Одначе в 1933–1934 рр. уповноважені ОДПУ самі встановили присутність серед працівників радгоспів 10 0 тис. "ворогів", від яких позбавилися на кінець березня 1935 р. В одному радгоспі з 577 працівників 49 виявилися колишніми білогвардійцями, 69 — "куркулями", четверо — колишніми білими офіцерами, шестеро — синами отаманів і священиків. В іншому директор був сином довіреного конюха великого князя Михайла, зоотехнік — сином "куркуля", агроном — виключеного з партії троцькіста з "куркульським минулим", 12 бригадирів та інших працівників також виявились сумнівного походження.
Ідея, що трактор, замінивши коня, стане засобом модернізації сільського господарства, перетворення його на передовий і прибутковий сектор економіки, глибоко вкорінилася у партійному світогляді. В радянській історичній науці існують різні точки зору щодо причин колективізації. Найбільшого поширення набула думка про те, що "успішна індустріалізація країни підготувала шлях для успішного впровадження колгоспів". Справді, тогочасне партійне керівництво вважало, що поява тракторів унаслідок індустріалізації гарантуватиме успіх колективізації, трактор розглядали як технічну основу для модернізації села.
Як уже зазначалося вище, Сталін усвідомлював, що трактори не будуть готові вчасно для першого етапу колективізації. І він висунув оптимістичну тезу, що колгоспи могли б спочатку "спиратися на знаряддя праці селянських господарств", оскільки навіть "просте об'єднання селянських знарядь виробництва дало результати, про які наші практичні працівники ніколи не мріяли". Нарком землеробства, керуючись вказівкою вождя, закликав у січні 1930 р. до "подвоєння продуктивності коня та плуга".
Однак ці розрахунки грунтувалися на кількох помилкових уявленнях, одним ізяких була думка, що кінь і плуг будуть наявні найближчим часом. Фактично ж коней у СРСР спіткала така сама доля, що й велику рогату худобу. З початку проведення колективізації кількість коней у країні зменшилася з 32 до 17 млн, або на 47 %.
Причини забою коней і великої рогатої худоби були різними. Коней рідко їли. Коли корм закінчувався, селяни часто жаліли їх і відпускали на волю, отже, "табуни голодних коней бігали дикі по всій Україні". Інколи їх продавали. Це було легше робити, ніж з рогатою худобою, бо партійні органи спочатку все ще помилково вважали, що колгоспна система не потребуватиме коней. "Правда" з цього приводу нарікала, що в одній тільки Білорусії планувалося забити 150 тис. коней для використання чинбарним синдикатом і молочно-товарними і кооперативами їхніх шкур та м'яса, хоча 30 % забитих коней були ще придатними для праці.
Однак у найбільш згубному становищі опинилися вони в колгоспах. Коли селяни в березні 1930 р. залишали колгоспи, коней їм не повертали. А в самих колгоспах за ними погано доглядали. Відома історія про селянина, який показував американському кореспондентові "одного з найгірше утримуваних і годованих" коней, якого той будь-коли бачив, кажучи йому, що то був його власний кінь, за яким був "добрий догляд і якого добре годували".
Один із місцевих урядовців, який супроводжував секретаря обкому комсомолу під час його відвідин колгоспів, засвідчував, що в кожному з них один-двоє коней конало щоночі. Більше того, взимку їх взагалі не було чим годувати (в деяких місцевостях винайшли один із тих типових швидких засобів вирішення проблеми, з якими часто можна зустрітися в Радянському Союзі — виявили, що в умовах нинішньої нестачі вівса та сіна, соснові галузки нібито мають безліч поживних якостей, і в деяких місцях їх збирали та робили силос; але вироблений таким способом силосований корм коні не могли їсти). Мертвих коней можна було побачити скрізь, а живого можна було купити за півтора карбованця.
Єдина сумнівна користь від падежу коней полягала в тому, що їх не потрібно було більше годувати. Те збільшення кількості ринкового зерна, що мало місце в 1928–1933 рр. (навіть ураховуючи два добрі врожаї 1930 і 1931 рр.), практично дорівнювало кількості кормів для худоби, якої вже більше не існувало.
Для забезпечення виробництва відповідної кількості тракторів власті й справді докладали великих зусиль. У 1931 р. на виробництво сільськогосподарського устаткування пішло 53,9 % всієї виплавленої у країні якісної катаної сталі. Але поки що тракторів просто не вистачало навіть щоб якось компенсувати втрату коней, не кажучи вже про те, щоб "відкривати нову добу". Наприкінці 1930 р. 88, 5 % колгоспів не мали власних тракторів, а МТС тим часом обслуговували лише 13,6 % усіх колгоспів.
Крім уже згаданих труднощів, з'явилися й нові, пов'язані з низькою кваліфікацією спеціалістів, які обслуговували трактори та іншу техніку. Не було належних стимулів для ефективного використання суспільної власності у цій та інших галузях — що залишається проблемою по сьогоднішній день, коли радянські тракторні парки доводиться майже повністю заміняти кожні п'ять років (в Англії маленька ферма використовує трактор щонайменше десять років, і навіть після цього він усе ще в тому стані, коли його можна вигідно продати). Немає нічого дивного в тому, що на початку 30-х років (частково через низьку кваліфікацію радянських інженерів) серійний трактор радянського виробництва мав "дуже короткий термін експлуатації".
