Я не міг цього збагнути. Це було просто непристойно! І я знав, що мушу йому це розтлумачити, я ж таки йому щирий друг! Хай зараз же відмовиться від цього небезпечного заміру, щоб не накоїв собі лиха. Тільки-но я розтулив рота й почав був говорити, як він одразу ж перебив мене:
— Невже ти думаєш, що я не знаю, чого хочу? Помічав ти щось таке за мною?
— Та ні...
— Хіба ж я не казав, що допоможу тобі викрасти цього негра?
— Казав.
— Ну, то й гаразд.
Більше він нічого не сказав, промовчав і я. Та й потреби не було говорити: вже коли він що обіцяв, то безпремінно виконає свою обіцянку. Тільки я ніяк не міг зрозуміти, якого йому дідька микатись у це непевне діло; одначе я не переконував його й навіть мови про те не заводив. Сам пнеться в халепу, то що я можу вдіяти!
Коли ми вернулися додому, в цілому домі було темно й тихо; тоді ми, не марнуючи часу, пішли оглянути халупу, що біля купи попелу. Ми обійшли все подвір՚я, щоб перевірити, як будуть поводитись собаки. Вони нас упізнали, тож і гавкали не більше, ніж звичайно гавкають сільські собаки, почувши вночі перехожих. Ми підійшли до халупки, оглянули її спереду й з обох боків; з одного боку, з північного, якого я ще не бачив,— знайшли ми в стіні квадратне віконце, досить високо від землі, забите міцною дошкою. Я сказав:
— Ну й добре! Джім зовсім вільно пролізе крізь цю діру, треба тільки дошку відірвати.
Том не погодився:
— Це надто просто, як у кісточки грати, і легко, як з уроків тікати. Я сподіваюся, Геку Фінне, що нам пощастить вимудрувати щось складніше.
— Ну, гаразд,— кажу я.— А якщо випиляти шмат стіни, як я зробив того разу, коли мене вбили?
— О, це вже ближче до діла! — зрадів він.— Тут уже є щось таємниче, та й важкенько, мабуть, із тим упоратись, а взагалі добре,— каже,— проте думаю, що ми вигадаємо щось складніше, аби довше поморочитися. Нема куди поспішати. Давай-но добре роздивимось.
Поміж халупою та огорожею, із заднього боку, була невеличка дощана комірчина, що сягала до дашка. Вона була така ж довга, як і халупа, тільки вужча — футів із шість завширшки. Двері — з південного боку, замкнені на колодку. Том пішов до того казана, що мило варити, понишпорив там навколо й приніс залізяку, що нею казанову покришку підіймають; він використав ту залізяку як підойму та й висмикнув одну скобу. Ланцюг упав, ми відчинили двері, ввійшли досередини, запалили сірника й побачили, що комірчину прибудовано до халупи, а дверей між ними нема; і підлоги також нема, і взагалі там нічого путящого нема,— самі лише заіржавілі копаниці, заступи, кайла та поламаний плуг зберігаються. Сірник догорів і ми вийшли звідтіль, встромивши скобу назад, тож на око двері неначе й не відчинялися. Том аж нетямився з радощів. Він сказав:
— Ну, тепер у нас усе як по маслу піде. Ми зробимо тут підкоп для Джіма. Це триватиме щонайменше тиждень!
Після всього подалися ми нарешті до хати; я ввійшов крізь задні двері — там вони не замикалися, треба було лиш за шкіряний ремінець сіпнути; але Томові Сойеру бракувало в тому таємничості, він мусив обов՚язково по громовідводові видряпатись. Аж тричі долазив він до половини й щоразу зривався та з՚їжджав додолу, а наостанку трохи не провалив собі голови і вже хотів був від того небезпечного способу відмовитись. Проте, перепочивши трохи, вирішив спробувати щастя вчетверте і таки видерся нагору.
