Звичайно, Густа не була таємною графинею; в п'єсі можна було, на догоду авторці, симпатизувати таким речам. До того ж там це ще можна було терпіти, бо ж графиня мала вийти заміж тільки за брата в перших, тоді як Густа!..
Старий Бук, не бачачи коло себе нікого, крім своєї майбутньої невістки і однієї з небог, здивувався; обличчя його, всіма покинутого, під уперто скерованими на нього поглядами виказувало ніяковість. У публіці звернули на це увагу, а Дідеріх спитав себе, чи не є таки правдою стара скандальна плітка пані Геслінг? Спостерігаючи, як примара, котру він сам пустив у світ, набирає плоті і стає все грізніша, він сам жахався. Цього разу йшлося не про якогось там Лауера, а про старого Бука, найшановнішу особу з дитячих Дідеріхових років, окрасу і гордощі Неціга, втілення його громадської самосвідомості, мученика сорок восьмого року! Щось у самому Дідеріху повстало проти його власного почину. До того ж це здавалося безглуздям; такий удар, як цей, ще далеко не знищить старого. Але коли стане відомо, хто винуватець цієї плітки, Дідеріх повинен зважити на те, що всі виступлять проти нього... Проте удар залишався ударом, і він влучив у ціль. Тепер уже не тільки родина розпадалась і важким тягарем лягала на плечі старого Бука: брат — напередодні банкрутства, зять — у в'язниці, дочка мандрує з коханцем, а із синів — один став селюком, другий викликає підозру напрямом своїх думок і способом життя, — тепер уперше захитався він сам. Геть його, щоб звільнити місце Дідеріхові! Все ж таки від страху в Дідеріха почалися спазми всередині; він рушив до коридора.
Дідеріх поспішав, бо вже дзвонили до другої дії; він зіткнувся з бургомістровою тещею, яка теж квапилася, але з іншого приводу. Вона встигла саме вчасно, щоб перешкодити зятеві, підштовхуваному дружиною, підійти до старого Бука і захистити його своїм авторитетом.
— Своїм авторитетом бургомістра покривати таке осудовище!
Вона аж захрипіла від хвилювання. Дружина ж і далі своїм верескливим голоском наполягала на тому, що Буки — найпорядніші люди в місті і ще вчора Міллі Бук дала їй чудову скройку. Кожна з них непомітними штурханцями тягла його в свій бік; він погоджувався по черзі то з однією, то з другою, його безбарвні бакенбарди розліталися, а очі у нього стали як у зайця. Люди, які проходили повз них, підштовхували одне одного і повторювали пошепки, як дотепний жарт, те, що Дідеріх уже знав від Вольфганга Бука. Зважаючи на такі важливі події, він забув про свої спазми і, зупинившись, з викликом віддав уклін. Бургомістр прибрав поважного вигляду, покинув своїх дам і простяг Дідеріхові руку.
— Любий докторе Геслінгу, дуже радий вас бачити. Вдатний вечір, чи не так?
Але Дідеріх не був схильний піти назустріч цій сердечності, яка ні до чого не зобов'язувала і яку так любив доктор Шеффельвейс. Він випростався, як сама доля, і заблискав очима.
— Пане бургомістре, я вважаю, що не маю права залишити вас у невіданні відносно того, що...
— Що?.. — повторив доктор Шеффельвейс, бліднучи.
— Що діється, — сказав Дідеріх суворо.
Бургомістр благально простягнув руки.
— Я знаю, знаю. Ця жахлива історія з нашим вельмишановним... я хотів сказати, свинство старого Бука, — потайки шепнув він.
Дідеріх був невблаганний.
— Це щось гірше. Годі вам ошукувати себе, пане бургомістре, це стосується вас самих.
— Молодий чоловіче, попрошу вас...
— Я до ваших послуг, пане бургомістре!
Доктор Шеффельвейс помилявся, якщо мав надію, що гнів більше, ніж благання, допоможе йому відвести цей келех! Він був у Дідеріхових руках; дзеркальна галерея спорожніла, обидві дами також зникли в юрбі.
— Бук і компанія завдають контрудару, — діловито додав Дідеріх. — Вони викриті і мстяться.
— На мені? — бургомістр підскочив.
— Наклеп, я повторюю, мерзенний наклеп поширюється про вас! Ніхто б не повірив йому, але в цей час політичної боротьби...
Він не закінчив, тільки знизав плечима. Доктор Шеффельвейс на очах якось поменшав. Він хотів подивитися Дідеріхові в обличчя, але відвів очі. Тоді Дідеріх промовив голосом самого правосуддя:
— Пане бургомістре, ви пам'ятаєте нашу першу розмову з паном асесором Ядасоном у вашому домі? Я вже тоді говорив вам, що в місті запанує новий дух. Кволий демократизм своєї вже відспівав! Віднині треба бути непохитним націоналістом! Я вас застерігав.
Доктор Шеффельвейс почав виправдовуватись.
— Душею я завжди був на вашому боці, любий друже; тим паче, що я такий пристрасний шанувальник його величності. Наш блискучий молодий кайзер такий оригінальний мислитель... люди на пориву... і...
— Найіндивідуальніша особа, — суворо закінчив Дідеріх.
— Особа... — повторив бургомістр. — Але в моєму становищі, коли я змушений зважати на обидві сторони, я можу й сьогодні лише сказати вам: створіть нові факти!
— А мій процес! Я вщент розтрощив ворогів його величності!,
— Я не заважав вам. Я навіть привітав вас.
— Мені це невідомо.
— Принаймні про себе.
— В наш час треба виступати уявки, пане бургомістре. Його величність сам сказав: хто не зі мною, той проти мене! Хай наші громадяни, нарешті, прокинуться від свого сну і самі візьмуться за боротьбу проти крамольних елементів.
