Папа був немилосердний до спійманих і наказав єпископові стратити їх. Й у липні того ж року, в перший день місяця, єретиків було передано світській владі. Дзвонили всі дзвони міста, а їх разом з катами посадили на віз, і під вартою стражників повезли той віз через ціле місто, і на кожному розі розжареними кліщами ли-хочинцям виривали плоть. Марґариту спалили першою, на очах у Дольчина, обличчя якого навіть не здригнулося, і рівно ж не чути було від нього жодного стогону, коли кліщі роздирали йому тіло.
(1) Історія брата Дольчина, єресіарха (лат.).
І віз поїхав далі, а тим часом кати мордували його залізними прутами, встромляючи їх у посудини, повні гарячої смоли. Дольчино зазнав й інших тортур, та німо мовчав, хіба що здвигнув плечима, коли йому відрізали ніс, а коли відірвали чоловічий орган, то лиш глибоко зітхнув і вирвалось тоді в нього щось, наче зойк. Останні слова його свідчили про непокаянність, бо він заявив, що на третій день воскресне. Тоді його спалили, а попіл розвіяли з вітром.
Я згорнув рукопис, руки мої тремтіли. Я знав, що Дольчино скоїв чимало злочинів, але те, що його спалили, було жахливо. І на вогнищі він показав... що? Муче-ничу твердість духа чи зухвалість пропащого? Піднімаючись нетвердими ногами по сходах, які вели в бібліотеку, я зрозумів, чому це так схвилювало мене. Мені раптом згадалась одна подія, свідком якої я був кілька місяців до того, невдовзі після мого приїзду до Тоскани. Я навіть дивувався, як це я міг її майже забути, немов хвора моя душа хотіла стерти спогад, який марою тяжів над нею. Точніше, я не забув її, бо щоразу, коли чув, як згадують братчиків, перед моїми очима поставало це видовище, але я одразу проганяв його у потайні закутки моєї душі, немов вчинив гріх, бувши свідком того жахіття.
Саме тоді, у Флоренції, я й почув про братчиків вперше, бачивши, як один з них горить на вогнищі. То було ще заки я зустрів у Пізі брата Вільяма. Він мав прибути туди, але ще десь барився, й отець мій дозволив мені оглянути тим часом Флоренцію, про чудові храми якої ми чули чимало захоплених слів. Я повештався трохи Тосканою, щоб краще вивчити італійську посполиту говірку, і [262] врешті на тиждень зупинився у Флоренції, бо багато чув про цей славний город і мені хотілося побачити його.
Сталося так, що тільки-но прибувши, я прознав про велику подію, яка схвилювала ціле місто. У ті дні в присутності єпископа та інших церковнослужителів чинився суд інквізиції над одним братчиком-єретиком, якого звинувачували у злочинах проти релігії. Люди, які мені про це розповіли, завели мене туди, а там я почув, як люди казали, що братчик сей, на ймення Михаїл, насправді був чоловіком побожним і проповідував покаяння та убогість, повторюючи слова святого Франциска, а перед суддів його привела злоба деяких жінок, які, вдаючи, нібито йдуть до нього на сповідь, приписали йому потім єретичні твердження; ба більше, люди єпископа схопили його якраз у домі цих жінок, і мене це здивувало, бо церковний муж не повинен іти зі святими тайнами у такі невідповідні місця, але, схоже, слабким місцем братчиків було те, що вони не мали великого пошанівку до правил пристойності, і, мабуть, була-таки якась правда у поголосках, які твердили, що вони не тільки єретики, але й люди недоброзвичайні (як про катарів завжди казали, буцім вони булгари і содоміти).
Я підійшов до церкви святого Сальватора, де чинився суд, але увійти не зміг, бо перед церквою зібралася велика юрба. Деякі люди навіть видерлися на вікна і, вчепившись за грати, бачили і чули все, що там діялося, переповідаючи іншим, що стояли внизу. Тоді братові Михаїлу саме зачитували зізнання, яке він склав попереднього дня, де він твердив, що Христос і його апостоли "не мали в посілості жадної речі, ані особно, ані сполечне", — та Михаїл запротестував, що нотар додав слова "многії фалшиві ви-сновання" і волав (і це я чув знадвору): "Ви ще відповісте У Судний день!" Але інквізитори прочитали зізнання так, як вони його записали, і врешті спитали його, чи бажає він смиренно прийняти опінію церкви і всього міського народу. І я почув, як Михаїл голосно заволав, що він бажає прийняти лише те, у що вірить, а вірить він "в убогого розп'ятого Христа, а Папа Йоан XXII — єретик, бо каже супротивне". З того виникла велика суперечка, бо інквізитори, серед яких було чимало францисканців, хотіли розтлумачити йому, що у Писанні нема того, що [263] він каже, а він винуватив їх у тому, що вони зрікаються правила свого власного ордену, а тоді вони заповзялися на нього, мовляв, як це — він, може, вважає, що розуміє Святе письмо краще від них, вельми у писанні вчених? А брат Михаїл був воістину дуже впертий і заперечував їм, вони ж стали накидатися на нього з провокаціями на кшталт "вимагаємо, щоб ти визнав Христа володільцем, а папу Йоана — православним і святим". Та Михаїл не відступав: "Ні, єретик він". Вони ж говорили, що ніколи ще не бачили, аби хтось упирався так у своїй зловмисності. Та не один посеред юрби на площі казав, що він — немов Христос серед фарисеїв, і я зрозумів, що багацько людей вірило у святість брата Михаїла.
