Просто позитивність об'єкта і суб'єкта вона підмінює незворотністю утраченого об'єкта і суб'єктом, що назавжди вислизає сам від себе. Хоч і децентрована, вона все ж залишається на орбіті західноевропейської думки зі своїми "топіками", що послідовно міняють одна одну (пекло/небо — суб'єкт/природа — свідоме/підсвідоме), де роздертий на кавалки суб'єкт може тільки марити про втрачену тяглість (*). Вона ніколи не сягне утопії — котра становить собою не фантазм утраченого ладу, а, всупереч усім топікам дисконтинуальности і витіснення, ідею двоїстого порядку, порядку обернености, символічного порядку (в суворо етимолоґічному значенні цього терміну), де, наприклад, смерть або ж тіло чи тінь не становлять для суб'єкта відокремлених від нього площин, де немає смерти, що кладе край історії тіла, де немає межі, що кладе край амбівалентності об'єкта і суб'єкта, де немає ні потойбіччя (після-життя і смерти), ні посейбіччя (підсвідомого і втраченого суб'єкта), а існує тільки безпосередня, позбавлена будь-яких фантазмів актуалізація символічної обопільности. Ця утопічна ідея не передбачає злиття — лише ностальґія породжує утопії про цілковите злиття. В ній немає нічого ностальґійного, загубленого, відокремленого, підсвідомого. Все вже існує як даність, підлягає оберненню й приноситься в жертву.
====
*Неомілленаристська теорія розкріпачення підсвідомого не повинна розглядатись як спотворення психоаналізу: вона лоґічно породжується уявним воскресінням загубленого об'єкта, об'єкта "а", що його психоаналіз поховав у самісінькому серці своєї теорії, — це реальне ніколи не можна буде знайти, й саме це дозволяє психоаналізу охороняти двері символічного. Цей об'єкт "а" насправді становить собою дзеркало Бажання, а водночас і дзеркало психоаналізу.
====
ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ І СМЕРТЬ
"Люди вмирають не тому, що потрібно вмирати, — вони вмирають, бо одного чудового дня, ще геть недавно, привчили себе до думки про смерть"
Ванеґем
"Den Gottern ist der Tod immer nur ein Vorurteil. — Для Богів смерть є всього лиш забобоном"
Ніцше
Смерть як універсальний атрибут людської долі існує лише відтоді, як розпочалася соціяльна дискримінація мертвих. Інституція смерти, так само, як інституції потойбіччя і безсмертя, є пізнішими завоюваннями політичного раціоналізму священницької касти і церкви — саме на управлінні цією уявною сферою смерти будують вони свою владу. Що ж стосується зникнення реліґійної ідеї потойбічного життя, то воно становить собою ще більш пізнє завоювання політичного раціоналізму держави. Коли потойбічне життя відступає перед проґресом "матеріялістичного" розуму, то це просто з тієї причини, що воно перейшло в життя як таке — й саме на управлінні життям як об'єктивним потойбіччям будує свою владу держава. Вона ще потужніша, ніж церковна влада: адже держава і її абстрактна влада зростає не на уявлюваному потойбіччя, а на уявлюваному земного життя. Вона спирається на секуляризовану смерть, на трансцедентність соціяльного, і її потуга випливає із тієї смертельної абстракції, котру вона втілює. Як медицина заправляє трупом, так і держава заправляє мертвим тілом соціуму.
Наприпочатку церква утворилася на основі розмежування життя й потойбіччя (після-життя), земного світу і Царства Небесного. Вона ревниво стежить за цим, адже якщо дистанція між ними щезне, то зникне і її влада. Церква живе за рахунок відстроченої вічности (так само, як держава живе за рахунок відстроченого суспільства, як революційні партії живуть за рахунок відстроченої революції — всі живуть за рахунок смерти), однак їй було нелегко нав'язати цю ідею. Все первісне християнство, а пізніше і християнство народне, месіянське та єретичне живе надією на друге пришестя, негайною реалізацією Царства Божого (пор. Мюльман "Революційний месіянізм"). Попервах юрми християн не вірили в рай чи в пекло — їхня візія передбачала просте розв'язання смерти через колективну волю до негайної вічности. Великі маніхейські єресі, що загрожували самим основам церкви, дотримувалися того ж принципу, оскільки вони тлумачили цей світ як аґоністичну двоїстість, на цьому ж таки світі, принципів добра і зла, — вони переносили пекло на землю, що було так само безбожно, як і переносити небо на землю. За те, що вони стирали неземний блиск із потойбіччя, їх жорстоко переслідували, так само, як переслідували пізніше й спіритуалістичні єресі в дусі Франциска Асізького та Йоахима Фіорського, тому що їхня радикальна любов до ближнього була рівнозначна запровадженню загального братерства вже на землі і заперечувала Страшний Суд. Катари теж надто вже прагнули досягти втіленої досконалости, нерозмежованости душі й тіла, іманентного спасіння через колективну віру, що, власне, означало знущання над смертельною владою церкви. Упродовж усієї своєї історії церква ввесь час руйнувала первісну громаду, тому що та мала тенденцію шукати спасіння власними силами, черпаючи енерґію спасіння в обопільній інтенсивності, котрою вона була пронизана. Всупереч абстрактній універсальності Бога й церкви секти й громади практикували "самоврядування" спасінням, що полягало в символічному прославлянні ґрупи і часом знаходило вираз у запаморочливому прагненні до смерти. Неодмінна умова існування церкви полягала в безнастанній ліквідації цього символічного вимагання — й лише за цієї ж таки умови можлива й держава. І якраз тут виходить на сцену політична економія.
