Габрієла

Більшість голосів належала полковникам, заможним фазендейро, господарям і їхнім родичам — одне слово, тим, хто розкручував виборчу машину. Саме за ними й лишалося останнє слово.

Будинок полковника Алтіно Брандана в Ріо-до-Брасо стояв неподалік від залізничної станції. Він був підперезаний верандами, по стінах в'юнилися хміль і виноград, у саду цвіли квіти поміж фруктовими деревами. Мундіньйо був здивований благоустроєм фазенди, подумавши, що Капітан, мабуть, мав рацію, коли стверджував, що Алтіно Брандан — рідкісний в Ільєусі тип фазендейро, із зовсім іншим складом мислення. В цій зоні не збереглося традиції будувати комфортабельні, зручні і розкішні каза гранде^[64]. Будинки полковників на плантаціях і в селищах нерідко були позбавлені найнеобхіднішого. На фазендах їх будували на палях, щоб свині могли спати під будинком. Або ж свинарник, що правив захистом від неймовірної кількості отруйних гадюк, будувався поруч із будинком.

Свині убивали гадюк, не реагуючи на отруту, від якої їх захищав товстий прошарок сала. З часів збройної боротьби фазендейро звикли жити скромно, і лише з недавнього часу в Ільєусі та Ітабуні полковники почали купувати й будувати розкішні особняки, бунгало і навіть невеличкі палаци. Вони відмовлялися від суворого і невлаштованого життя під тиском синів — студентів вищих учбових закладів у Баїйї.

— Ви виявили нам велику честь,— сказав полковник, рекомендуючи Мундіньйо дружині, яка зустріла їх у гарно вмебльованій вітальні, де на стінах висіли портрети подружжя Бранданів у молоді роки.

Потім полковник відвів Мундіньйо в кімнату для гостей. І тут все було влаштовано з королівською розкішшю: матрац, наповнений мавпячою шерстю, лляні простирадла, мережане покривало, пахощі лаванди, якою була напахчена вся спальня.

— Коли ви не заперечуєте, я волів би виїхати одразу після сніданку, щоб устигнути побачити роботу на плантаціях. Ночуватимемо в "Агуас-Кларас", вранці викупаємося в річці, зробимо прогулянку верхи і оглянемо фазенду. Поснідаємо дичиною, а до обіду повернемося сюди.

— Чудово. Я не маю жодних заперечень.

Фазенда Брандана "Агуас-Кларас" являла собою величезну земельну ділянку, межі якої проходили від селища на відстані менше ліги^[65]. А втім, полковник Алтіно мав ще й іншу фазенду, трохи подалі, частково ще вкриту лісом, який слід було вирубати.

Зміни страв за сніданком відбувалися одна за одною — річкова риба, дичина, яловичина, свинина. Це був звичайний родинний сніданок, званий обід планувався на неділю.

Увечері на фазенді, після того як Мундіньйо подивився на збирання урожаю какао (робітники працювали біля корит із зернами, перемішуючи какао, що сушилося проти сонця), він розмовляв з господарями при світлі гасових ламп. Алтіно розповідав бувальщини про жагунсо, пригадував старі часи, коли точилася боротьба за землю. Дехто з робітників, що сиділи на землі, брали участь у бесіді, доповнюючи ті чи інші деталі. Алтіно показав на одного негра:

— Він працює у мене вже двадцять п'ять років. Раніше був жагунсо у Бадаро і втік від нього сюди. Якби йому довелося прийняти кару за всіх людей, котрим він укоротив віку, на це не вистачило б його життя.

Негр усміхнувся, показавши білі зуби. Він жував тютюн; мав мозолясті руки, а ноги його були вкриті засохлим клейким соком какао.

— О сеньйоре полковнику! Що молодий пан подумає про мене?

Мундіньйо хотілося почати розмову про політику і схилити вельможного фазендейро на свій бік. Але Алтіно уникав розмов на цю тему, він лише згадав під час сніданку в Ріо-до-Брасо про багаття з номерів "Діаріо де Ільєус". Полковник засуджував напад на редакцію.

— Це неподобство. Відгомін старих часів, які, дякувати богу, вже давно минули. Амансіо — порядна людина, але нетерплячий і різкий, прямо не збагну, як він вцілів. Був тричі поранений під час сутичок, осліп на одне око, рука не діє, а характер лишився незмінним. З Мелком Таваресом теж жартувати не доводиться, не кажучи вже про бідолаху Жезуїньйо... Так, ніхто з нас не може заприсягнутися, що і йому не доведеться здійснити подібного злочину: Жезуїньйо не мав іншого виходу. Але навіщо вони заварили кашу зі спаленням тиражу? Неподобство...— Полковник витяг кістки з риби.—Та ви даруйте мені, коли я скажу, що й ви вчинили неправильно. Така моя думка!

— Що саме? Ви вважаєте помилковим різкий виступ нашої газети? Але ж політична кампанія провадиться не шляхом вихваляння суперників?

— Ваша газета зубата, нічого гріха таїти, це правда. Будь-яка стаття у ній цікава... Мені казали, що їх пише Доктор, а слід бути справедливим, у нього в голові більше розуму, аніж в усього Ільєуса. Дуже мудра людина... Я люблю слухати його промови, він виголошує їх із пристрастю вченого. Звичайно, ви маєте рацію. Газета задля того й існує, щоб лаяти і розвінчувати супротивника. Виступи вашої газети справедливі, я навіть передплатив її. Але не про це мова.

— А про що ж?

