Тоді спускався на кухню, сідав біля плити, де палали дрова, і дивився, як для братії пекли й смажили жирні шматки телятини або молоденьке, добре ошпарене порося, яке він любив куди більше, ніж сухий хліб. Але їсти йому ще не дуже хотілось, і він уважно розглядав рожен, що повертався сам собою, наче яким чудом. Його змайстрував Пітер ван Стейнкіст, коваль, що жив у Куртрейському каштелянстві. Настоятель заплатив за цей рожен п'ятнадцять паризьких ліврів.
Потім він знову лягав у постіль, приємно потягувався від утоми, прокидався близько другої, щоб ковтнути холодцю зі свинини і зросити його бургундським по двісті сорок флоринів за бочку. О третій він з'їдав курча в мадері і запивав двома склянками мальвазії по сімнадцять флоринів за барильце. О пів на четверту споживав півслоїка варення і запивав медом. Тоді сон його де і дівався, і, обхопивши руками коліно, він поринав у задуму.
Коли наставала пожадана пора обіду, то до нього заглядав, і не раз, священик з церкви святого Іоанна. За трапезою вони сперечалися собі, хто більше з'їсть риби, птиці, м'яса чи дичини. Хто перший наїдався, той повинен був частувати свого співтрапезника добрим шматком печені, з чотирма приправами зготованої, а до неї ще й сім гарнірів з різних овочів і три ґатунки підігрітого вина.
Отак пили вони і їли, провадячи розмову про єретиків і завжди доходячи висновку, що їх таки не досить знищено. Щодо цього між ними не виникало й найменшої незгоди. Але найчастіше вони сперечалися про те, яким із тридцяти дев'яти способів можна приготувати найсмачніший пивний суп.
А потім, схиливши свої шани гідні голови на попівські черева, вони задавали хропака. Часом хто-небудь із них, напівпрочумавшись, бурмотів, яке ж то гарне життя на цьому світі і що надаремне біднота ремствує.
Ось до цього святого чоловіка і став Уленшпігель за причетника. Він дуже пильно прислуговував йому при службі Божій, тричі наливав у чашу вина — двічі для себе і раз для настоятеля. В цьому допомагав йому і дзвонар Помпілій Нуман.
Уленшпігель, дивлячись, який він квітучий, опасистий, червонощокий, запитав його, чи не на службі в настоятеля нагуляв він таке заздрощів гідне здоров'я.
— Атож, мій сину, — відповів Помпілій, — але причини добре двері, щоб часом ніхто нас не підслухав.
А потім нишком розповів йому:
— Ти знаєш, що наш отець настоятель дуже кохається у всіляких винах і пивах, у м'ясиві та птиці. Але замикає м'ясо в коморі, а напої в льоху, і ключі від них у нього в кишені. Навіть коли спить, і то держиться за них… Але вночі, як він міцно засне, я, потерпаючи, йду нишком до нього, беру з кишені на череві ключі, а потім, так само потерпаючи, кладу на місце, бо коли б він довідався про мій злочин, то зварив би мене живцем.
— Помпілію, — мовив Уленшпігель, — чи варто ж так потерпати? Візьми один раз ключі, я зроблю такі ж самі, а старі покладеш на черево доброго настоятеля.
— Зроби, мій сину, — сказав Помпілій.
Уленшпігель зробив ключі, і вони щовечора, годині о восьмій, коли добрий настоятель уже міцно спав, спускалися до льоху і набирали вина й м'яса якого тільки бажали. Уленшпігель ніс пляшки, а Помпілій м'ясо, бо він завжди тремтів, як осиковий лист, проте коли й впускав якусь там шинку чи окіст, то вони не розбивались. Потрапляла до їхніх рук також і птиця, але перше, ніж її спожити, вони обвинувачували в цьому злочині сусідських котів, які й приймали смерть за свої вчинки.
