Вищий світ це ходить туди, куди ходять за су.
Урсус любив цей твір, що він його давно задумав.
— Це в жанрі відомого Шекспіра, — скромно говорив він.
Контраст Деї поруч з Гуїнпленом ще збільшував шалений успіх Гуїнплена. Ця біла постать обіч з цим ґномом, це — те, що можна назвати божественним подивом. Народ дивився на Дею з якимсь містичним жахом. Бачили, що вона сліпа, й почували, що вона зряча. Вона мала вигляд творчої могутности, задоволенної й здивованої своїм творінням. Здавалося, що на її збентеженому чарівному обличчі бачили відблиск творчого порива й подив перед досягненими наслідками. Почували, що вона любить свою потвору. А чи знала вона, що це потвора? Так,Ч5о вона доторкалася до нього. Ні, бо вона любила його. Вся ця ніч і ввесь цей день, змішані, розв'язувалися в уяві глядача в якусь сутінь, де окреслювалися безмежні неясні перспективи.
Щодо Деї, то неможливо переказати людським словом того, що вона зазнавала. Вона почувала, що вона серед натовпу, й не знала, що таке цей натовп. Вона чула шум, — от і все. В цьому натовпі Дея почувала себе самотньою, і в неї було тремтіння людини, що повисла над безоднею. Але ясна й вища за невиразний жах перед небезпекою, хоч внутрішнє й тремтячи від своєї ізольованости, Дея знайшла свою упевненість і підпору; у всеосяжній темряві вона хапалася за свою рятувальну нитку, вона клала свою руку на могутню Гуїнпленову голову. Нечувана радість! її рожеві пальці торкалися до цього лісу кучерявого волосся. Дотик до шерсти викликає думку про щось ніжне. Дея доторкалася до вівці й знала, що це — лев. Все її серце тануло в невимовній любові. Вона почувала себе поза небезпекою, — вона знайшла рятівника. Публіка думала, що бачить протилежне. Для глядачів істота, що її рятували, був Гуїнплен, а рятівницею була Дея.
Справжня любов не пересичується. Вона вся — душа и не може простигнути. Огнище покриває попіл, зорі — ніколи. Ці чудові вражіння відновлювалися в Деї кожного вечора й вона ладна була плакати від чулости, тоді як глядачі здригалися від сміху. Навколо неї були тільки веселі, а вона була щаслива.
А втім Урсус, очевидячки, не хотів того ефекта веселости, що її викликав несподіваний і нестримний сміх Гуїнплена. Він уважав за краще, щоб більше посміхалися й менше сміялися, щоб більше було літературного захвату. Проте тріюмф розважає. Він кожного вечора примирявся з своїм виключним успіхом, рахуючи, скільки шилінґів становить стовпці фартинґів і скільки фунтів дадуть стовпці шилінґів. І потім, він говорив сам собі, що сміх мине, а в глибині душ виявиться Переможений Хаос і щось залишить у них. Може він і не зовсім помилявся і від твору дещо залишалося в публіці. Та й насправді ця чернь, уважлива до вовка, до ведмедя, до людини, потім до цієї музики, до цього виття, що його перемогла гармонія, до цієї ночі, що її розгонила зоря, до цього співу, що з нього виходило світло, сприймала з неясною й глибокою симпатією й навіть з певною зворушливою пошаною цю поему-драму "Переможений Хаос", що закінчується на радість людині.
Такі були грубі втіхи народа.
Вони завдовольняли його. Народ не мав засобів ходити на "шляхетні змагання" дворянства й не мав змоги, як аристократія й дворяни, битися об заклад на тисячу ґіней за Гельмсґайля проти Фелем-ґе-Мадона.
X
ПОГЛЯД ТОГО, ХТО СТОЇТЬ ПОЗА ВСІМ, НА РЕЧІ
Й ЛЮДЕЙ
Людина завсігди має на думці помститися за ту втіху, що її дано. Звідціля походить зневага до комедіантів.
Ця істота мене чарує, бавить, розважає, навчає, захоплює, потішає, навертає до ідеалу, приємна мені й корисна, — яке лихо я можу заподіяти їй? Принизити її. Зневага — це ляпас на віддаленні. Так дамо їй ляпса. Вона мені подобається, — виходить, що вона нікчемна. Вона мені служить, — я ненавижу її. Звідкіля б узяти каменя, щоб кинути на неї? Священик, дай мені твій камінь. Філософ, дай мені твій камінь. Боссюет, одлучи його. Руссо, образи його. Оратор, виплюнь на нього кругляки, що в твоєму роті. Ведмідь, кинь на нього твою каменюку. Киньмо каміння в дерево, зіб'ємо овоч, з'їмо його. Браво! і геть його! Виголошувати вірші поетів — значить розносити чумну заразу. Блазень! накладімо залізний ланцюг на його успіх. Закінчімо його тріюмф свистом. Нехай він збирає натовп, а собі утворює самотність. От так' багаті кляси, так звані вищі кляси, вигадали для комедіянта цю форму ізольованости — оплески.
Простий народ не такий жорстокий. У нього не було ненависти до Гуїнплена. Він не зневажав його. Тільки останній конопатчик останнього екіпажу, останньої барки, що пристала до останньої англійської гавані, вважав себе за незмірно вищого, ніж цей скоморох, що звеселяв "каналій", і гадав, що конопатчик такий вищий за блазня, як лорд вищий за конопатчика.
Отож, Ґуїнпленові, як і всім комедіянтам, плескали й ізолювали його. А втім тут на землі всякий успіх — злочин, і його треба спокутувати. Хто має медаль, той має й зворітну сторону її.
Для Ґуїнплена не було зворітної сторони. В тому розумінні, що обидва боки його успіху були приємні йому. Його тішили оплески, й він задоволений був з ізольованости. Оплески збагачували його, в ізольованості він був щасливий.