Врешті люди єпископа відвели його назад до в'язниці, закувавши в кайдани. А ввечері мені сказали, що деякі з ченців, що підтримували єпископа, пішли до нього і зневажали його, вимагаючи, щоб він відрікся від своїх переконань, але він відповідав як той, хто певен власної правди. І кожному повторював, що Христос був убогий, і що так думали також святий Франциск зі святим До-мініком, і тим ліпше, якщо за проповідування сього праведного твердження його засудять на муки, бо тоді він в короткому часі сподобиться побачити те, про що говорить Писання — двадцять чотирьох старших Апокаліпси, й Ісуса Христа, і святого Франциска, і славних мучеників. А ще, подейкували, він казав: "Коли ми так ревно читаємо вчення деяких святих отців, то ще більш ревно і радо маєм ми бажати опинитися посеред них". На такі слова інквізитори виходили з в'язниці, аж чорні на виду, й обурено кричали (я сам це чув): "Сам диявол сидить у ньому!"
Наступного дня ми дізналися, що вирок винесено, тож я пішов до єпископського осідку, щоб подивитися на цей пергамен, і почасти переписав його собі на табличку.
Починався він так: "In nomine Domini amen. Hec est quedam condemnatio corporalis et sententia condemnationis corporalis lata, data et in hiis scriptis sententialiter pronump-tiata et promulgata...(1)" і так далі, а тоді йшов суворий опис
(1) Во ім'я Господа, амінь. Це засуд тіла і вирок тілесного осудження: винесений, наказаний до виконання і коротко викладений та оприлюднений сим декретом (лат.).
[264]
гріхів і провин чоловіка, званого Михаїлом, і частину його я наведу тут, щоб читальник міг судити сам:
Johannem vocatum fratrem Micchaelem Iacobi, de comi-tatu Sancti Frediani, hominem male condictionis, et pessime conversations, vite et fame, hereticum et heretica labe pollu-tum et contra fidem cactolicam credentem et afflrmantem... Deum pre oculis non habendo sed potius humani generis ini-micum, scienter, studiose, appensate, nequiter et animo et in-tentione exercendi hereticam pravitatem stetit et conversatus fuit cum Fraticellis, vocatis Fraticellis della povera vita here-ticis et scismaticis et eorum pravam sectam et heresim secutus fuit et sequitur contra fidem cactolicam... et accessit ad dictam civitatem Florentie et in locis publicis dicte civitatis in dicta inquisitione contentis, credidit, tenuit et pertinaciter affirmavit ore er corde... quod Christus redentor noster non habuit rem aliquam in proprio vel comuni sed habuit a quibuscumque rebus quas sacra scriptura eum habuisse testatur, tantum sim-plicem facti usum...(1)
Та не лише ці злочини ставили йому на карб, і одне зі звинувачень здалось мені особливо мерзотним, хоч і невдогад мені було (бо бачив я, як проходив суд), чи й справді він таке казав, але в кожному разі твердили, що мінорит цей заявляв, начебто святий Тома Аквінець — ніякий не святий і що він не втішається вічним спасінням, а його проклято і душа його пропаща! В кінці вироку було визначено покару, оскільки звинувачений покаятися не хотів:
Costat nobis etiam ex predictis et ex dicta sententia lata per dictum dominum episcopum florentinum, dictum Johannem
(1) Джованні, званий братом Михаїлом Яковом, зі спільноти св. Фредіа-на, чоловік зловредного поведення і ще зловреднішого своїми бесідами, вчинками і славою, єретик і визнавець гріховної єретичної скверни, який виступає проти католицької віри... Бога перед очима не маючи, точніше, ворогом людського роду будучи, вміло, старанно, поступово, безстидно в душі і в намірах своїх в єретичній скверні вправлявся, і в зносинах бувши з тими єретиками і схизматиками, братчиками, званими фратичеллами убогого життя, тримався їх нечестивої і єретичної секти і діяв проти католицької віри... і прийшов у город сей Флоренцію, і в місцях публічних сього города, як виявилось в цьому розслідуванні, твердив, відстоював і наполягав уперто устами й серцем... начебто Христос наш Спаситель не посідав жодної речі осібно, ані у спілці, а всяка річ, про яку в Писанні говориться, що була його, мав лиш у фактичному користуванні... (Лат.)
[265]
fore hereticum, nolle se tantis herroribus et heresi corrigere er emendare, et se ad rectam viam fidei dirigere, habentes dictum Johannem pro irreducibili, pertinace et hostinato in dictis suis perversis herroribus, ne ipse Johannes de dictis suis sceleribus et herroribus perversis valeat gloriari, et ut eius pena aliis tran-seat in exemplum; idcirco, dictum Johannem vocatum fratrem Micchaelem hereticum et scismaticum quod ducatur ad locum iustitie consuetum, et ibidem igne et fiammis igneis accensis concremetur et comburatur, ita quod penitus moriatur er ani-ma a corpore separetur...(1)
Коли вирок оприлюднили, священики знов пішли до в'язниці і попередили Михаїла, що з ним станеться; я навіть чув, як вони казали: "Брате Михаїл, готові вже митри й мантії, а на них намальовано братчиків, яких поривають дияволи". Так вони хотіли його налякати і примусити врешті до зречення. Та брат Михаїл став навколішки і мовив: "Мислю собі, що коло огниська буде отець нас Фран-циск, ба більше — мислю, що будуть там Ісус з апостолами, і славні мученики Варфоломей з Антонієм".