Потім вони йшли на Ketelstraat — вулицю гулящих дівок. Тут вони не шкодували нічого, давали своїм любкам копчене м'ясо, шинку, птицю, сервелати, поїли винами орлеанськими, бургундськими, а також і ingelsche bier'ом, що за морем зветься ель. Трунки лилися рікою в молоді горлянки красунь, і вони платили їм за це своїми пестощами.
Але якось уранці після сніданку настоятель покликав їх обох до себе. З грізним виглядом він люто обсмоктував мозкову кістку з супу.
Помпілій від страху ледве тримався на ногах, його черево аж трусилось. Уленшпігель стояв спокійнісінько і не без приємності мацав у кишені ключі від льоху.
Настоятель, звернувшись до нього, гримнув:
— Чи то часом не ти, мій сину, п'єш моє вино і їси мою птицю?
— Ні, — відповів Уленшпігель.
— А дзвонар, — запитав настоятель, показуючи на Помпілія, — може, він причетний до цієї справи? Бо він щось блідий як мрець, напевне, вкрадене вино діє на нього, як отрута.
— Ох, превелебний отче, — відповів Уленшпігель, — як можна таке на нього казати? Коли він блідий, то не від того, що пив вино, а від того, що лише нюхав його, і коли й далі так піде, то він так змарніє, що душа його, як річка, витече крізь штани.
— Є ж на світі такі бідолахи! — зітхнув настоятель, ковтнувши зі свого келиха добру мірку вина. — Але скажи мені, сину мій, чи ти, маючи очі гострі, як у рисі, не запримітив часом злодія?
— Я добре дивитимусь, превелебний отче, — відповів Уленшпігель.
— Хай Господь звеселить вас своєю ласкою, діти мої! — сказав настоятель. — Будьте помірковані в житті, бо тільки від нездержливості походить усе зло на цім падолі сліз.
Він благословив їх і, витягши ще одну мозкову кістку з супу, висмоктав її і знову хильнув вина.
Уленшпігель і Помпілій вийшли.
— Цей паскудний кендюх, — мовив Уленшпігель, — не дав тобі навіть і ковтнути свого вина. Благословенний буде хліб, украдений в нього. Але що з тобою? Чого ти тремтиш?
— У мене всі штани мокрі, — відповів Помпілій.
— Вода хутко висихає, сину мій, — втішав його Уленшпігель, — будь веселіший. Сьогодні ввечері у нас заграють пляшечки на Ketelstraat. І ми так напоїмо нічних сторожів, що вони хропаками стерегтимуть місто.
Так вони й зробили.
Тим часом надходив день святого Мартіна. Церква була оздоблена для свята. Уленшпігель і Помпілій залізли туди вночі, позамикали двері, позапалювали свічки, взяли віолу й козицю і ну вигравати на цих інструментах. Свічки палали, як сонце. Але це ще було не все. Вони встругнули ще кращу штуку, а тоді пішли до настоятеля, який, незважаючи на ранню годину, був уже на ногах і жував дрозда, запиваючи його рейнським. Він вирячив очі, побачивши в церковних вікнах світло.
— Превелебний отче, — мовив до нього Уленшпігель, — хочете знати, хто поїдає ваше м'ясо і п'є ваші вина?
— А що це за освітлення? — запитав настоятель, показуючи на церковні вікна. — Господи Боже, невже ти дозволив святому Мартінові на дурничку палити ночами свічки бідних ченців?
— Ходімо з нами, — сказав Уленшпігель, — то ви ще не те побачите, превелебний отче.
Настоятель узяв свою патерицю і пішов за ними. Вони увійшли в церкву.
Тут, посеред великого нефа, він побачив усіх святих: посходивши зі своїх місць, вони зібралися в коло, як йому видалось, під командою святого Мартіна, що на голову був вищий за всіх і в руці, простягнутій для благословення, тримав смажену індичку. Решта святих мали в руках або в роті хто шматок гуски чи курки, хто ковбасу, шинку, рибу, сир чи смаженину і, між іншим, щупака, що важив добрих чотирнадцять фунтів. І в кожного біля ніг стояла пляшка вина.