Тут доктор Шеффельвейс опустив очі. Тим величніше випростався Дідеріх.
— Та де ж бургомістр? — спитав він, і його запитання лунало в грізній тиші доти, поки доктор Шеффельвейс не наважився підвести на нього очі. Заговорити він не зміг; Дідеріхове обличчя — блискучий погляд, надуті щоки і світле, настовбурчене волосся — відібрало йому мову. "З одного боку, з другого боку", — розгублено і гарячково думав він, не відводячи моргаючих очей від цього речника нової молоді, яка знає, чого вона хоче, — речника прийдешніх суворих часів!
Дідеріх, опустивши кутки губ, приймав цю данину подиву. Він тішився однією з тих хвилин, коли переростав самого себе і діяв від імені іншого, когось вищого. Дідеріх був нижчий на зріст від бургомістра, але дивився на нього згори вниз, наче з трону.
— Незабаром у нас вибори до магістрату, тут усе залежить від вас, — зичливо і коротко зауважив він. — Процес Лауера створив злам у громадській думці. Ці люди бояться мене. Хто хоче допомогти мені — ласкаво прошу, хто ж заважає мені...
Доктор Шеффельвейс не дочекався кінця цього речення.
— Я цілком з вами згоден, — поквапливо зашепотів він. — Букових друзів більше обирати не слід.
— Це у ваших власних інтересах. Недобромисні елементи підкопуються під ваше добре ім'я, пане бургомістре! Що буде з вами, якщо добромисні не повстануть проти огидних наклепів?
Запала тиша, доктор Шеффельвейс весь тремтів; потім Дідеріх підбадьорливо повторив:
— Це залежить тільки від вас.
Бургомістр пробурмотів:
— Я не маю сумніву щодо вашої енергії та шляхетних поглядів...
— Моїх вельми шляхетних поглядів!
— Певна річ... Але в політиці ви гаряча голова, мій молодий друже. Місто ще не дозріло для вас. Як ви усправуєтеся з ним?
Замість того щоб відповісти, Дідеріх раптом ступив крок назад і низько вклонився. В дверях стояв Вульков.
Плавно погойдуючи животом, він підійшов до них, поклав свою чорну лапу на плече доктора Шеффельвейса і грізним голосом сказав:
— Ну, бургомістрику, чому в такій самотності? Ваші радники вигнали вас?
Доктор Шеффельвейс у відповідь тихо захихотів. А Дідеріх стурбовано озирнувся на двері зали, які були ще відчинені. Він став перед Вульковим так, щоб президента не можна було побачити звідти, і сказав йому пошепки кілька слів, внаслідок чого той відвернувся і привів до ладу свій туалет. Потім він сказав Дідеріхові:
— А ви справді дуже корисна людина, докторчику.
Дідеріх утішено всміхнувся.
— Я щасливий, що заслужив ваше схвалення, пане президенте.
Вульков зичливо зауважив:
— Ви, звичайно, можете знадобитися і в інших справах. Ми ще поговоримо про це.
Він витяг шию, наблизив до Дідеріха своє веснянкувате вилицювате обличчя і доти витріщав на нього свої вузенькі монгольські очі, в яких світилася несамовита, підступна жорстокість, поки Дідеріх не засопів. Такий наслідок, очевидно, задовольнив Вулькова. Він розчесав перед люстром бороду, але відразу ж знову зім'яв її на шемізетці, бо тримав голову, як бик, і сказав:
— Ходімо! Ця нудота, певно, вже почалася?
І в супроводі Дідеріха з одного боку і бургомістра з другого приготувався відвернути увагу від вистави своєю поважною персоною. Але тут з буфету почувся тихий голос:
— Ах, господи, Оттохен!
— А-а, от і вона, — пробурмотів Вульков і пішов назустріч своїй дружині. — Я так і думав: коли до діла дійде, вона злякається. Більше кавалерійської відваги, дорога Фрідо!
— Ах, господи, Оттохен, я так боюся, так боюся! — І, звернувшись до супутників Вулькова, вона швидко, хоч і з тремтінням у голосі, забелькотіла: — Я знаю, треба було б іти на битву з радіснішим серцем.
— Особливо тоді, — кмітливо сказав Дідеріх, — коли вона виграна заздалегідь. — І він по-рицарському вклонився. Пані фон Вульков торкнулась його віялом.
— Доктор Геслінг розважав мене тут під час першої дії. Він любить і розуміє красу, навіть може давати корисні поради.
— Я це зауважив, — сказав Вульков і, поки Дідеріх вдячно вклонявся то йому, то його дружині, додав: — Лишімося краще в буфеті.
— Такий був і мій план битви, — базікала пані фон Вульков. — Тим паче, що тут, виявляється, є невеличкі двері до зали. Таким чином, можна здаля від подій тішитися повною самотністю, якої я так потребую, і все ж таки бути в курсі справ.
— Бургомістрику, — сказав, прицмокнувши язиком, Вульков, — ви б замовили салату з омарів. — Він потягнув доктора Шеффельвейса за вухо і додав: — У справі з міською біржею праці магістрат знову відіграв жалюгідну роль.
Бургомістр покірно їв і покірно слухав, тимчасом як Дідеріх поруч з пані фон Вульков стежив за тим, що діялося на сцені. Там Магда Геслінг брала урок музики, і вчитель, темнокучерявий віртуоз, пристрасно цілував її, що вона, очевидно, приймала не без прихильності. "Добре, що Кінаст цього не бачить", — подумав Дідеріх, але відчув, що ображений і за себе самого. Він зауважив:
— Ви не вважаєте, пані графине, що вчитель музики грає занадто натуралістично?
Пані фон Вульков здивовано відповіла:
— Це входило в мої наміри.
— Я лише хотів сказати...