Поки пірат роздумував, що йому робити з непритомним Веселуном У, вона прошмигнула повз нього, збігла, не оглядаючись, на перший поверх, пробігла якимось вузьким коридором, мало не збила візок з обідами, котрий нянечка везла до вантажного ліфта, вискочила на кухню, промчала повз плиту.
— Ти куди? — крикнув кухар у високому білому ковпаку.
Аліса побачила попереду двері, що вели на склад, промчала повз ящики й мішки з крупою й опинилася в лікарняному саду.
Лікарняний сад був великий, у ньому росли старі липи й дуби. Листя на них ще не розпустилося, але бруньки вже набрякли. Голосно гомоніли ворони. День був сонячний, теплий, і Алісі, хоч вона була в самій піжамі й тапочках, здалося спечно.
Сад було видно з вікна боксу, тому Аліса знала, що бігти до воріт довго й небезпечно — хто-небудь побачить, що дівчинка в лікарняній піжамі біжить доріжкою, її неодмінно піймають. Через те вона побігла навпрошки, до цегляного паркану. Аліса не знала, женеться хтось за нею чи ні Тільки злякала двох дівчаток, які одужували й поволеньки гуляли собі по мокрій доріжці. Дівчатка сказали хором: "Ох!" Аліса крикнула їм на бігу:
— Нікому ні слова!
Дівчатка розбіглися в сторони, і шлях до паркану був відкритий.
Паркан був старий, високий, але цеглини подекуди виступали, можна поставити ногу.
За три секунди Аліса була нагорі паркану, стрибнула вниз із двометрової висоти й опинилася в тихому провулку.
Ніхто її не бачив.
За парканом теж начебто тихо.
І Аліса пішла попід парканом ліворуч, чимдалі від лікарняних воріт.
Розділ VII
ТУРИСТИ ТА ІНШІ РЯТІВНИКИ
Лікарня, в якій лежали Юлька з Алісою, була районною. Тому від неї до Юльчиного будинку було недалеко. Якби не районна, навряд чи міг бути такий збіг, щоб Юля і Коля вчилися в одній школі.
Пішки, провулками, від лікарні до Юльчиного будинку йти хвилин п'ятнадцять не більше, але той, хто ще тролейбусом, повинен вийти на людний проспект Калініна, дійти до Арбатської площі, повернути на бульвар і тільки там сісти на тролейбус. Нічого цього Аліса не знала.
Вона вибігла до маленької церкви на розі проспекту й зупинилась. Треба було вибрати людину, яка їй усе розкаже і не ставитиме зайвих запитань.
Вона навіть забула, як дивно вдягнена. Хоч сонце й гріло, та люди ще не довіряли теплу, і тому всі йшли в плащах, а дехто навіть у пальті.
Знайти б когось молодшого. Чим молодше, тим краще. Ні в якому разі не можна було підходити до бабусь чи дорослих жінок. Для них дитина в піжамі — як червоне для бугая.
Дехто з людей озирався на Алісу, дивувався її одягу, але поки ніхто ні про що не запитував. Аж раптом Аліса побачила двох молодиків із довгим волоссям до плечей і в широких штанях. Вони були дуже бідно вдягнені й навіть у латках, неакуратно нашитих на штани й сорочки. "Ось ці не ставитимуть запитань", — подумала Аліса.
— Даруйте, — сказала вона, підбігши до них. — Де мені сісти на п'ятнадцятий тролейбус?
— Про що говорить ця дитина? — звернувся один із молодиків до іншого.
І звернувся він по-англійському. Аліса, звичайно, по-англійському розмовляла, як по-німецькому, по-німецькому — як по-французькому, а по-французькому — як по-російському, бо в майбутньому мови вколюватимуть змалку спеціальними уколами, щоб не гаяти часу на зубріння.
— Де ходить п'ятнадцятий тролейбус? — повторила Аліса своє запитання по-англійському.
— Оу! — вигукнув один із молодиків. — Як любо чути рідну мову! Ти теж з Англії?
— Ні, я тутешня, — відповіла Аліса.
— Але у вас чудовий лондонський акцент! Невже ви так вивчили мову в Москві?
