Високо вгорі стояв на салінгу навіжений гейхедець Тештіго. Все його тіло жадібно тяглося вперед, рука простягалася, мов жезл, із грудей раз по раз виривався той самий крик. Напевне, в ту хвилину такий крик лунав на всіх морях, із уст сотень марсових, що чатували високо вгорі на щоглах китобійних суден, та небагато горлянок уміло надати тому давньому, звичному вигукові таких дивовижних модуляцій, як горлянка індіанця Тештіго.
Піднесений високо над нами, ніби завислий у повітрі, нестямно й жадібно задивлений у обрій, він нагадував якогось пророка чи ясновидця, що споглядає тіні самої Долі й своїми нестямними скриками звістує їхнє наближення.
— О-о-о! Дмуха! Он, он, он! Дмуха! Дмуха!
— Де, де?
— 3 завітряного борту, миль за дві! Цілий табун!
Усі зразу заворушилися.
Кашалот "дмухає", тобто пускає фонтан, окремими поштовхами, так розмірено й неухильно, як цокає годинник. По цьому китобої й розпізнають спермацетового кита здалеку, вирізняючи з-поміж інших його родичів.
— Он, хвости задирають! — знову крикнув Тештіго.
Кити зникли під водою.
— Швидше, стюарде! — гукнув Ахав. — Час! Час!
Пундик збігав до каюти, глянув на хронометр і доповів Ахавові точний час.
Судно вже повернули на курс фордевінд, і воно попливло до китів, плавно погойдуючись на хвилі. Тештіго сповістив, що кити поринули, прямуючи за вітром, і ми сподівалися, що знов побачимо їх попереду, прямо по нашому курсу. Правда, інколи кашалот виявляє особливу хитрість: пірнає головою в одному напрямі, а під водою, де його не видно, завертає і швидко відпливає в зовсім інший бік. Але тепер навряд чи слід було чекати цього виверту; адже ми не мали підстав припускати, що побачені Тештіго кити наполохались чи й взагалі помітили нас. Один із палубних, тобто матросів, не приділених до жодного вельбота, вже підмінив індіанця на грот-щоглі. Марсові з фок— та бізань-щогли теж спустились униз; кадоби з линвами поставлено на свої місця, шлюпбалки вихилено за борт, грот-рею перебрасовано, і всі три вельботи загойдались над безоднею, наче троє суцвіть морського кропу на крутому березі. А їхні команди вже повисли в нетерплячці за фальшбортом — одна нога на планширі, одна рука держиться за поручень. Такий вигляд має довга шерега військових моряків, готових кинутись на абордаж ворожого судна.
Та в цю критичну мить чийсь раптовий скрик відвернув нашу увагу від китів. Усі зчудовано витріщились на похмурого Ахава, оточеного п’ятьма темнолицими привидами, що мовби раптом матеріалізувалися з повітря.
48
ПЕРША ПОГОНЯ
Ті привиди — бо такими вони здалися нам у ту хвилину — моталися коло другого борту, нечутно й моторно відв’язуючи вельбота, підвішеного там. Той човен завжди вважався просто одним із запасних, хоч називали його "капітанським" — власне, за те, що він висів над правим бортом на юті. Чоловік, що стояв тепер коло його носа, був високий, темновидий; з-між сталево-сірих губів в нього зловісно стирчав один білий зуб. Одягнений він був, наче в жалобу, в пом’яту китайську бавовняну куртку чорного кольору і в широкі чорні штани з такої самої тканини. Але ту ебенову чорноту дивно увінчував сніжно-білий тюрбан, під яким було укладене круг голови заплетене в косу волосся. Веслярі, не такі темношкірі, мали тигрово-жовтий колір обличчя, характерний для деяких аборигенів Філіпінських островів — отого плем’я, що уславилось диявольською хитрістю. Простосердіші з білих моряків часто вважають їх платними шпигунами і таємними морськими агентами самого диявола, їхнього хазяїна, чия контора нібито міститься десь-інде, не на цьому світі.
