Дівчина зашарілася від материного докору і, нічого більше не сказавши, втупилася в кінчик свого корсета й тільки інколи, відчуваючи, що на неї не дивляться, нишком підводила очі.
Але найдужче розхвилювалася незнайомка в масці. її груди трепетали, здіймаючи хвилю мережива, віяло в руці легенько тремтіло, вся вона подалася вперед, нахилившись до краю ложі, аби не пропустити нічого з того, що відбувалося на сцені,— коли б хто хоч трошки постежив за нею, то побачив би, що Леандр дуже цікавить її. На щастя, всі дивилися на сцену, і жінка скоро оговталась.
П'єса, як це всім відомо,— бо ж нині немає такого, хто б не знав творів преславного Жоржа де Скюдері,— починається вельми піднесеним і зворушливим монолегом Лігда-мона, де знехтуваний Сільвією закоханий розмірковує, як йому покінчити з життям, тому що при такій немилості жорстокої красуні воно нестерпне для нього. Як закінчить він свої невеселі дні — за допомогою обротьки чи шпаги? Чи, може, кинеться з високої стрімкої скелі? А чи пірне в річку, щоб холодна вода навіки погасила полум'я його душі? Він вагається на межі самогубства і не знає, на що наважитись. Туманна надія, яка до останньої миті не покидає закоханих, не дає йому вмерти. Ачей немилосердна красуня, вражена такою наполегливою любов'ю, все-таки пом'якшає і поступиться перед його проханням? Треба визнати, що Леандр проголосив цей монолог як дуже вправний актор, надзвичайно зворушливо чергуючи млість і розпач.
Голос у нього тремтів, здавалося, що то говорить людина, яку душить несказанне горе і яка насилу стримує сльози. Кожне зітхання його немовби йшло з глибини душі, в його ремстві на бездушність коханої було стільки проникливої ніжності й лагідної покірливості, що всі жінки в залі сердилися на лиху, жорстоку Сільвію, певні, що вони на її місці ніколи б не допустили, аби такий славний пастух дійшов до розпачу, а може, й до погибелі.
Закінчивши свій монолог, поки глядачі аплодували, так бурхливо, що мало не розвалювались лави, Леандр окинув поглядом жінок у залі, спиняючись на тих, котрі видавалися йому титулованими, бо, попри всі розчарування, він усе-таки мріяв, що якась знатна дама покохає його за вроду і акторський талант. Він бачив не одні гарні очі, в яких блищала сльоза, і не одні білі груди, що тріпотіли від хвилювання. Марнославний Леандр був задоволений, однак зовсім не здивований. Успіх ніколи не буває несподіванкою для актора; проте його ду£ке зацікавила dama tapada, що сиділа, забившись у куток своєї ложі. В тій таємничості відчувалася пригода. Під маскою Леандр одразу ж угадав пристрасть, яку стримує тільки пристойність, і послав незнайомці палкий погляд, даючи знати, що він зрозумів її.
Пущена стріла влучила в ціль, дама ледь помітно кивнула Леандрові, немовби дякуючи йому за проникливість. Стосунки були встановлені, і тепер, щойно за дією вистави появлялася змога, між ложею та спеною відбувався жвавий обмін поглядами. В таких штуках Леандр був великий мастак, намітивши якусь жінку в залі, він умів так спрямувати свій голос і пустити любовний заклик, що та могла вважати, ніби актор звертається саме до неї.
Коли вийшла Сільвія, яку грала Серафіна, шевальє де Відаленк зустрів її оплесками, і герцог де Валомбрез, схвалюючи захоплення свого друга, рачив звести три-чотири рази долоні білих рук, на пальцях яких блищали персні з коштовними каменями. Серафіна легенько вклонилась у відповідь шевальє та герцогу й приготувалася почати з Лігда-моном той милий діалог, що його знавці вважають одним із найзворугаливіших у п'єсі.
Як і вимагає роль Сільвії, вона ступила кілька кроків по сцені, вдаючи, ніби поринула в роздуми, бо ж треба було виправдати слова Лігдамона:
"На цей раз застаю у роздумах я вас".
Вона була дуже гарна в тій недбалій позі, трошки нахиливши голову, опустивши одну руку, а другу поклавши на пояс На ній було блискуче зелено-сріблясте плаття з чор-
7*
195
ними оксамитовими бантами. На голові — кілька польових квіточок, немовби вона зірвала їх недбалою рукою і, сама того не помічаючи, застромила в коси. А втім, така зачіска личила їй куди більше, аніж діаманти; щоправда, сама Се-рафіва так не думала, але в її шкатулі було небагато коштовностей,— мимоволі довелося проявити гарний смак і не наряджати пастушку, наче принцесу. Вона дуже гарно проказала всі поетичні й' кучеряві речення про троянди та зефіри, про високі дерева і щебетання пташок — усі ті слова, що ними Сільвія хитро перебиває палкі Лігдамонові звірення, хоча цей закоханий у кожному образі, до якого вдається красуня, вбачає знак любові і привід повернутися до того, що не дає йому спокою.
В той час, коли відбувалася ця сцена, поки Сільвія говорила, Леандр примудрився послати в напрямку таємничої ложі кілька зітхань, потім він робив так і далі, скільки йшла п'єса, що закінчилася під грім оплесків. Нема потреби докладно говорити про твір, який тепер усі знають. Леандр мав величезний успіх, і глядачі дивувалися, чому такий прекрасний актор досі ще не грав при дворі. У Серафінл теж були свої прихильники, і її вражене марнославство втішилося перемогою над шевальє де Відаленком, котрий, може, й не мав такого багатства, як у маркіза де Брюйєра, зате був молодий, цілком відповідав смакам вищого світу і міг дуже скоро досягти видного становища.
