешталася туди" й сюди перед дзеркалом, задумливо приміряла ту чи іншу одежину, цілком занурившись у свої думки, підсвідоме віддаючись чуттям своєї статі. Мені важко було уявити, щоб жінка пащекувала й сміялася, одягаючись, — а коли вона так робить, тоді їй бракує таємничості і тієї ніколи не вловимої і незбагненної чарівності.
Я любив м'які, еластичні рухи Пат перед дзеркалом; для мене було насолодою дивитись, як вона одним рухом легко поправляла зачіску або обережно й тонко, ніби стрілою, проводила штифтом по бровах. У ту мить вона скидалася на сарну, і на гнучку пантеру, і дещо на амазонку перед боєм. Вона забувала все навколо, її обличчя, серйозне і зібране, на мить спокійно й уважно затримувалось перед відображенням у дзеркалі, і коли обидва образи сходилися докупи, здавалося, ніби то вже не було відображення в дзеркалі, ніби дві жінки — одна з сучасності, друга з присмерку минулих тисячоліть — сміливо й допитливо дивляться одна одній в очі одвічним, зрозумілим для обох поглядом.
У кімнату з кладовища війнуло свіжим вечірнім подихом. Я сидів мовчки, однак я нічого не забув із того, про що довідався перед вечором, я все пам'ятав, — але коли отак дивився на Пат, то відчував, як гнітючий сум, що каменем лежав у мене на душі, знову і знову заливали хвилі буйної надії, як він перетворювався в надію і змішувався з нею, одне переходило в інше — сум, надія, вітер, вечір і дівчина-красуня між блискучими дзеркалами й свічниками... На якусь мить мене охопило дивне почуття, наче тільки це й є справжнє життя в його найглибшому розумінні, а може, навіть і щастя: кохання з такою глибокою тугою, страхом за майбутнє і мовчазним усвідомленням небезпеки.
XIX
Я стояв на стоянці й чекав. Під'їхав на своїй машині Густав і став за мною.
— Ну, як твій цуцик, Роберте? — спитав він.
— Живе, як у бога за пазухою, — відповів я.
— А ти?
Я невдоволено махнув рукою:
— Теж непогано жив би, якби більше заробляв. Уяви собі — за сьогодні дві ходки по п'ятдесят пфенігів.
Густав кивнув головою:
— Дедалі гірше й гірше. І так всюди. До чого ми тільки доживемося отак?!.
— А тут іще так потрібні гроші! — сказав я. — Саме тепер! Багато треба грошей.
Густав почухав підборіддя:
— Багато грошей!.. — Потім поглянув на мене. — Чесним шляхом ніхто не розбагатіє, Роберте. Можна лише спекуляцією. А якби спробувати на тоталізаторі? Сьогодні скачки. Я знаю там одну першокласну лавочку. Недавно поставив на Аїду і заробив у двадцять вісім разів більше.
— Що ж, мені однаково. Головне, щоб був якийсь шанс.
— А ти вже коли-небудь пробував?
— Ні.
— Тоді в тебе дитяча рука! Такою рукою можна ризикнути.