Надія Андріївна, бувало, підніме букетик і дивиться в зал, кому б це послати свою чарівну посмішку. І тут Федя наче божеволіє.
— Браво! — волає він.— Бра-во! — ляскає в долоні, б'ється в конвульсіях.— Браво! Браво!
Ті, що стоять поруч, дивляться на Федю здивовано, мовляв, псих якийсь. А Федя, червоний від натуги, очі витріщені, сіпається і скандує улюблене ім'я:
— Обухова! О-бу-хо-ва!
І довкола нього створюється наче якесь електричне поле, що й ті, котрі стоять поруч з ним, іноді навіть вельми флегматичні й далекі від мистецтва люди, самі того не помічаючи, впадають поступово в екстаз і разом з Федею починають скандувати те, що скандує він. Сам Федя зізнавався, що в такі хвилини, коли він вибігає до сцени, жбурляє квіти і скандує щось, він відчуває ту найбільшу насолоду, яку відчуває людина від кохання чи горілки.
Незмінна й безкорислива Федина вірність мистецтву і особисто Обуховій врешті-решт була винагороджена тим, що Надія Андріївна помітила його і вирізнила з гурту багатьох своїх прихильників. Серед сирів і сирих став широко відомий випадок, коли якось, дощового вечора, вийшовши після спектаклю з театру, де її очікував натовп нетерплячих прихильників і прихильниць, вона ковзнула поглядом по захоплених обличчях, відшукала серед них обличчя Феді і, посміхнувшись йому особисто, попрохала: "Федю, будь ласка, зупини для мене таксі".
І потім, сідаючи в машину з оберемком квітів, відбиваючись од інших сирів, які напосідали на неї, вона на простягнутій Федею листівці зі своїм зображенням не просто розписалася, як робила в інщих випадках, а чітко вивела: "Феді — Обухова".
Федя цю листівочку в рамцях прилаштував у себе на стіні і всім сусідам, рідним та знайомим в тисячний раз розповідав історію цього автографа, як він стояв біля службового входу, як вийшла Обухова, як відшукала очима Федю, як, посміхнувшись (Федя дуже схоже зображав її інтонацію), попрохала: "Федю, будь ласка, зупини для мене таксі".
Серед слухачів траплялися люди абсолютно глухі до мистецтва, на них Федина розповідь враження не справляла, зате сири згоряли від заздрощів.
Федина кар'єра урвалася найнесподіванішим чином. Він жив у ті романтичні часи, коли Ті, Кому Слід, вели безперервну боротьбу за світле майбутнє. Знищивши експлуататорські класи, здобувши перемогу над буржуазними партіями, покінчивши назавжди (чи надовго) з усілякою опозицією, вони почали завдавати ударів і по дрібніших ворожих угрупованнях, як-от: нумізматах, філателістах, баптистах, есперантистах, преферансистах. Дійшла черга й до сирів. Однієї прекрасної ночі їх майже всіх поголовно витяг-ли з постелей і повезли в невідомому напрямку — на Лубянку.
Згинули сири, згинув і Федя. Федина мама карточку Обухової про всяк випадок пошматувала і спустила в каналізацію.
Нудно стало в театрах. Ні, театральне життя, звичайно, тривало. Глядачі купували квитки і заповнювали зали, актори виходили на сцену і щось грали, але атмосфера була не та. Не було тієї, так би мовити, вибуховості, тієї високої піднесеності, глядачі аплодували мляво, квіти на сцену летіли зрідка, на знаменитостей після спектаклю ніхто не кидався, через що дехто з них навіть став пиячити.
Обухова засмучено розповідала своїм родичам, друзям та знайомим про ті часи, коли її переслідували сири і серед них був один найвідданіший, який для неї якось зупинив таксі.
І раптом у театральних колах пролетіла чутка — з'явився Федя. Його бачили у Великому театрі, він сидів у другому ряду.
А на сцені (в президії) сиділи люди (і серед них, між іншим, Люшка Мякишева), які грали ролі уславлених доярок, чабанів, свинопасів, творців нових порід тварин і зоотехніків.
Вистава називалася — Всесоюзна нарада передовиків тваринництва. Виступаючі, увійшовши в образ, обіцяли досягти нечуваних успіхів у виробництві м'яса, молока, вовни, в несенні яєць і найближчим часом за всіма показниками намірялися наздогнати і перегнати найбільш розвинуті капіталістичні країни. (Під час роботи цієї наради на адресу президії надійшла телеграма від однієї патріотичної молодої матусі, котра назвала щойно народжених нею близнюків Наздогнатієм і Перегнатієм).
Коли скінчилася нарада, і було прийнято вітального листа Центральному Комітету і особисто одному товаришеві, і розпочалися заздравиці та овації, в залі почулися ритмічні вигуки, спочатку нерозбірливі, а далі все могутніші, і вже через кілька секунд зал, стоячи, скандував:
— Переженемо Се-Ше-А! Переженемо Се-Ше-А!
Після цього діяльність Феді та його групи була схвалена у найвищих інстанціях, вся група була зарахована до штату Установи під кодовою назвою "скандінави" (від слова "скандувати"). Група виявилась цілком незамінною. Жоден бодай трохи значніший з'їзд, зліт, сесія чи мітинг не обходилися без участі скандінавів, і коли в газетних звітах дрібними літерами було сказано: "Бурхливі овації. Всі підводяться і скандують те-то й те-то",— ці примітки могли з'явитися тільки завдяки Феді та його групі.
