Яка користь із того, друже, що тебе вб'ють? Республіка — не географічна проблема й не розв'язується взяттям одного міста.
— Я був на площі Пуерта дель Соль у день взяття казарми Ла-Монтанья, коли в натовп стріляли з усіх вікон. Ті, хто був на площі, кидались на землю. Вся площа вкрилася людьми, що припали до землі й по яких стріляли. Через два дні я зайшов до міністерства. Перед дверима витяглася довга черга: жінки прийшли пропонувати свого кров для переливання. Двічі я бачив іспанський народ. Ця війна — його війна, хоч би що там сталося; і я залишуся з ним там, де він лишається... Тут двісті тисяч робітників, у яких нема автомобілів, щоб виїхати до Валенсії...
Тривога за дружину й дітей Герніко, мабуть, відіграла більшу роль у його рішенні, ніж усе, що міг би йому сказати Гарсіа; і він не міг без болю уявити собі, якщо їм не судилося більше зустрітися, щоб ця остання їхня розмова нагадувала суперечку. Герніко махнув своєю тонкою, довгою рукою.
— Може, я поїду в останню мить,— сказав він. Але Гарсіа був певен, що Герніко каже неправду. Почувся глухий тупіт кроків, що ніби випереджав загін,
який перетинав освітлене місце.
— Копачі,— сказав Гарсіа.
Загін ішов на останні республіканські позиції під Кара-банчелем копати окопи чи закладати міни. Перед Герніко й Гарсіа інші тіні, тьмяні в тумані, зводили іншу барикаду.
— Вони ж лишаються,— сказав Герніко.
— Вони можуть відступити по гвадалахарській дорозі. А твоя квартира й приміщення Альянси — пастки.
Герніко знову махнув рукою з ледь помітною приреченістю. Ще один сліпий грав "Інтернаціонал": тепер сліпі не грали нічого іншого. На кожній вулиці різні тіні споруджували барикади.
— На нас, християнських письменниках, либонь, лежить більше обов'язків, ніж на інших,— знову озвався Герніко.
Вони проходили повз церкву на вулиці Алькала. Герніко ледь помітним рухом руки показав на церкву. По його голосу Гарсіа здогадався, що він з прикрістю всміхається.
— Після проповіді оріашистського священика у французькій Каталонії (тема: "Господи, не запрягай нас у одне ярмо з невірними") я бачив, як старий Сарасола підійшов до проповідника. Проповідник ушився. Сарасола сказав мені: "Від знайомства з Христом завжди щось лишається: серед усіх, кого я тут бачив, ця людина була перша, яка відчула сором..."
Проїхав ваговоз з ополченцями, над якими стирчали стволи старих кулеметів. Герніко провадив трохи тихіше:
— Розумієш, коли я дивлюсь на те, що вони коять, мені стає соромно.
Низенький боєць з головою ласиці зупинив Гарсіа, який збирався щось відповісти.
— Завтра вони будуть тут!
— Хто це такий? — спитав Герніко півголосом.
— Колишній секретар ескадрильї Маньєна.
— Нічого не вдієш з цим урядом,— мовив ласиця.— Ось уже десять днів, як я передав у його розпорядження всі необхідні відомості для масового виведення мікроба мальтійської пропасниці. П'ятнадцять років дослідницької праці, і я не прохав жодного сентимо. Заради антифашизму! А вони нічого не зробили. Таке саме сталося з моєю бомбою. Завтра сюди прийдуть ті.
— Відчепись! — сказав Гарсіа.
Камуччі вже зник у нічному натовпі, наче його поглинула якась пастка; звуки "Інтернаціоналу" супроводжували його появу и зникнення.
— У Маньєна багато таких? — запитав Герніко.
— На початку... перші добровольці були або трохи несповна розуму, або герої. А часом і те і те разом...
Та сама атмосфера історичних вечорів наповнювала вулицю Алькала й вузькі провулки: й далі не було чути гармат, лише лунали звуки акордеона. Нараз у кінці якоїсь вулиці заскрекотав кулемет: ополченець стріляв по примарах.
І далі скрізь зводилися барикади. Гарсіа не дуже вірив у доцільність барикад, але ці видалися йому укріпленнями. В тумані снували тіні; якась непорушна тінь, ворухнувшись і знову застигши на місці, керувала роботою. В цьому примарному тумані, який з кожною хвилиною згущувався, чоловіки й жінки підносили матеріали; робітники всіх будівельних профспілок налагоджували роботу, якою керували бригадири, дібрані за два дні спеціалістами П'ятого полку. В цій мовчазній фантасмагорії, в якій помирав Мадрід, уперше з-під цих особистих драм, божевіль і мрій, з-під цих тіней, що в тривозі або надії розсипалися по всіх вулицях, вставала єдина воля майже оточеного Мадріда.
Вогні вулиці розпливалися в невиразну й жалюгідну туманність під фантастичними тінями потворних хмарочосів. Гарсіа обмірковував слова свого друга: "На пас, християнських письменниках, либонь, лежить більше обов'язків, ніж на інших".
— Якого біса ти сподіваєшся тепер від оцих? — спитав він, показуючи легким рухом своєї люльки на церкву.
Вони проходили під електричним ліхтарем. Герніко всміхнувся тією сумною усмішкою, яка часто надавала його обличчю виразу хворої дитини.
— Не забувай, що я вірю у вічність...— Він узяв Гарсіа під руку.— Від того, що тут зараз відбувається, навіть від спалених церков у Каталонії, я сподіваюсь, Гарсіа, куди більше для моєї церкви, ніж від ста останніх років католицької Іспанії. Ось уже двадцять років я бачу, як священики відправляють свої треби і тут, і в Андалусії. І що ж? За ці двадцять років я ніколи не бачив католицької Іспанії. Я бачив обряди, а в душі, як і в полях,— пустка...
