Віддалася б, ви мені більше за всіх подобаєтесь.
Він підвівся й пробурмотів:
— Спасибі… спасибі.. благаю вас, не давайте згоди нікому. Почекайте ще трохи. Благаю вас! Обіцяєте мені?
Вона прошепотіла трохи схвильовано, не розуміючи, що він хоче:
— Обіцяю.
Дю Руа кинув у воду кусень хліба, що тримав у руці, й подався геть, не попрощавшись, ніби зовсім голову втратив.
Всі рибки жадібно кинулись на пухкий шмат м’якуша, що плавав, нерозім’ятий пальцями, по воді, і вхопились за нього зажерливими ротами. Потягли його в другий кінець басейну, метушились тепер під ним, як рухливе горно, як жива кружлява квітка, кинута маківкою у воду.
Здивована й стурбована Сюзанна підвелася й помалу вернулась у кімнати. Журналіста вже не було.
Додому він прийшов дуже спокійний і спитав у Мадлени, що писала листи:
— Ти обідатимеш у п’ятницю в Вальтерів? Я піду.
Вона вагалась:
— Ні. Мені трохи нездужається. Я краще вдома лишуся.
Він відповів:
— Як знаєш. Ніхто тебе не силує.
Потім узяв капелюха й зразу ж знову пішов. Він давно вже за нею наглядав, стежив, слідкував і знав кожен її крок. Сподівана година нарешті настала. Він чудово зрозумів, що означає той тон: "Я краще дома лишуся".
Наступними днями він був до неї ласкавий. Навіть веселим здавався, не так, як завжди. Вона казала:
— От ти знову став любеньким.
У п’ятницю він прибрався рано, щоб, мовляв, кудись сходити перед обідом у патрона.
Коло шостої години він пішов, поцілувавши дружину, і на площі Нотр-Дам-де-Льорет узяв карету. Візникові він сказав:
— Спинитесь коло сімнадцятого номера на вулиці Фонтен і стоятимете, аж поки я не скажу вам рушати. Потім повезете мене до ресторану "Півень-Фазан" на вулиці Лафайєта.
Карета рушила ступою, і Дю Руа спустив штори. Коли візник спинився проти його ґанку, він почав пильнувати двері. Через десять хвилин з’явилась Мадлена й пішла до бульварів. Відпустивши її далеченько, він вихилився з дверців і гукнув:
— Рушайте.
Візник рушив і приставив його до відомого в цьому кварталі ресторану "Півень-Фазан". Жорж зайшов до спільної зали й помалу взявся до страви, поглядаючи вряди-годи на годинника. О сьомій з половиною, випивши кави й дві чарки коньяку та викуривши поволі гарну сигару, він вийшов, гукнув іншу карету, що проїздила порожняком, і сказав везти себе на вулицю Лярошфуко.
Не питаючись ні про що у швейцара, він зійшов на третій поверх будинку, який назвав візникові, і спитав, коли покоївка відчинила йому:
— Пан Жібер де Лор дома, правда ж?
— Так, пане.
Його повели до вітальні, де він хвилинку зачекав. Потім до нього вийшов високий чоловік військового вигляду, з орденом на грудях, сивий, хоч ще й молодий.
Дю Руа привітався з ним і сказав:
— Як я й передбачав, пане поліційний комісаре, моя дружина обідає зі своїм коханцем у мебльованих кімнатах, найнятих на вулиці Мартір.
Урядовець уклонився:
— Я до ваших послуг, пане.
Жорж провадив:
— Часу в вас до дев’ятої години, правда? Пізніше ви не можете пройти в приватне помешкання, щоб установити перелюбство.
— Не зовсім так, пане: взимку — до сьомої, а від тридцять першого березня — до дев’ятої. У нас п’яте квітня, отже, часу маємо до дев’ятої години.
— Гаразд, пане комісаре, внизу мене чекає карета, ми можемо взяти агентів, що з вами поїдуть, а коло ґанку трохи почекаємо. Що пізніше прибудемо ми, то більше шансів матимемо спіймати їх на гарячому.