В нижчих верствах бути багатим визначає не бути вже вбогим. Цебто не мати більше дірок у одязі, не давати застигнути своєму огнищу, не почувати порожняви в своєму шлункові. Це визначає їсти відповідно до апетиту і пити відповідно до жаги. Це визначає мати все потрібне, включаючи й су, щоб подати бідному. Ґуїнплен мав це вбоге багатство, якого було досить для волі.
З духовного боку він розкошував. У нього була любов. Чого ж ще він міг бажати?
Та він нічсй'О й не бажав.
Він був такий щасливий, що навіть почав жаліти людей навколо себе. У нього був жаль до решти. Крім того, він інстинктивно потроху придивлявся до того, що було зовні.
Що він бачив навколо себе? Що були оті живі істоти, яких він через своє мандрівне існування бачив завжди нових і інших в усій їх різноманітності? Натовп ввесь час мінився і все таки люди лишалися ті самі. Завсігди нові лиця, й завсігди ті самі нещастя. Мішанина руїн. Кожного вечора всі соціяльні нещастя збиралися навколо його блаженства.
Зелений Ящик був популярний.
Низька ціна притягає нижчий кляс.
' До нього йшли слабі, бідні, знедолені. Йшли до Ґуїнплена, як ішли до джина. Йшли за два су купити забуття. З височини своїх підмосток Ґуїнплен оглядав темний народ. Його дух наповнювали всі ці послідовні явища надмірного лиха. Людську фізіономію утворюють сумління і життя, й вона є наслідок маси таємних впливів. Не було такого страждання, такої пристрасти, такого безчестя, такого відчаю, яких Ґуїнплен не бачив би в зморшках. Ці дитячі уста не їли. Цей чоловік був батьком, ця жінка була матір'ю, а за ними можна було пізнати родину, що гине. На тому лиці вада поклала свій відбиток, і воно йде до злочину, й зрозуміло чому: неуцтво і вбозтво! Друге показує відбиток первісної добрости, що її потім стерли соціяльні злигодні. На чолі старої жінки видно голодування, на чолі молодої дівчини — проституція. В цьому сум'ятті є руки, та немає стру. ментів; ці робітники й бажали б працювати, та бракує роботи.
Іноді поруч з ремесником приходив і сидів салдат, деколи й інвалід, і Ґуїнплен розпізнавав цей привід — війну. Тут Ґуїнплен читав безробіття, там експлуатацію, а там рабство. На деяких лицях Ґуїнплен читав поворот до звірячости, і цей повільний поворот людини до тварини був у наслідок тиску темного тягаря щастя тих, що стояли зверху. В цій темряві для Ґуїнплена була одна світла прогалина. Вони мали, він і Дея, щастя, що його дав один день страждання. Все інше було прокляттям. Ґуїнплен почував угорі над собою могутню клясу багатих, вельможних, великих, що їх вибрав випадок; внизу він розпізнавав кучу блідих лиць знедолених; він бачив себе й Дею, із своїм маленьким * щастям, таким незмірним, між двома світами: зверху світ метушливий, вільний, радісний, що танцюючи топче ногами; зверху світ, що ходить; внизу світ, що над ним ходять. Щось фатальне, що показує на безодню соціяльного зла, — темрява давить на світло. Ґуїнплен констатував цей сумний стан. Така плазовита доля! Людина так повзає! Так прилипнути до пороху й бруду, бути такими огидливими, так зректися своєї достойности, так паскудствувати, — в нього було бажання наступити на них ногами. Для якого ж метелика може бути гусеницею таке земне життя? У всьому цьому голодному й неосвіченому натовпі, скрізь і перед усім знак запитання: злочин чи безчестя? Непохитність законів розмягчила совість. Тут не було жадної дитини, що не росла для приниження! жадної дівчини, що не ставала б повнолітньою для падіння! жадної троянди, що не родилася б для слини! Іноді його очі, цікаві зворушливою цікавістю, поривалися подивитися в глибину цієї темряви, де загибало стільки марних зусиль і де боролося стільки стомлених, стільки родин, що їх пожерло громадянство, стільки звичаїв, що їх покалічили закони, стільки ран, що їх кари зробили гангренозними, стільки вбозтва, що його згризли податки, стільки розумних, що їх поглинуло неуцтво, стільки суден у нещасті, що їх укривали голодні, стільки війн, лиха, стогону, крику, передсмертного хрипіння, — і він почував якийсь тиск серця від цієї болісної загальної туги. Йому здавалося, що він бачить усю цю піну нещастя над цим темним людським хаосом. Він був у пристані й дивився навкруги на цю катастрофу. Часами він охоплював руками свою понівечену голову й замислювався.
Що за безумство бути щасливими! Які виникають мрії! Які приходять ідеї! Яка дурниця свердлить йому мозок! Тому, що колись він допоміг дитині, він почував бажання допомагати світові. Мрійні хмари іноді тьмарили навіть його власну реальність; він іноді губив почуття помірности і говорив: що можна б зробити для цього бідного народа? Іноді він так захоплювався своїми думками, що говорив зовсім голосно. Тоді Урсус здвигав плечима й пильно дивився на нього. А Гуїнплен мріяв далі: Ох, як би я мав силу, як я допоміг би нещасним! Та що я? атом. Що я можу? нічого.
Він помилявся. Він міг багато для нещасних. Він примушував їх сміятися.
А ми казали, 'що примусити сміятися, це — примусити забутися.
Який благодійник для землі той, хто роздає забуття!
XI
ҐУЇНПЛЕН ГОВОРИТЬ ПРАВИЛЬНО, УРСУС — ІСТИННО
Філософ — шпигун.