— Авжеж, — сказала Аліса. — У нас багато хто так розмовляє.
Двоє хлопчиків, почувши розмову, зупинилися неподалік. Було їм на вигляд років по дванаддять-тринадцять.
— От дає! — сказав один із них про Алісу.
— Ходімо, — мовив другий. — Це туристи, хіппі.
— І вона теж?
— Теж.
— Ніколи не думав, що тепер у них модно в піжамах ходити!
Аліса чула, що вони говорять, і їй стало смішно.
— Ніяка я не хіппі, — заперечила вона. — Тільки я заблудилася.
Англійські туристи не йшли.
— Ми знайдемо, де ходить п'ятнадцятий тролейбус, — сказав один із них. — У нас є карта Москви.
Він заходився розгортати карту.
У цей час довкола них почали зупинятись люди. На великій вулиці завжди знайдуться допитливі. І чим більше людей зупинялося, тим більше спішили поглянути, що ж сталося.
І, звісно ж, знайшлася якась бабуся, котра закричала:
— Ви тільки подивіться, як одягнута дитина! Вона ж неодмінно схопить запалення легень! Дівчинко, де ти живеш? Можливо, ти хвора?
Аліса хотіла піти, але спробуй пробитися крізь такий натовп.
— Ну от! — мовила вона тихо одному з хлопчиків. — Що тепер робити? Мене ж зараз назад відведуть.
— Нічого не розумію! — сказав високий і сутулуватий, в окулярах, типовий відмінник-зубрило. — Куди тебе відведуть?
— Дівчинко, — наполягала бабуся, — признайся, що сталося?
— Тобі треба втекти? — спитав другий хлопчик, невисокий на зріст, нижчий від Аліси, майже товстий, у блискучій куртці, на яку було начеплено штук десять значків.
У нього були дуже червоні круглі щоки, й подумки Аліса назвала його Помідором.
— Невже досі не зрозуміли? Мені треба знайти п'ятнадцятий тролейбус.
— Міліціонер! — крикнула бабуся. — Де ж міліціонер?
— Зараз ми тебе врятуємо, — сказав Помідор. Він обернувся до англійських туристів, котрі кліпали очима й нічого не тямили. — Містере, — вів далі він по-англійському не дуже здорово, але зрозуміло. — Дівчинку треба рятувати. Ота бабуся — її зла мачуха. Вона хоче її скривдити. Ясно?
— О, ясно! — відповіли англійці, з острахом дивлячись на бабусю, яка бажала врятувати дівчинку від застуди.
— Ми кажемо, що вона з вами. Ясно? А ви говорите по-англійському. І ходімо! Ясно?
— О так! — відповіли англійці. На щастя, вони виявилися тямущими, стали з двох боків Аліси й сказали по-англійському: — Пробачте, ми поспішаємо.
Хлопчики прикривали тил, і Помідор пояснив глядачам:
— Не заважайте, товариші. Це кінознімальна група. "Синій птах". У робочому одязі. Зараз нас знімають згори, з бані церкви.
— Де? — спитала бабуся. — Не може бути, щоб дитину знімали практично в голому вигляді.
— Та ви вгору подивіться! — вигукнув Помідор. — Хіба ви не бачите, що сам режисер Смирнов сидить на даху?
Всі підвели голови, щоб побачити славетного режисера. Англійці підхопили Алісу попідруч і винесли з юрби. Отак, усі вкупі, уп'ятьох, дійшли до рогу.
— Дякую, — сказав товстий хлопчик англійцям. — Ви нам допомогли.
— А що загрожувало цій дівчинці? — спитали англійці.
— Хіба ви не зрозуміли? Вона ж утекла з божевільні.
— О! — скрикнули англійці й відсунулися од Аліси.
— Не вірте йому, — мовила Аліса. — Я цілком нормальна.
— От бачте! — сказав товстий хлопчик. — Вона заперечує. Вони всі заперечують.
— Ви відведете дівчинку назад? — спитали англійці.
— Ні в якому разі, — відповів Помідор. — Ми завжди ховаємо дівчаток, які тікають із боЯЗДільні. Адже її туди запроторила зла мачуха.