Один із американських спеціалістів, зазначивши, що строк експлуатації радянських тракторів утричі менший, аніж аналогічних американських, висловив припущення, що причиною цього було недоброякісне машинне масло. Очевидно, це лише одна з причин. Надзвичайно низький рівень технічного обслуговування тракторів та комбайнів призводив до того, що вони дуже швидко виходили з ладу. Інший зарубіжний спеціаліст бачив "покинутий комбайн фірми Джон Дір останнього зразка. Він був іржавий і зіпсований. Ще кілька дощів, і його, очевидно, неможливо буде відремонтувати". Подібних свідчень можна навести скільки завгодно.
Тут ми повинні описати місце і роль системи МТС, яка поряд з колгоспами та радгоспами була третім великим елементом соціалізації села. Як випливає із самої назви, основним або початковим призначенням цих станцій було забезпечення тракторами селянських господарств, хоча досить швидко вони також стали знаряддям політичного контролю над селянством.
Машинно-тракторні станції були централізованими парками основної маси сільськогосподарського устаткування країни — хоча деякі колгоспи мали в своєму розпорядженні певну кількість тракторів, і МТС не встановили своєї тотальної монополії аж до 1934 р.
Окремі тракторні парки МТСівського типу існували ще в 1928 р. Таким був, наприклад, тракторний центр в Одеському окрузі. Урядовою постановою від 5 червня 1929 р. їх почали організовувати в масовому масштабі. Активно функціонувати вони почали з лютого 1930 р., в цей час було створено, наприклад, вісім "станцій" у Дніпропетровському окрузі. Загалом в період 1929–1932 рр. було організовано близько 2500 МТС. Вони були надто великими за розмірами, щоб бути ефективними. Так, МТС у Харківському окрузі, маючи 68 тракторів, обслуговувала 61 колгосп, причому деякі з них розташовані на відстані до 40 км. У вересні 1933 р. 7300 годин було витрачено лише на водіння тракторів до місця їхньої роботи.
Труднощі МТС можна проілюструвати двома досить типовими історіями, одну з яких розповів емігрант, другу — високий радянський урядовець з доброю репутацією. У першій йдеться про те, як у лютому 1933 р. заарештували весь адміністративний персонал МТС у с. Поливанці і судили за "саботаж", за те, що трактори та інше сільськогосподарське устаткування були в занедбаному стані, тоді як воли та коні ледь животіли і не могли слугувати тягловою силою. Причини такого стану справ очевидні. Однак репресії мало що могли дати. Для того щоб утримувати машини в доброму стані, необхідні були запчастини, а їх катастрофічне не вистачало. Майстерні та кузні не мали змоги дістати пальне, залізо чи навіть дерево.
У другій історії відповідно оповідається про проблеми Красноверської МТС Одеської області. В 1933 р. вона мала виконати поточний ремонт 25 тракторів і 25 молотарок. Але в її розпорядженні було тільки три робітники, кузня та ковадло, позичене в сусідньому колгоспі. Крім того, МТС не мала жодної запчастини.
Однак МТС були не тільки технічними пунктами, а насамперед засобами соціально-політичного контролю. В них убачали "осередки пролетарської свідомості", їх очолювали партійні працівники, працювали там робітники, тому МТС наділялися значними владними функціями щодо колгоспів, які вони обслуговували. В червні 1931 р. було проголошено навіть, що МТС повинні не лише організовувати працю в колгоспах, але й також контролювати виконання ними державних поставок сільгосппродукції. Більше того, це останнє завдання вважалося "найпершою, головною функцією" МТС.
Повноваження МТС на селі узаконювалися та ще більше розширювалися урядовою постановою від 11 січня 1933 р., згідно з якою формувалися "політвідділи" при МТС (а також у радгоспах, хоча в останніх вони мали менше значення). Заступниками начальників політвідділів призначалися співробітники ОДПУ, які наділялися спеціальними повноваженнями у здійсненні оперативно-агентурної роботи. Віднині політвідділи МТС стали вирішальним чинником влади на селі. Часто підміняючи місцеву офіційну владу, вони тим самим ускладнювали її функціонування, вносили безладдя в бюрократичну систему, яка й раніше відзначалася громіздкістю.
До кінця 1934 р. 240 тис. колгоспів, які замінили приблизно 20 млн індивідуальних господарств, що існували в 1929 р., мали у своєму розпорядженні 90 % посівних площ країни. "Зразковий статут" колгоспів (перероблений і доповнений), ухвалений у лютому 1935 р., відображав основні риси нової системи:
а) колгосп брав на себе "провадження свого колективного господарства, чітко дотримуючись планів, установлених органами робітничо-селянського уряду та своїх зобов'язань перед державою" (ст. 6);
б) першим пунктом програми своєї діяльності він брав на себе "виконання своїх зобов'язань перед державою щодо заготівель і повернення насіннєвих позичок та оплати боргу МТС натуральною оплатою…" (ст. 11 а); і як останнє за значенням завдання (після виконання таких зобов'язань, як поповнення насіннєвих та кормових запасів): "він розподіляє увесь залишок урожаю та продукти тваринництва між колгоспниками…" (ст.