Ендер не відчував ненависті до жучариків у снах і не намагався шукати їхню королеву, яку, він точно знав, ті сховали від нього. Він швидко залишав тіло Велетня, і, коли діставався майданчика для ігор, завжди поруч опинялися діти, хижі, злющі й глузливі, і він упізнавав їх. Іноді Пітера або Бонзо, а часом — Стілсона й Бернара. Але частіше, значно частіше, у диких істот були обличчя Алая й Шена, Дінка й Петри, з'являлася й Валентина. Уві сні він штовхав її у воду, щоб утопити. Вона пручалася в його руках, билася, намагаючись звільнитися, але врешті-решт затихала. Він витягував її з озера на пліт, кричав і плакав над її обличчям, спотвореним гримасою смерті. Плакав і плакав, запевняючи себе, що це була гра, гра. Він лише грав!..
Мазер Ракхем розбудив його.
— Ти кричав уві сні, — пояснив він.
— Вибач, — пробурмотів Ендер.
— Нічого. Пора до бою.
Темп поступово наростав. Розклад ущільнювався. Уже доводилося битися двічі на день, і Ендер трохи занедбав свої заняття. Коли інші відпочивали, він продивлявся минулі бої, аналізуючи промахи й визначаючи свої слабкі місця, а також намагався вгадати, що буде далі. Часом він був повністю готовий до нововведень противника, а часом ні.
— Здається, ви хитруєте, — сказав якось Мазеру.
— Хіба?
— Ви спостерігаєте за моїми заняттями. Бачите, над чим працюю. І, вочевидь, готові до всього, що я можу утнути.
— Майже все, що ти бачиш, — комп'ютерне моделювання, — відповів Мазер. — А комп'ютер запрограмований так, щоби відповісти на твої нововведення лише після того, як ти застосуєш їх хоч раз у бою.
— Тоді комп'ютер — шахрай.
— Тобі треба більше спати, Ендере.
Але він не міг. Щоночі все довше лежав без сну, а якщо й засинав, то сон був неспокійним. Частіше зривався з ліжка серед ночі. А прокидаючись, не був певен: більше думає про гру чи як позбутися своїх снів. Наче хтось утручався в його сни, примушуючи блукати найгіршими спогадами і знову проживати їх, як наяву. Ночі стали настільки реальними, що дні сприймалися, немов сни. Ендер почав хвилюватися, що не зможе ясно думати, бо занадто втомився від цих ігор. Щойно гра починалася, її запал будив його, але коли його розумові здібності знижувалися, він хвилювався, що це помітять.
І він, здавалося, слабшав. Уже не було бою, в якому б він не втрачав щонайменше кілька винищувачів. Противник уже зумів обдурити його кілька разів, знаходячи прогалини. Бувало, численні маневри так виснажували Ендера, що перемогу він отримував не завдяки стратегії, а покладаючись на щасливий випадок. Мазер, продивляючись гру, з презирством зауважував:
— Подивись на це. Навіщо ти це зробив? Так не можна!
І Ендер мусив знову тренуватися зі своїми командирами, намагаючись зберегти їхній бойовий дух, але, коли ті помилялися, не приховував розчарування.
— Іноді ми робимо помилки, — Петра шепнула йому одного разу.
Це було благання допомоги.
— А не повинні, — відрізав Ендер.
Якщо вона й отримає допомогу, то не від нього. Він навчає, а друзів хай шукає серед решти.
Потім стався бій, який закінчився майже катастрофою. Петра підвела свої сили занадто близько, команда здалася, і вона виявила це, коли Ендера не було поруч. За кілька хвилин у неї залишилося тільки два кораблі, всі інші були втрачені.