Зчудована команда "Пеквода" ще витріщалася на тих чужинців, а Ахав уже гукнув їхньому старшині — високому стариганові в білому тюрбані:
— Всі там готові, Федаллаху?
— Готові,— не промовив, а скоріше просичав той.
— Ну то спускайте, чуєте? — загорлав капітан через палубу. — Спускайте там човни, кажу!
Голос його прогримів так, що китобої забули про своє зчудування і вмить перемахнули через поруччя, коліщатка в блоках закрутилися, три вельботи плюснулись на воду, і моряки спритно, хвацько, сміливо, як тільки вони вміють, пострибали з судна, наче кози, в підкидані хвилею човни.
Тільки-но вони трохи відгребли від завітряного борту, як із-за навітряного поза кормою "Пеквода" виплив четвертий човен. У ньому сиділо на веслах п’ятеро незнайомців, а на кормі стояв Ахав. Він почав гукати Старбакові, Стабові й Фласкові, щоб розійшлися ширше, захопили більше водного простору. Та команди трьох інших човнів не виконали наказу, бо очі всіх були прикуті до темнолицього Федаллаха і його команди.
— Що, капітане? — перепитав Старбак.
— Розгортайтеся! — кричав капітан. — Розходьтеся, всі чотири човни! Ти, Фласк, забирай далі в завітряний!
— Так, так, сер! — бадьбро відгукнувся малий Льодолам і заніс велике стернове весло. — Ану наляж! — обернувся він до своєї команди, — О! О! Знову! Он дмухає прямо по курсу, хлопці! Наляж!.. Та не витріщайся так на тих жовтопиких лобурів, Арчі.
— Е, що мені до них, сер, — відповів матрос. — Я про них давно знав. Хіба я не чув, як вони шарудять у трюмі? І не казав про це ось Кабакові? Що, неправда, Кабако? Це наші "зайці", містере Фласк.
— Гребіть, гребіть, соколята мої, гребіть, дітки! Гребіть, мої малесенькі! — протягло, ласкаво мурмотів Стаб до своєї команди, серед якої дехто виказував ознаки неспокою. — Чого не розминаєте собі хребтів, хлоп’ята? На що це ви повитріщались? На отих мугирів у капітановому човні? Ет! То просто ще п’ять пар рук нам на підмогу, а звідки вони взялися — чи не однаково? Чим нас більше, тим буде веселіш. Гребіть же, гребіть, не бійтесь пекельної сірки, чорти в пеклі теж славні хлопці. Так, так, гарно, гарно! Такий гребок тисячі фунтів варт. Таким гребком усі призи загребеш! Хай живе золотий кубок із спермацетом, молодці мої! Ура, ура, братва, жвавіше! Та плавніш, плавніш, не рвіть так, не рвіть! Чом ви ще весел не поламали, ледацюри? Ану вгризіться як слід, собацюри! Так, так, плавно! О! О! Отак! Та не шарпай! Не рви! Плавно й славно! Наляж, наляж! Чорти б вас ухопили, голодранці-новобранці, байстрюки прокляті! Поснули ви, чи що? Годі хропти, нумо гребти, сплюхи! Гребіть, кажу! Гребіть, чуєте? Гребіть, прошу вас! Гребіть! Чого ви не гребете, бодай вас муха копитом хвицнула! Гребіть, поки спина хрусне! Гребіть, щоб аж очі вам вилазили! Отак, о! — Він вихопив із-за пояса гострий ніж. — Вийми кожен ножа і затисни в зубах! Отак, отак! О, тепер воно на щось схоже, коники ви мої загнуздані! Закушуй вудила! Наляж, наляж, срібненькі мої! Наляж, золотенькі!