Земному засліпленню общинного спасіння церква протиставляє політичну економію індивідуального спасіння. Спочатку через віру (котра, однак, виступає особистим відношенням душі до Бога, а не колективним екстазом общини), відтак через нагромадження добрих справ і заслуг, себто через економію у властивому значенні цього терміну, з її фінальним підсумком та еквівалентними рівняннями. Саме тоді, як завжди буває з появою процесу нагромадження (*), на обрії життя по-справжньому виникає смерть. Саме тоді Царство Небесне по-справжньому переходить на бік смерти, перед котрою кожен залишається сам. І якщо християнство таїть у собі чар мучеництва, самотности і смерти, то це прямо витікає з її універсальности, що передбачає руйнування архаїчних громад. За довершеної форми реліґійного універсального, так само, як у економічного універсального (капіталу), кожен виявляється самотнім.
====
*Наука виступає як нагромадження внаслідок своєї пов'язаности зі смертю, оскільки нагромаджує мертве на мертве.
====
Новітня фіґура смерти набула повсюдного характеру в ХУІ сторіччі. Це сталося завдяки Контрреформації та обсесивно-похоронним іграм Бароко й особливо посилилося з приходом протестантизму, котрий, індивідуалізувавши людську свідомість перед Богом і дезінвестувавши колективний церемоніял, дав потужний поштовх індивідуальному страхові смерти. З нього ж постали і відчайдушні намагання новітньої доби приборкати смерть: етика нагромадження і матеріяльного виробництва, освячення через інвестування, працю і зиск того, що зазвичай називається "духом капіталізму" (Макс Вебер, "Протестанстська етика"); це той механізм спасіння, з котрого потроху вивітрилася аскеза, що панувала у профанному середовищі, — вона поступилася місцем світському виробничому нагромадженню, однак мета залишилася тією ж — захист від смерти.
Аж до перелому, що відбувся в ХУІ сторіччі, середньовічна візія та іконоґрафія смерти ще мала веселий, фольклорний характер. Побутувала колективна інсценізація смерти, котра ще не була загнана в індивідуальну свідомість (а пізніше і в підсвідомість). Аж до ХУ сторіччя смерть живила велике месянсько-еґалітарне свято, що звалося Танком Смерти: королі, єпископи, князі, міщани, маґнати, — всі були рівні перед смертю, кидаючи виклик одвічній нерівності людей, що зумовлювалася походженням, багатством і владою. Це був останній момент, коли Смерть поставала як наступальний міт, колективне слово. Як відомо, відтоді ідея смерти зробилася "правою", індивідуальною і траґічною (*), "реакційною" по відношенню до бунтарства і суспільної революції.
====
*Однак раніше існувала й інша, індивідуалістська песимістична ідея смерти — дохристиянська аристократична ідея стоїків, так само пов'язана з концепцією про особисту самотність у смерті; вона постала в культурі, де зазнавали розпаду колективні міти. Ті ж таки акценти виникають пізніше у Монтеня й Паскаля, в гуманістичному смиренні поміщика чи безнадійному християнстві янсеніста, що походив із суддівського стану (великої буржуазії, котра отримала дворянські привілеї). Однак тут уже спостерігається новітня інтеріоризація страху перед смертю.
====
Наша смерть по-справжньому з'явилася на світ у ХУІ сторіччі. В неї уже не було коси і годинника, вершників Апокаліпсису і ґротескних макабричних ігор Середньовіччя. Все належало іще до фольклору і свята, завдяки якому смерть залучалася до символічного обміну, — звичайно, не з "символічною ефективністю" первісного устрою, але бодай у вигляді колективного фантазму на фронтонах соборів чи в іграх із пеклом. Можна сказати навіть так: поки є пекло, поки є й утіха. Його зникнення із уявлюваного виступає знаком його психічної інтеріоризації, коли смерть із містичного косаря перетворюється на страх смерти. На основі цього психолоґічного пекла виростають нові покоління жерців і ворожбитів, витонченіших і науковіших.
З руйнуванням традиційних феодальних і християнських спільнот, що відбулося під впливом Розуму і внаслідок зародження системи політичної економії, смерть вже не поділяється. Тепер вона як матеріяльні блага, що дедалі менше й менше, як за попередньої схеми обміну, циркулюють поміж нероздільними партнерами (і ними завжди більшою чи меншю мірою виступає громада чи клан) і дедалі більше й більше — під знаком загального еквіваленту. За капіталістичного способу обміну кожен є самотнім перед лицем смерти — й це не випадковий збіг. Адже загальна еквівалентність — це і є смерть.
І саме з цього часу невідступний страх смерти і намагання скасувати її шляхом нагромадження стають глибинними рушіями раціональности політичної економії. Це нагромадження цінности, — і передовсім часу як цінности, — внаслідок чого постає фантазм, ніби смерть переноситься на самий кінець нескінченного лінійного порядку цінности.