Звичайно, дехто з випадково уцілілих сирів ставилися до скандінавів зневажливо, як до людей, котрі зрадили високому мистецтву. Окремі висловлювання сирів доходили до Феді, але він од них відмахувався, кажучи, що справжнє мистецтво — те, котре прямо служить народові, і що він, Федя, від однієї тільки урочистої обіцянки Алевтини Мяки-шевої надоїти по чотири тонни молока в рік від кожної корови отримує більше естетичного задоволення, ніж від будь-якої, навіть тонко виконаної арії якоїсь хваленої столичної співачки.
Під час перерви Павло Трохимович Євпраксеїн пообідав і вжив свої сто п'ятдесят, аби увійти в форму. Йому доручили бути державним обвинувачем (військовий прокурор, який мав виконувати цю роль, захворів), він не хотів, але скорився — що ж удієш? — у кишені партквиток, а вдома — сім'я.
Щоправда, непередодні, хильнувши зайве, він вдома бешкетував і навіть накидав якийсь проект: "Обвинувачення, що пред'являються підсудному, матеріалами справи не підтверджуються. Як прокурор, я вношу протест, а як комуніст, виходжу з..." Плакав, бив себе в груди: "Сволотою більше не буду..." Присягався покласти квиток, "як Ванько Голубєв". Уранці, однак, підвівся в іншому настрої, написане увечері спалив, почистив костюм, черевики і вирушив виконувати свій солдатський обов'язок.
Під час ранкового засідання, перечитуючи свою промову, думав: "Що ж, коли не я, то інший. Йому все одно край, так невже й мені разом з ним?" Час від часу він позирав на Чонкіна, і якось двічі їхні погляди зустрілися. Підсудний, здалося йому, дивиться на нього з надією, це Євпраксеїну не сподобалось. "Не сподівайся і не жди,— подумки відповів він Чонкіну на його погляд.— Сам зібрався тонути, то й тони, а інших втягувати нічого. Тобі, можливо, твоє життя — копійка, а в мене сім'я, я їх сиротами лишати не збираюся, врешті-решт, я героєм бути не зобов'язаний. Я не сам. Мені наказали, я виконую. І взагалі, я не знаю, хто ви насправді. Якщо не князь, то не треба було все, що підсунуть, підписувати. А коли підписав, коли зізнався, що князь, то нічого із себе дурника корчити, відповідай з гідністю".
Чонкін чим далі, тим більше дратував його своїм виглядом і нахабною поведінкою. Але все ж після фатальної фрази: "Слово надається державному обвинувачеві", коли прокурор підвівся і, зволікаючи, став розкладати перед собою папірці, він відчув, що в нього тремтять руки, тремтять коліна і в роті з'явився неприємний присмак, як це останнім часом бувало з ним завше, коли він виконував щось, чому його совість опиралася: "не можна", а начальство штовхало: "треба". І тепер та частина його мозку, якою керував страх перед начальством, надсилала його організмові одні накази, а інша частина, керована сумлінням, надсилала накази інші, і, чи то клітини, чи то нуклеїнові кислоти, чи ще щось там, не знаючи, чому підкорятися, налітали одне на одне, викликаючи ненормальне биття серця, тремтіння кінцівок і відразливий присмак у роті.
— Товариші судді! — не зводячи очей, вимовив він і, почувши звучання власного голосу, став отямлюватися.— Роль прокурора в даному процесі дуже складна й відповідальна. Перед нами не звичайний злочинець. Перед нами людина, що замахнулася,— прокурор проковтнув слину,— на найдорожче,— мовив він повільно, наче під гіпнозом,— для кожного з нас, на наш лад, на нашу Вітчизну, на наше нове життя.
Тепер йому полегшало. Та частина, якою керував страх перед начальством, брала гору, а інша частина знітилася і відмінила свої накази.
— І хоча слідчі органи провели копітку роботу, аналізуючи всі діяння підсудного, глибоко оголили коріння, яке живило отруйними соками зловороже дерево його злочинів...
— Гарно говорить, га? — Лужин за лаштунками підбіг до приїжджого генерала.
— Непогано,— кивнув головою генерал.
— О-о-о-о...— сказав письменник Мухін.
— Що? — здивувався генерал.
— О-о-о-образно дуже.
— А-а,— сказав генерал.
— Велика Жовтнева соціалістична революція не тільки встановила новий політичний лад, але й здійснила величезні зміни в соціальній структурі нашого суспільства. Могутнім свіжим вітром промчала вона по всіх неосяжних просторах нашої країни і, як помиї, вихлюпнула поміщиків, капіталістів та інших експлуататорів трудового народу. Керований партією Леніна — Сталіна, наш народ розпочав будівництво нового, вільного життя...
Прокурор все частіше позирав на Чонкіна. Той сидів, маленький, противний, і крутив вусібіч своєю стриженою гулястою головою завбільшки з кулак. Відразливий вигляд підсудного заспокоював прокурора і породжував у ньому відчуття впевненості у своїй правоті.
Чонкін зітхнув і намагався послухати прокурора, але, змучений нічними й денними допитами, не міг зосередитись на досягненнях, які перераховував прокурор: колективізація, індустріалізація, Дніпрогес, Папанін і Поліна Осипенко...
— ...Але, як вчить нас великий вождь товариш Сталін, з установленням диктатури пролетаріату класова боротьба не тільки не вщухає, вона з нашим подальшим просуванням уперед ще більше загострюється. Розбиті й викинуті за борт корабля історії експлуататорські класи ніколи не змиряться зі своєю поразкою. Вони,— прокурор просто вказав пальцем на Чонкіна,— вдавалися і вдаватимуться до все досконаліших спроб реставрації свого віджилого ладу.
Здається, прокурор цілком опанував і собою, і аудиторією.
— Яскравим прикладом геніального передбачення товариша Сталіна може бути подія, що трапилася в селі Красному за декілька днів до початку війни.