Ми тут наводимо звернення Стаба до команди свого вельбота так докладно, бо він взагалі мав дуже дивну манеру розмовляти з матросами, а особливо коли втовкмачував їм веслярські заповіді. Та не робіть із цього зразка його проповідей висновку, ніби він завжди отак ровпалювався перед своєю паствою. Зовсім ні, і в цьому й полягала найбільша його своєрідність. Він мав звичку лаяти свою команду послідущими словами, але таким тоном, що важко було добрати, лютує він чи жартує. А втім, лють була, здавалося, лише присмакою для жартів. Тому кожен матрос, слухаючи ті дивні заклинання, мимохіть налягав на весла скільки сили, але робив це теж ніби для жарту, для розваги. Крім того, сам він поводився весь час так безтурботно й недбало, так ліниво, ніби знехотя орудував стерновим веслом, так широко позіхав, аж рота роздираючи, що самий вигляд цього позіхуна-старшини, силою контрасту, діяв на команду, мов чари. І знов же, Стаб належав до того особливого різновиду гумористів, чиї жарти інколи бувають так дивно двозначні, що всі їхні підлеглі остерігаються баритись із виконанням їхніх наказів.
Старбак, скоряючись Ахавовому знакові, спрямував свого вельбота напереріз Стабовому, і коли на якусь хвилину обидва човни зблизилися, Стаб покликав старшого помічника:
— Агов, з лівого борту! Містере Старбак! На одне слівце, будьте ласкаві.
— Прошу! — відгукнувся Старбак, навіть голови не повернувши. З кам’яним обличчям, і не глянувши на Стаба, він неголосно, але наполегливо підбадьорював своїх веслярів.
— Що ви думаєте про отих жовтих хлопців, сер?
— Якось протягли їх нишком на "Пеквод" перед відплиттям, — відповів Старбак. — Наляж, наляж, хлопці! — тихо мовив він до веслярів, а тоді знов голосніше до Стаба: — Прикра історія, містере Стаб. Греби, греби, хлоп’ята! Та дарма вже, не хвилюйтесь, містере Стаб, може, воно й на краще. Хай ваша команда веслує щосили, хоч би там що. Сильніш, сильніш, голуб’ята! Он попереду цілі барила спермацету, містере Стаб, задля цього ми прибули сюди. Наляж, хлопці! Нам про спермацет ідеться, про спермацет! Принаймні для цього ми наймались, та й заробимо на цьому!
— Авжеж, авжеж, і я думав так само, — замурмотів сам до себе Стаб, коли човни розійшлися. — Тільки-но вгледів їх, зразу й подумав оце самісіньке. То он чого він так часто навідувався до кормового трюму — адже Пундик це давно запримітив. Вони були там заховані. А підкладка в усього цього — Білий Кит. Ну що ж, ну що ж, хай буде так! Нічого не вдієш! Дарма! Гребіть, хлоп’ята! Сьогодні ще не на Білого Кита полюємо! Наляж, наляж!
Поява тих невідомих чужинців у таку критичну мить, коли спускали вельботи на воду для погоні, не без підстави навіяла багатьом матросам забобонний подив. Щоправда, вони вже були трохи підготовані до цієї події, бо дивовижне відкриття Арчі — хоча й сприйняте недовірливо — свого часу таки розійшлося поміж ними, і це трохи притупило їхній подив, а до того ж Стаб витлумачив появу чужинців на "Пекводі" дуже просто й упевнено, і на якийсь час моряки облишили всі забобонні домисли, хоча вся ця пригода ще лишала досить простору для всіляких фантастичних здогадів щодо справжньої ролі, яку відіграв у цьому ділі похмурий Ахав із самого початку. Що ж до мене, то я тільки мовчки пригадав собі ті таємничі тіні, які ще в Нентакіті прокрадалися вдосвіта на "Пеквод", та й загадкові натяки химерника Ілайджі.
Тим часом Ахав, що не міг чути розмови своїх помічників, бо плив крайнім з навітряного боку, вирвався далеко вперед, і це показувало, яка справна команда на його вельботі. Ті тигрово-жовті люди були немов зроблені з криці й китового вуса: наче п’ять механічних молотів, вони розмірено нахилялись і випростовувались, загрібаючи воду з силою, що гнала човен уперед, як сила парової машини жене вперед пароплав на Міссісіпі.