Від цього видовиська настоятель аж нестямився з гніву і так почервонів і надувся, що Уленшпігель і Помпілій боялися, як би він не луснув. Але настоятель, не звертаючи на них уваги, грізно ступив до святого Мартіна, якого, мабуть, вважав за призвідника злочину, вихопив у нього з рук індичку і дав такого чосу, що потрощив йому руку, ніс, митру й патерицю.
Всім іншим він також дав доброї хлости, і не один із них втеряв то руку, то ногу, то патерицю, то митру, косу, сокиру, ґрати, пилу або іншу ознаку свого достоїнства та мучеництва. А тоді настоятель з люттю та поквапом, трясучи своїм черевом, став сам гасити свічки.
Потім позбирав шинку, птицю, ковбаси, скільки було змоги, і, зігнувшись під цим тягарем, вернувся до себе в спальню, але був такий роздратований і засмучений, що випив одну по одній аж три великих пляшки вина.
Коли ж настоятель заснув, Уленшпігель забрав усе, що тому пощастило врятувати, а також і рештки в церкві, поласувавши спершу сам кращими шматками, і поніс на Ketelstraat. А недоїдки вони з Помпілієм лишили біля ніг святих угодників.
Другого дня, коли Помпілій дзвонив на утреню, Уленшпігель прийшов до настоятеля в спальню і попросив його зайти до церкви.
Там, показавши йому на святих і на недоїдки, він сказав:
— Ось подивіться, панотче. Ви добре їх провчили, а їм хоч би що, вони знову все пожерли.
— Бачу вже, — відповів настоятель, — вони пролізли і до моєї спальні, як злодії, і покрали все, що мені пощастило врятувати. Е, негаразд, панове святі, я поскаржуся на вас папі!
— Воно-то добре, — мовив Уленшпігель, — але післязавтра процесія, незабаром до церкви прийдуть робітники. Коли вони побачать тут побитих святих, то чи не боїтесь ви, що вас обвинуватять в іконоборстві?
— О святий Мартіне! — скрикнув настоятель. — Врятуй мене від вогню, я сам не знав, що чинив.
І, поки боягуз Помпілій калатав у дзвони, він звернувся до Уленшпігеля:
— До неділі ми ж ніяк не зможемо полагодити святого Мартіна. Що ж мені робити? Що скаже народ?
— Панотче, — відповів Уленшпігель, — тут не гріх буде трохи й схитрувати. Ми приклеїмо Помпілієві бороду. У нього ж вигляд похмурий і тому поважний. Надінемо йому на голову митру, а на плечі стихар, ризу і широку мантію з золотої парчі, як у святого, накажемо не ворушитися на своєму підніжжі, і віруючі думатимуть, що це дерев'яний святий Мартін.
Настоятель пішов до Помпілія, який ще й досі дзвонив.
— Годі дзвонити, — сказав він, — слухай сюди. Хочеш заробити п'ятнадцять дукатів? У неділю під час процесії ти будеш за святого Мартіна. Уленшпігель зодягне тебе як слід. Нестимуть тебе четверо. Але коли хоч поворухнешся в той час або хоч озвешся словом, я накажу вкинути тебе живцем у великий казан з олією, що його поставив кат на ринковому майдані.
— Панотче, — сказав Помпілій, — складаю вам велику подяку, але ви ж знаєте, що мені не втримати своєї води.
— Треба слухатись, — мовив настоятель.
— Тоді нема ради, слухаюсь, — відповів Помпілій геть пригнічено.
7
Другого дня, коли ясно світило сонце, процесія вийшла з церкви. Уленшпігель, як міг, найкраще полагодив дванадцять святих, і тепер вони похитувались на своїх ношах серед корогов.