— Сеньйоре Мундіньйо, я вже казав, що той, хто спалив тираж, вчинив неподобство. Я не схвалюю таких дій. Але коли вже так сталося, ви потрапили в безвихідь. Як і Жезуїньйо. Хотів він убити дружину? Ні, не хотів. Але вона наставила йому роги, і для нього лишився єдиний вихід — порішити її, в противному разі він був би зганьблений на все життя і лишився б для навколишнього світу чимось середнім між кастрованим кнуром і робочим волом. А чому б і вам було не спалити їхню газету, і не лише тираж, а й приміщення, та ще й машини поламати? Ви мені даруйте, але ви мусили це зробити, щоб про вас не почали натякати, буцімто ви занадто обережні і таке інше. Адже для того, щоб управляти Ільєусом та Ітабуною, треба йти рішучим і не вішати носа за будь-яких обставин.

— Я не боягуз, полковнику. Але, як ви й самі сказали, це застарілі методи. І саме для того, щоб з ними покінчити, щоб зробити Ільєус цивілізованим краєм, я зайнявся політичною боротьбою. Та й де б я узяв жагунсо, в мене ж їх немає...

— Ну, це не причина... У вас є друзі, люди рішучі, на зразок Рібейріньйо. Я сам декого попередив. Хто знає, а раптом сеньйор Мундіньйо попросить мене, коли буде потреба...

Оце і вся їхня розмова про політику. Мундіньйо просто не знав, що й думати. У нього склалося враження, немовби полковник має його за дитину, підсміюється над ним. Увечері на плантації Мундіньйо знов спробував почати розмову на політичну тему. Алтіно не відповідав, говорив лише про какао. Вони повернулися в Ріо-до-Брасо після розкішного сніданку: різноманітна дичина, м'ясо агуті, бразильської свинки пакі, оленяче м'ясо і якесь ще неймовірно смачне,— як згодом довідався Мундіньйо, це було м'ясо мавпи жупара. На фазенді Алтіно влаштував званий обід, на якому були присутні фазендейро, комерсанти, лікар, аптекар, падре — всі, хто посідав досить помітне місце в суспільному житті містечка. Алтіно звелів покликати музикантів, що грали на гармошці і гітарі, співаків-імпровізаторів, зокрема одного сліпого, що складав чудові поезії. Аптекар, вибравши момент, запитав у Мундіньйо, як розгортаються політичні події. Той не встиг відповісти, тому що в розмову різко втрутився Алтіно:

— Сеньйор Мундіньйо приїхав сюди погостити, а не займатися політикою.— І полковник одразу ж перевів розмову на інше.

В понеділок експортер повернувся до Ільєуса. Чорт забирай, чого хотів цей Алтіно Брандан? Він сам приїхав продати своє какао — понад двадцять тисяч арроб — Мундіньйо, а не Стевенсону. Для Мундіньйо це була дуже вигідна угода. Полковника уже не зв'язують жодні зобов'язання щодо Бастоса, і, незважаючи на це, він навіть чути не хоче про політику. Чи то він, Мундіньйо, нічого не втямив, чи старий вижив з розуму. Адже він поставив вимогу, щоб Мундіньйо палив будинки, ламав машини, можливо, навіть убивав людей.

Капітан стверджував, що Мундіньйо не розуміє полковників, їхнього життєвого укладу, їхнього мислення. Вислухавши ідею Алтіно Брандана про помсту газеті "Жорнал до Сул" за ідіотське спалення тиражу "Діаріо де Ільєус", Капітан сказав задумливо:

— В певній мірі він має рацію. Я також про це думав. Справді, варто було б провчити людей Бастоса. Тим чи іншим чином довести ільєусцям, що Бастос уже не господар краю, як було колись. Я чимало розмірковував над цим і навіть розмовляв з Рібейріньйо.

— Обережно, Капітане! Не будемо робити дурниць! На кожний акт насильства будемо відповідати буксирами і драгами для бухти.

— Але ж коли нарешті наш інженер завершить свої досліди і випише драги? Вперше в житті бачу таке повільне длубання...

— Це нелегка справа, тут за кілька діб не обернутися. Він і так працює без перепочинку, не витрачає жодної хвилини намарно. Швидше вже ніяк.

— Він працює день і ніч,— розсміявся Капітан.— Вдень у бухті, вночі біля воріт Мелка Тавареса. Вклепався в його доньку не на жарт...

— Треба ж хлопцю розважитись...

Десь за тиждень після відвідин Ріо-до-Брасо Мундіньйо, вийшовши із засідання правління клубу "Прогрес", побачив спину полковника Алтіно, який простував до будинку Раміро Бастоса. У вікні він помітив біляву Жерузу і скинув капелюха; вона помахала йому рукою. Це могло б видатися смішним, оскільки напередодні Рібейріньйо вигнав з Гуарасі, селища, розміщеного неподалік від його фазенди, уповноваженого Бастосів — чиновника префектури. Того ж вечора чиновника побили палицею, йому довелося голим пробиратися до ільєуського шосе, там він добув сякий-такий одяг, непомірно для нього великий, і пішки рушив до міста.

Про пташку софрé

Тоніко Бастос обіперся на прилавок, налив собі чарку гіркого аперитиву й іронічно поглянув на зів'ялу постать господаря бару.

— Ви погано виглядаєте, арабе. Самі на себе не схожі.

Насіб похмуро кивнув головою. Його великі, трохи банькаті очі зупинилися на елегантному нотарі. Повага Насіба Тоніко останнім часом зміцніла.