Після "Лігдамона і Лідіаса" показали "Похвальбу капітана Фракаса" — вистава, як завжди, дуже сподобалась і викликала гучні вибухи сміху. Блазіус добре підготував Сі-гоньяка, та й природна кмітливість стала йому в пригоді, і капітан був просто незрівнянний у своїй кумедній диваку-ватості. Зербіна була наче з вогню, так вона сяяла веселістю, й маркіз, не тямлячи себе, аплодував їй мов шалений. Гучні оплески його привернули увагу навіть незнайомки в масці. Вона легенько здвигнула плечима, й куточки її губів скривилися під оксамитом півмаски в іронічній посмішці. Що ж до Ізабелли, то присутність герцога де Валомбреза, який сидів з правого боку сцени, трохи бентежила її, і глядачі помітили б це, коли б вона була менш вправною акторкою. Ізабелла боялася якоїсь його зухвалої вихватки, якогось зневажливого осуду. Одначе ці побоювання не справдились. Герцог не намагався збентежити її надто пильним чи нескромним поглядом; він навіть аплодував їй — стримано, з гідністю — в тих місцях, де вона грала особливо вдало. Тільки коли за розвитком дії на капітана Фракаса сипалися щиглі, штурхани й удари палицею, на обличчі молодого вельможі появлявся вираз стриманого презирства. Губи герцога гордовито кривилися, наче зневажливо шепотіли: "Тьху! Яка ганьба!" А проте він не показав тих почуттів, які, можливо, вирували в ньому, й до кінця вистави сидів у недбало-бундючній позі. Валомбрез був страшенно запальний, але тепер його лють минула, і він як істинний дворянин не міг дозволити собі ні найменшої нечемності щодо супротивнида, з яким мав битися завтра: воєнні дії до того часу були припинені, настав наче божий мир.
Жінка в масці вийшла з ложі трошки раніше, ніж закін-* чилася вистава — вона хотіла уникнути натовпу й дістатися, щоб піхто не бачив, до своїх нош, котрі ждали її за кілька кроків на вулиці. Це зникнення спантеличило Леандра, який із-за куліс весь час поглядав у залу, стежачи за таємничою маскою.
Хутенько накинувши плащ прямо на костюм пастуха, вія побіг до виходу для акторів, аби догнати її. Тоненька ниточка, що зв'язувала їх, здавалось, от-от обірветься, якщо він пе поспішить. Чарівна незнайомка, на мить виринувши з пітьми, назавжди пірне туди знову, любовна пригода, ледь почавшись, закінчиться. Леандр аж захекався, біжучи, але надворі побачив тільки чорні будинки і темні вулички, в яких подекуди мерехтіли, відбиваючись у дощових калюжах, вогники ліхтарів,— то слуги, супроводячи своїх хазяїв, освітлювали їм дорогу. Ноші, що їх несли дужі носії, вже завернули за ріг вулиці і скрилися від пристрасних поглядів Леандра.
"Дурень же я,— подумав актор з тією відвертістю, з якою інколи люди оцінюють самі себе в хвилину розпачу.— Треба було після першої п'єси переодягнутись і почекати мою незнайомку біля виходу з театру, не гадаючи, залишиться вона дивитися "Похвальбу капітана Фракаса" чи ні. Ну й осел, ну й бовдур! Знатна дама — це ж певно, що знатна! — пускає тобі з-під маски бісики і мліє, дивлячись на твою гру, а у тебе не вистачає кебети кинутися до неї! Так тобі й треба, ти заслужив, щоб твоїми коханками все життя були всякі талалайки, шльондри й печупари з мозолястими від мітли руками".
Отак дорікав собі Леандр, коли перед ним зненацька, мов привид, появився хлопець, схожий на малого пажа в коричневій лівреї без галунів, у насунутому на лоба капелюсі, й дитячим голосом, намагаючись зробити його грубішим, сказав:
— Це ви — пан Леандр, який щойно грав пастуха Лігда-мона у п'єсі де Скюдері?
— Так, це я,— відповів Леандр.— А що вам потрібно від мене, чим я можу служити вам?
— О, дякую,—мовив паж,—мені від вас нічого не потрібно. Я тільки маю передати вам, якщо ваша ласка, одне речення від пані в масці.
— Від пані в масці? — вигукнув Леандр,— О, кажіть мерщій! Я вмираю від нетерпіння!
— Ось воно, слово в слово,— відказав паж: — "Якщо Лігдамон такий же сміливий, як і галантний, то хай опівночі буде біля церкви, там на нього чекатиме карета, хай сідає в неї і їде, куди його повезуть".
Не встиг здивований Леандр відповісти, як паж зник, а він лишився ошелешений, не знаючи, що йому діяти. Серце калатало від радості на саму думку про таку удачу, зате плечі тремтіли від згадки про те, як його відлупцювали дрючками в одному парку, біля підніжжя статуї скромного Амура. А що, як і це пастка для його марнолюбства, розставлена жорстоким ревнивцем, котрий заздрить його чарам? Що, коли в призначеному місці на нього накинеться зі шпагою в руці лютий чоловік— тої жінки, готовий не те що побити його, а й просто перерізати йому горло? Ці роздуми значно охолодили його палке захоплення, бо, як ми вже казали, Леандр, подібно до Панурга 13, не боявся нічого, окрім побоїв та смерті. А якщо він не скористається з цієї сприятливої романтичної нагоди, то другої такої, можливо, більше ніколи вже не буде, і тоді назавжди зникне мрія всього його життя, мрія, що коштувала йому сили-силенної помад, притирань, тонкої білизни й усякого красування.