Англійці зрозуміли, що це жарт, засміялися, подарували всім по пачці жувальної гуми, а Помідор подарував їм два значки.
Діти пішли до зупинки тролейбуса. Помідор не вгавав. Він був задоволений, що йому вдалося врятувати Алісу.
— Ну як? — допитувався він. — На мене можна покластися?
У затінку великих будинків було холодно. Аліса скулилась.
— Можна, — відповіла вона й усміхнулась.
Їй більше подобався другий хлопчик, сутулуватий, в окулярах. Він увесь час мовчав, певно, слухався Помідора. Але тепер, помітивши, що Алісі холодно, він скинув із себе куртку й простяг їй.
— Дякую, не треба, — мовила Аліса. — Сам змерзнеш. Ти ж в одній сорочці лишився.
— Мені не холодно, — сказав сутулуватий хлопчик.
— Візьми куртку, — наказав Помідор. — Це чудове маскування. Всі наші проблеми зникнуть. Треба було мені раніше здогадатися.
Аліса послухалась і натягла куртку.
— Я б сам дав, — виправдовувався Помідор, — але в мене хворі гланди. Відразу застуджуюсь. До речі, ми не познайомилися. Мене звати Юхим. Фіма Корольов. А це мій друг Коля Сулима.
— Дуже приємно. Аліса.
— Дивне ім'я! Тебе як у школі дражнять?
— Ніяк.
— Ну не прикидайся. Тільки два варіанти: Аліса-меліса й Аліса-бісектриса.
— А може, лиска Аліска, — усміхнувся Коля Сулима.
Підійшов тролейбус. Коли вони зайшли, Аліса обернулася, щоб перевірити, чи нема серед тих, хто заходив, замаскованого Криса.
— Ти що, погоні боїшся? — спитав Фіма.
— Трохи боюся, — сказала Аліса.
Вони стали біля заднього вікна, і нікого близько не було. Аліса дістала з кишені три двокоігійчані монети, які їй дала Наталя. Вона знала, що в тролейбусах та автобусах треба платити гроші, але забула спитати Юльку, скільки і як це робиться. Та її виручили хлопці. Коли Фіма побачив у неї в руці гроші, він одразу сказав:
— Ти що, мільйонер? Тобі до кінця їхати?
— Ні, до провулка Островського. Виходити біля Будинку вчених.
— Нещасні три зупинки. І не думай. Гроші тобі пригодяться.
— Може, краще заплатити? — спитав тихо Коля Сулима. — А раптом контроль.
— Якщо контроль, то ми веземо дівчину, що втекла із божевільні. За це квитків не беруть.
— Я все-таки заплачу, — сказала Аліса. — Якщо треба платити, то негоже обманювати.
— Краще подаруй мені ці гроші, — запропонував Фіма. — Я їх достойно потрачу.
Поки він говорив, Коля Сулима дістав із кишені дріб'язок, опустив у касу, відірвав три квитки й роздав.
— Ти знаєш, що я зневажаю тебе, ти боязкий, як заєць, — мовив Фіма Колі.
— Зневажай, — відповів Коля. — Ти ж перед Алісою викаблучуєшся. А їхав би сам, заплатив би.
— Сам би я йшов пішки. Треба скидати вагу. Ти знаєш, Алісо, я на дієті. Вранці їм яблуко, вдень п'ю склянку кефіру.
— І все? — спитала Аліса.
— А ввечері він двічі обідає, — підкусив Коля Сулима.
— Візьміть гроші, — сказала Аліса, простягаючи гроші Колі. — Ви ж за мене платили. Скільки треба?
— Ого! — вигукнув Фіма. — Тепер у мене з'явилася впевненість, що врятована нами незнайомка й справді звідкись утекла. Вона не знає, скільки коштує квиток! Може, ви ніколи ще не були в місті?
— Фімо, не прилипай, — кинув Коля Сулима. — Якщо схоче, сама все розкаже.
— Спасибі, — подякувала Аліса.
Вона подумала, що Коля зовсім не так слухається Фіму, як їй здалося напочатку.
— Тобі на наступній виходити, — нагадав Фіма.
— А вам?
— Нам на одну далі.