Другого дня схопилися ми вдосвіта та гайда до негритянських хатин, щоб приручити собак і подружитися з тим негром, що годував Джіма,— якщо був справді Джім той, кому носили їжу. Негри саме поснідали й лагодилися йти у поле, а Джімів негр накладав в олов՚яну миску хліба, м՚яса та ще там якоїсь їжі, і в той час, як усі інші вирушали на роботу, з дому йому надіслали ключа.
Обличчя в цього негра здавалося добродушним, але придуркуватим, а волосся було поперев՚язувано нитками в невеличкі жмутики — щоб віднаджувати відьом. Він запевняв, ніби відьми щоночі страшенно допікають йому: якусь ману насилають на нього, і тоді вчуваються йому якісь чудернацькі слова й звуки. Казав, що ніколи досі йому не траплялося, щоб ота погань так довго його мордувала.
Він так захопився, розповідаючи про свої злигодні, що зовсім забув про те, що мав якусь роботу. Том і питає:
— А кому то ти несеш оцю їжу? Собакам?
Негр усміхнувся, і та усмішка розпливлася по всьому його обличчю, наче кола по калюжі, коли кинути в неї цеглину.
— Еге ж, містере Сіде, собаці,— відказав він.— Ох, і ловкий же песик! Чи не хочете глянути на нього?
— Хочу.
Я штурхонув Тома й прошепотів:
— Ти що, збираєшся йти до нього серед білого дня? Адже ж за планом того не мало бути.
— Тоді не мало бути, а тепер — має.
А щоб ти луснув зі своїм планом! Однак я почвалав за ним. У халупі ми спершу нічого не помітили, бо було так темно, що хоч око виколи; але Джім, який і справді там сидів, побачив нас і гукнув:
— Та це ж Гек! Ой матінко моя, тутечки й містер Том?
Я знав, що так буде, і заздалегідь був до того готовий.
А проте я не міг уявити, як тепер відбрехатися, а коли б і знав, то однаково не встиг би й ворухнутися, бо хазяїнів негр втрутився й сказав:
— Свят, свят, свят! Невже він знає вас?
Очі наші вже звикли до темряви й тепер добре бачили. Том витріщився на негра і неначе здивувався.
— Хто б то нас знає?
— Як хто? Та оцей же негр утеклий.
— Сумніваюся, щоб він міг нас знати. А з якого б то дива стукнуло тобі таке в голову?
— З якого дива? Та хіба ж він оце зараз не гукнув, що знає вас?
Том відказав на те, немов іще більше дивуючись:
— Диво дивне!.. Хто гукав? Коли гукав? Що саме він гукав? — Потім повертається до мене та спокійнісінько запитує: — Ти чув, щоб хтось гукав?
Звісно, тут могла бути одна лише відповідь, і я сказав:
— Я нічого не чув, ніхто нічого не казав.
Тоді Том повертається до Джіма, лупає на нього очима, наче вперше бачить, та й питає:
— Ти гукав?
— Ні, сер,— відповідає Джім,— я нічого не казав, сер.
— Жодного слова?
— Ні, сер, жодного слова.
— Чи ти нас коли бачив?
— Ні, сер, не пригадаю, щоб я вас коли бачив.
Наприкінці, повернувшися до негра,— а той так і прикипів на місці, вилупивши очі,— Том запитав суворим голосом:
— Чи ти не зсунувся часом з глузду? З якого то дива здалося тобі, що тут хтось гукав?
— Ой лишенько! То ж знову ті кляті відьми, сер. Хоч помирай через них! Просвітку немає від них, сер, вони мене зі світу зженуть. Такого ляку наганяють, що хоч у домовину лягай! Ой прошу вас, сер, не кажіть про те нікому, бо старий містер Сайлас сваритимуть мене; вони кажуть, що тих відьом зовсім немає. Ох, і шкода ж як, що не було їх зараз тутечки! Боженьку ж мій, а якої б вони отепереньки заспівали? Мабуть-таки, що ні в сих ні в тих опинилися б! Годі й казати, так завжди буває: як хто впертий, то, хоч вогню до нього прикладай,— такий твердий та запеклий! Що ти йому не кажи, а він усе своєї править... Ох, і люди ж! Самі не бажають завдати собі клопоту та дійти правди, а коли їм оту правду, як печеню, на таці несеш — не ймуть віри.