Ендер наказав перемістити їх, тільки-но знайшов її, і вказав напрямок, але вона не відповіла. Жодної реакції. Тоді й цих двох винищувачів можна було розтрощити за одну мить. Ендер одразу зрозумів, що Петра надірвалася, що він занадто сильно тиснув на неї. Адже вона була неперевершеним тактиком і часто грала у набагато складніших умовах, ніж інші. Та в нього немає часу ні хвилюватися за Петру, ні почуватися винним. Він дав наказ Божевільному Тому прийняти командування двома винищувачами, що залишилися, на себе, а сам намагався врятувати бій. Петра зайняла ключові позиції, але тепер уся стратегія Ендера розпадалася. Якби ворог не був таким нетерплячим і незграбним і використав свої переваги, Ендер програв би. Однак Шен зумів піймати занадто жорстко сформовану групу противника й однією ланцюговою реакцією розгромив її. Божевільний Том спрямував два свої винищувачі через розрив, що утворився, і спричинив хаос у ворожому таборі, хоча його кораблі, як і кораблі Шена, були остаточно знищені, Мусі Моло вдалося все підчистити й завершити бій перемогою.
У кінці бою Ендер побачив, як Петра намагалася дістатися мікрофону, і почув у навушниках її відчайдушний крик:
— Передайте Ендеру, що мені дуже шкода! Прошу вибачити мене, я так утомилася, що просто край, і не могла вже думати, скажіть йому! Мені шкода.
Вона пропустила кілька занять, а коли повернулася, вже не була ні такою швидкою, ні такою сміливою, як раніше. Багато чого з того, що робило її вправною командиркою, було втрачено. Ендер не міг більше давати їй ніяких завдань, окрім стандартних і рутинних, ще й тримав її під пильним наглядом. Петра не була дурною — вона розуміла, що сталося. Але й знала, що Ендер не мав іншого вибору, і була згодна з ним.
Вона психічно надламана — це факт, а була ж далеко не найслабшим командиром у його команді. Це було попередження — не можна вимагати від дітей більше, ніж вони можуть витримати. Тепер, замість того щоби використовувати своїх командирів скрізь, де потрібні були їхні вміння, Ендерові варто враховувати, як часто вони вже воювали. А давати їм відпочити — означало йти у бій іноді з командирами, яким він довіряв трохи менше. Послабивши тиск на інших, Ендер збільшив тиск на себе.
Серед ночі він прокинувся від болю. Кров на подушці, солоний присмак крові у роті. Пальці тремтять. Уві сні він, виявляється, гриз свій кулак. І кров усе ще потроху тече.
— Мазер! — погукав.
Ракхем прокинувся й негайно викликав лікаря. І поки лікар обробляв рану, Мазер пробурчав:
— Мене не хвилює, що і як ти їси, Ендере. Самоканібалізм — не шлях покинути цю школу.
— Я спав, — виправдовувався Ендер. — Я не хочу кидати Командну школу.
— Добре.
— Це інші. Ті, хто такого не робив.
— Ти про що?
— Про тих, хто були до мене. Інші ж ваші учні не робили подібного. Що з ними сталося?
— Не робили. Ми не караємо невдах. Вони просто не продовжували. І все.
— Як Бонзо?
— Бонзо?
— Він повернувся додому?
— Не так, як Бонзо.
— А як? Що з ними трапилося? Ну, коли вони зламалися?
— Яке це має значення, Ендере?
Ендер не відповів.
— Жоден із них не зайшов так далеко, як ти, і не чинив подібного. Ти зробив помилку з Петрою. Вона ще відновить сили. Але Петра — це Петра, а ти — це ти.
— Вона — це частина мене. Те, що трапилося з нею, змінило й мене.
— Ти не підведеш, Ендере. Принаймні, на початку курсу. Тобі було непереливки, але ти завжди перемагав. Ти не знаєш межі своїх можливостей, але якщо ти вже досяг її, то ти набагато слабший, ніж я думав.
— Вони вмирають?
— Хто?
— Ті, хто програють.
— Ні, не вмирають. Боже мій, хлопчику, ти лишень граєш!