— Як знаєте, пане.
Комісар вийшов, потім вернувся в пальто, що ховало його трикольоровий пояс. На дверях він посторонився, щоб пропустити Дю Руа. Але журналіст, захоплений своїми думками, відмовлявся виходити перший і казав:
— Я після вас… після вас.
Урядовець сказав:
— Проходьте ж, я ж у себе вдома.
Тоді Жорж вийшов, уклоняючись.
Спочатку вони забрали в комісаріаті трьох агентів у цивільному строї, бо Жорж ще вдень попередив, що ввечері буде облава. Один з агентів сів на передку коло візника. Двоє залізли в карету, і потім кучер повіз їх на вулицю Мартір. Дю Руа казав:
— У мене є план помешкання. Це на третьому поверсі. Спочатку йде маленький передпокій, далі спальня. Всі три кімнати сполучаються. Тікати нема куди. Поблизу живе слюсар. Він у вашому розпорядженні.
Коли доїхали до потрібного будинку, було ще тільки чверть на дев’яту, і вони мовчки чекали більше як хвилин двадцять. Але за чверть дев’ята Жорж сказав: "Тепер ходімо!"
І пішли сходами, не турбуючись про швейцара, що до того ж їх і не примітив. Один агент лишився на вулиці пильнувати виходу.
На третьому поверсі всі четверо спинились. Дю Руа припав вухом до дверей, потім зазирнув у замкову шпарку. Він нічого не почув і не побачив. Подзвонив.
Комісар сказав агентам:
— Стійте тут напоготові.
І почав чекати. Хвилин через дві-три Жорж знову подзвонив кілька разів уряд. Вони почули шелест у помешканні, потім тихенькі кроки. Хтось підійшов прислухатись. Тоді журналіст голосно постукав у двері зігнутим пальцем.
Голос жіночий, хоч і змінений голос, запитав:
— Хто там?
Урядовець відповів:
— Іменем закону відчиніть.
Голос знову спитав:
— Хто ви такий?
— Поліційний комісар. Відчиніть, а то виважу двері!
Голос провадив:
— Що вам треба?
Тут Дю Руа сказав:
— Це я. Від нас уже не втечеш.
Тупіт босих ніг почав віддалятись, потім знову через хвилинку почувся за дверми. Жорж сказав:
— Якщо не хочеш відчинити, ми висадимо двері. Він узявся за мідну ручку й натиснув плечем. Не діставши відповіді, він наполіг на двері так скажено, що старий замок цих мебльованих кімнат не витримав. Гвинти повивертались, і молодик трохи не впав на Мадлену, — та з свічкою в руці стояла в передпокої розпатлана, боса, в самій сорочці та спідниці.
— Це вона, ми їх піймали! — скрикнув він і кинувся в помешкання. За ним рушив комісар, скинувши капелюха. Спантеличена молода жінка йшла позаду, присвічуючи їм.
Вони пройшли їдальню, де на неприбраному столі стояли рештки вечері: порожні пляшки від шампанського, тарілка паштету, курячі кістки й два над’їдені шматки хліба. На миснику стояли дві тарілки з купою устричних черепашок.
У кімнаті було як після бійки. На стільці жужмом кинуто жіночу сукню, на ручці крісла висіли верхи штани. Дві пари черевиків, пара великих і пара малих, валялись на боці коло ліжка.
Це була кімната мебльованого дому з банальною обставою, повита гидким і нудним духом готельного помешкання, духом, що випаровує з фіранок, матраців, стін, стільців, духом усіх людей, що спали чи жили день або півроку в цій публічній домівці й лишали тут свій запах, той людський запах, що, збираючись потрохи від кожного, змішався в невиразний, моторошний і нестерпучий сморід, скрізь по таких місцях однаковий.
На коминкові притулено тарілку з тістечками, пляшку шартрезу й дві недопиті чарки. На бронзовому годиннику, закриваючи циферблат, лежав великий чоловічий капелюх.