Том дав йому десять центів і пообіцяв, що ми нікому нічого не скажемо; а на ті гроші хай він собі ще ниток докупить, щоб проти відьмаків волосся поперев՚язувати; тоді Том глянув на Джіма та й каже:
— Цікаво, чи повісить дядько Сайлас цього негра? Якби я впіймав такого невдячного негра, що насмілився втекти, то я б нізащо не пустив його живого з рук — обов՚язково повісив би! — І, поки негр підходив до дверей, роздивляючися на монету та пробуючи її на зуб, щоб перевірити, чи вона справжня, Том зашепотів Джімові: — І взнаки не давай, що ти нас знаєш. А якщо почуєш уночі, що риють землю, не дивуйся, це ми з Геком: ми збираємося тебе звільнити.
Джім ледве встиг схопити нас за руки й потиснути їх, коли негр вернувся назад. Ми сказали, що прийдемо ще колись, якщо він візьме нас із собою; а негр відказав, що буде дуже радий іти з нами разом, а надто темними вечорами, бо відьми найбільш у темряві до нього в՚язнуть, то все ж воно краще, якщо такої страшної хвилини поруч нього буде більше люду.
Розділ XXXV
До сніданку лишалося ще близько години, тож ми подалися до гаю. Том сказав: щоб бачити, де рити, нам треба світла, а ліхтар світить надто ясно й може привернути непотрібну увагу,— чого доброго, ще в халепу вскочиш. Треба якнайбільше гнилючків назбирати — це найкраще: вони ледь-ледь світяться в темряві, і нам тьмяно світитимуть при нічній роботі. Ми принесли цілий оберемок тих гнилючків, заховали їх у бур՚янах та й сіли перепочити. Том буркнув невдоволено:
— Ото бісова робота, все як по маслу йде — аніяких тобі перешкод! І тому воно до дідька важко якийсь цікавий план виробити. Навіть вартового немає, щоб його дурманом можна було напувати,— адже ж обов՚язково має бути вартовий! Навіть собаки немає, щоб підсипати йому снодійного зілля. Джіма, щоправда, прикуто за одну ногу десятифутовим ланцюгом до ніжки його ліжка, але ж то пусте! Досить підняти трохи ліжко, й ланцюг легко зніметься. Дядько Сайлас надто довірливий: надсилає ключа дурноверхому негрові й не доручає нікому стежити за тим негром. Джім міг би давно вже й без нашої допомоги вилізти з халупи просто у віконце, та тільки з десятифутовим ланцюгом на нозі далеко не втечеш! Аж сумно, Геку, так недоладно все виходить,— от досада! Треба самим вигадувати всі труднощі та перешкоди. Ну та нічого не вдієш! Доведеться миритись. В кожному разі, є в тому одна втіха: більше честі вирятувати його з неволі, долаючи труднощі та небезпеки, і якщо вже ніхто тих перешкод не наставив, то ми самі мусимо все те з власної голови добувати. Скажімо, ліхтар. Якщо говорити по правді, треба признатися, що ми собі самі вигадали, нібито робота із звичайним ліхтарем — справа ризикована. Та коли б ми надумалися хоч і цілу процесію зі смолоскипами влаштувати, ніхто тут не звернув би і на неї жодної уваги, я певен. До речі, мені спало дещо на думку: не завадило б пошукати щось таке, з чого можна було б зробити пилку.
— А навіщо нам пилка?
— Як то навіщо пилка? Треба ж відпиляти ніжку в Джімовому ліжкові, щоб зняти з неї ланцюг.
— Та ти ж сам допіру казав, що треба тільки підважити ліжко й ланцюг упаде.
— О-о, це вже дуже схоже на тебе, Геку Фінне! Ти ніяк не можеш відстати від дитячих способів братися до справи.