Всі двері міністерства внутрішніх справ на площі Пуерта дель Соль були відчинені. До заколоту у його великому вестибюлі розміщалась виставка скульптур. І статуї всіх видів, цілі груші, оголені фігури, тварини вичікували марокканців у порожній залі, де відлунював далекий стукіт друкарської машинки: міністерство не зовсім було покинуте...
— Чи правда, що Кобальєро радився з тобою з приводу нового відкриття церков?
— Еге ж.
— Що ти йому відповів?
— Саме собою зрозуміло — ні.
— Що їх не слід відкривати?
— Звісно. Це вас дивує, але це анітрохи не дивує католиків. Якщо завтра мене розстріляють, я, як і всяка людина, дуже переживатиму, але щодо цього, то я спокійний. Я не протестант і не єретик, я іспанський католик. Якби ти був богослов, я б тобі сказав, що звертаюсь до душі церкви, а пе до її тіла, але облишмо це. Адже віра не виключає любові! Не можна грунтувати сподівання на тому, що утверджує себе, поклоняючись, як ідолу, севільському розп'яттю, яке вони назвали Христом багачів (наша церква не єретична, вона спекулює предметами релігійного культу). Не можна вкладати весь сенс світу в іспанську імперію, в порядок, де нічого не чути, бо ті, хто страждає, приховують свої сльози! Свій порядок є і на каторзі... Всі сподівання, навіть най-поблажливіших серед фашистів, спираються на гординю. Хай так, але до чого тут Христос?
Гарсіа спіткнувся об великого собаку й ледь було не впав. Мадрід був повен чудових собак, що їх кинули, втікаючи, господарі. Тепер вони разом із сліпими заволоділи містом.
— Милосердя — це не наварські священики, які розстрілюють людей в ім'я богородиці, це — баскські священики, які, перш ніж полягти від рук фашистів, благословляли в льохах Іруна анархістів, які спалили їхню церкву. Я спокійніш, Гарсіа. В боротьбі з іспанською церквою я цілком спираюсь на свою віру... Я проти неї в ім'я трьох чеснот: віри, надії і любові.
— Де ти знайдеш церкву твоєї віри?
Герніко відкинув рукою пасмо волосся, що спадало йому на чоло. Майже нечутний натовп ковзав між аркадами й палісадниками, які захаращували Головну площу. Роботи по зведенню земляних укріплень припинилися, скрізь лежали купи каміння, і юрба стрибала через них, мовби виконуючи трагічний нічний балет під шпилястими башточками, схожими на вежі Ескуріалу, ніби весь Мадрід так покрився барикадами, що ніде не залишилося незайманого місця.
— Подивись: у цих убогих будиночках,— сказав Герніко,— або в шпиталях у ці хвилини священики без комірців чи в жилетах офіціантів паризьких кав'ярень сповідають, соборують, а може, й хрестять. Я сказав тобі, що вже двадцять років не чув у Іспанії слова Христа. А цих чути. Цих чути, і ніколи не буде чути тих, хто завтра знову, надягти сутану, вийде благословляти Франко. Скільки свя-щенпкіп зараз виконують свої треби? П'ятдесят, а може, й сто... Під цими аркадами побував Наполеон. Я думав, що відтоді, як іспанська церква захистила свою паству, до цієї ночі не було жодної такої ночі, коли слово Христове було воістину живим. Ось саме тенер воно живе.
Він спіткнувся об купу каміння, викопаного з бруківки. Чуб спав йому на чоло.
— Воно живе,— провадив Герніко.— Не так уже й багато місць у цьому світі, де, можна було б сказати, це слово суще. Але невдовзі ми дізнаємося, що тут, у Мадріді, в ці ночі його було чути. Щось нове починається в цій країні для моєї церкви, щось таке, що, може, є відродженням церкви. Знаєш, учора я бачив, як один ополчснець-бельгієць причащався в Сан-Карлосі.
— Я бачив там поранених, коли командував бронепоїздом...
Гарсіа згадав великі затхлі палати з низькими вікнами, вщерть заповненими всякими рослинами. Як усе це було далеко...
— В цій палаті лежали поранені в руки. Коли священик проказав: "Requiem aeternam dona еі Domine" !,— голоси відповіли: "Et Jux perpetua luceat..." 2 Чотири-п'ять голосів озвалося позад мене...
1 Вічпіій спокій дай йому, господи (лат.).
2 І buLíló ІІІЧЦЄ світло.., (лат.).
— Пам'ятаєш, як Мануель проспівав "Tantum ergo"? 1 П'ять місяців тому багато друзів Гарсіа, серед яких були Мануель і Герніко, провели одну ніч з ним, а вдосвіта повели ного на пагорби, що височіють над Мадрідом. Поки лілова крейда пам'ятників звільнялася водночас від нічної темряви й сутіні Ескуріальського лісу, Мануель співав асту-рійських пісень, а вони йому підспівували; потім він сказав: "А для Герніко я зараз заспіваю "Tantum ergo".
І всі вони, вишколені священиками, підтягнули йому хором латиною. Так само, як його друзі згадали ці іронічні латинські слова, поранені революціонери з руками в гіпсі, які, здавалося, наготувалися грати на скрипках, згадували латинські слова про смерть...
— Священик,— вів далі Герніко,— сказав мені: "Коли я прийшов, усі вони вилили душу переді мною, бо я приніс їм утіху..." О ні! Вони вилили перед ним душу, бо цей священик, який зайшов до них, мабуть, був їхній ворог.
Герніко знову спіткнувся об камінь: площа була вкрита бруком, наче після бомбардування.