Комісар хутко обернувся й запитав, не зводячи з Мадлени очей:
— Ви пані Клара-Мадлена Дю Руа, законна дружина журналіста Проспера-Жоржа Дю Руа, присутнього тут?
Вона здушено вимовила:
— Так, пане.
— Що ви тут робите?
Вона не відповіла. Урядовець провадив:
— Що ви тут робите? Ви не в себе вдома, а в мебльованих кімнатах. Та ще й майже роздягнені. Чого ви сюди прийшли?
Він хвилинку почекав. А що вона знову-таки мовчала, сказав:
— Якщо ви, пані, не хочете відповідати мені, то мені доведеться з’ясувати це самому.
На постелі лежало щось ніби тіло, загорнуте в ковдру. Комісар підійшов і гукнув:
— Пане!
Той не ворушився. Здавалось, він лежав ницьма, уткнувшись головою в подушку.
Урядовець торкнувся до того, що мало бути плечем, і сказав:
— Пане, не змушуйте мене вживати сили.
Але загорнуте тіло й не ворухнулось, мов мертве було.
Дю Руа, підбігши, швидко схопився за ковдру, смикнув її, вирвав подушку й відкрив мертво-бліде обличчя пана Ляроша-Матьє. Він нахилився до нього і, тремтячи від бажання схопити його за горло та задушити, сказав йому крізь зуби:
— Будьте хоч сміливі у своєму безчесті.
Урядовець знову спитав:
— Хто ви такий?
А коли приголомшений коханець не відповів, він додав:
— Я поліційний комісар і вимагаю, щоб ви назвались!
Жорж скрикнув, трясучись із люті:
— То відповідайте ж, боягузе, а то я сам вас назву!
Тоді чоловік на ліжкові пробубонів:
— Пане комісаре, не дозволяйте йому ображати мене. Адже я з вами маю справу? Кому мені відповідати — вам чи йому?
Здавалось, у нього пересохло в роті. Урядовець відповів:
— Мені, пане, тільки мені. Я питаю вас — хто ви?
Той замовк. Він натягнув ковдру аж до шиї і злякано поводив очима. Його закручені вусики здавались чорними на блідому обличчі. Комісар провадив:
— Ви не хочете відповідати? Тоді я мушу вас заарештувати. У всякому разі, встаньте. Я допитаю вас, коли одягнетесь.
Тіло заворушилось на ліжкові, губи прошепотіли:
— Та я не можу при вас.
— Чому? — спитав урядовець.
Той пробубонів:
— Бо я… я… зовсім голий.
Дю Руа глузливо засміявся, підняв з долу сорочку й крикнув, кинувши її на ліжко:
— Ну там… вставайте… Коли ви роздягались при моїй дружині, то можете при мені одягтись.
Потім одвернувся й підійшов до коминка.
Мадлена вже опанувала себе, і зрозумівши, що все пропало, на все була готова. В її очах світилась зухвалість, і, скрутивши папірець, вона запалила, мов до прийому, десяток свічок у лихенькому канделябрі, що стояв на мармуровому коминкові. Сама прихилилась до коминка спиною, витягла до пригаслого вогню босу ногу, закотивши цим рухом ззаду спідницю, що ледве на стегнах трималась, взяла цигарку з рожевого картонового коробка, запалила її і почала курити.
До неї підійшов комісар, чекаючи, поки співучасник її одягнеться. Вона недбало спитала:
— Ви часто такі справи провадите?
Він поважно відповів:
— Намагаюся якнайрідше, пані.
Вона глузливо промовила:
— Вітаю вас, діло не дуже чисте.
Вона вдавала, що чоловіка свого не примічає і не бачить. Тим часом добродій з ліжка вбирався. Він надів штани, узув черевики й підійшов, одягаючи жилет. Комісар звернувся до нього:
— Чи скажете ви тепер, пане, хто ви такий?
Той не відповів. Комісар промовив:
— Доведеться вас заарештувати…
Тоді той скрикнув зненацька:
— Не займайте мене! Я особа недоторканна.
Дю Руа кинувся до нього, немов повалити його хотів, і просичав:
— Вас на злочині спіймано… на злочині.