— Я гадаю, що Бонзо помер. Мені це приснилося вчора. Я пам'ятаю, як він виглядав, коли я розквасив головою йому обличчя. Мабуть, я вбив його ніс прямо йому в мозок. З очей текла кров. Мабуть, тоді він і помер.
— Це лише сон.
— Мазере, я не хочу більше таких снів. Я боюся спати. Все думаю і думаю про речі, яких не хочу згадувати. Знову й знову прокручується перед очима все моє життя, як відеозапис. Хтось хоче, щоб я споглядав ці найжахливіші моменти.
— Якщо ти сподіваєшся на якісь ліки, то марно, ти їх не отримаєш. Мені шкода, що в тебе погані сни. Може, залишати світло на ніч?
— Не смійтеся з мене! Я боюся, що божеволію.
Лікар закінчив перев'язку, і Мазер його відпустив.
— Невже ти цього боїшся? — спитав згодом.
Ендер уже думав про це і не був упевненим.
— У моїх снах, — розмірковував Ендер, — я ніколи не впевнений у тому, що я — це дійсно я.
— Дивні сни — це запобіжний клапан, Ендере. Я потроху тисну на тебе вперше в твоєму житті. Ти працюєш на повну. І твій організм знаходить способи, щоби компенсувати це, от і все. Ти вже великий. Пора перестати боятися ночі.
— Добре, — погодився Ендер. І вирішив, що більше ніколи не розкаже Мазеру про свої сни.
Минали дні, і кожен — з боями, от і настав час психічного зламу Ендера. Почалися болі в животі. Його посадили на дієту, але незабаром він геть утратив апетит.
— Їж, — наказував Мазер, і Ендер механічно запихав до рота їжу. Але, якщо не примушували — не їв.
Ще два командири ескадри розклеїлися, як і Петра, тому іншим доводилося напружуватися ще більше. Відтепер у кожному бою противник перевершував чисельністю у три, а то й чотири рази. Ще й змінив тактику бою: коли справи ставали кепськими, швидко відступав, перегруповував свої сили й затягував бій, намагаючись використовувати чисельну перевагу. І, щоби знищити останній корабель ворога, доводилося воювати годинами. Ендер почав перегруповувати свої ескадри прямо під час бою: замінював утомлених бійців на свіжих, які встигали відпочити, коли гра йшла без них.
— Знаєш, — сказав якось Бобик, прийнявши на себе командування чотирма винищувачами Хот-Супа, — ця гра вже не така прикольна, як раніше.
I ось одного разу на практиці Ендер, водячи по колу ескадри своїх командирів, ударився об пульт управління. В очах потемніло, і він опам'ятався на підлозі із закривленим обличчям.
Ендер сильно захворів і три дні провів у ліжку. У снах він бачив обличчя, але розумів, що вони були несправжніми. Йому здавалося, що бачить то Валентину, то Пітера, а іноді своїх друзів із Бійцівської школи, а, бувало, й жучар, що робили над ним вівісекцію. Якось він побачив, немов наяву: полковник Графф, схилившись над ним, тихо говорить щось співчутливе, як добрий батько. Але коли прокинувся, то побачив над собою лише ворога — Мазера Ракхема.
— Я не сплю, — промимрив Ендер.
— Бачу, — відказав Мазер. — Щось ти дуже довго спав. У тебе сьогодні бій.
Ендер підхопився, провів бій і виграв його. Але другого бою того дня вже не було: йому дозволили лягти раніше. Коли роздягався, тремтіли руки.
Уночі він відчував м'які доторки рук, повні любові й ніжності. Чи снилися, чи чулися голоси:
— Ти не був із ним людяним.
— Це не було моїм завданням.
— Як довго він протримається? Він уже надломлений.
— Досить довго. Скоро кінець.
— Невже?
— Найближчим часом він буде у формі.
— Як же він зможе приступити до тренувань, якщо він уже ніякий?
— Не біда.