Але сумніви наші розвіються дуже швидко, бо, якщо не помиляюся, ось і вона, ця особа.
Не встиг він доказати, як двері відчинились і до кімнати увійшла молода жінка. Вона була просто, але охайно вбрана, мала жваве, розумне, веснянкувате, мов яєчко сивки, обличчя, а енергійність її рухів свідчила про те, що цій жінці самій доводиться торувати собі дорогу в житті.
— Пробачте, що я потурбувала вас, — мовила вона, коли мій друг підвівся їй назустріч, — але зі мною сталася така незвичайна пригода, що я вирішила попросити у вас поради. У мене немає ні батьків, ні родичів, до яких я могла б звернутися.
— Будь ласка, сідайте, міс Гантер. Буду радий прислужитися вам, чим лише зможу.
Я побачив, що Холмса приємно вразили поведінка й мова нової клієнтки. Він пильно оглянув її з ніг до голови, а потім, заплющивши очі й склавши докупи кінчики пальців, приготувався вислухати її розповідь.
— П'ять років, — почала вона, — я була гувернанткою в родині полковника Спенса Манро, але два місяці тому полковника перевели в Канаду, до Галіфакса, і він забрав з собою дітей, отож я залишилася без роботи. Я подавала оголошення, сама ходила за оголошеннями, але все надаремно. Врешті ті невеликі гроші, що мені вдалося зібрати, скінчились, і я просто гадки не мала, що мені робити.
У Вест-Енді є відоме агентство з наймання гувернанток, під назвою "Вестевей", отож я взяла собі за звичай щотижня туди навідуватись. Вестевей — це прізвище власника того агентства, але насправді там усім керує міс Стопер. Вона сидить у своєму маленькому кабінеті, й жінки, які шукають місця, чекають у приймальні; їх по черзі викликають, і вона, заглядаючи в свої книги, пропонує їм ті чи інші вакансії.
Коли я завітала туди минулого тижня, мене теж, як і всіх, запросили до кабінету, але цього разу міс Стопер була там не сама. Біля неї сидів товстелезний чоловік з усміхненим обличчям і великим підборіддям, що важкими зморшками спадало йому на груди, й крізь окуляри уважно розглядав кожну жінку. Тільки-но я увійшла, як він скочив зі стільця й швидко обернувся до міс Стопер.
"Підходить, — мовив він. — Кращого й сподіватися годі. Чудово! Чудово!"
Він, здавалося, був у захваті й задоволено потирав руки. На нього любо було дивитися, таким люб'язним він здавався.
"Шукаєте місце, міс?" — спитав він.
"Так, сер".
"Гувернантки?"
"Так, сер".
"А яку платню ви хочете?"
"У полковника Спенса Манро, де я до цього служила, я одержувала чотири фунти на місяць".
"Отакої! Та це ж просто визиск! — вигукнув він, схвильовано вимахуючи своїми кулачиськами в повітрі. — Хіба можна пропонувати такі жалюгідні гроші жінці такої краси й з такими здібностями?!"
"Мої здібності, сер, можуть виявитись меншими, ніж ви сподіваєтесь, — сказала я. — Трохи французька мова, трохи німецька, музика й малювання..."
"Отож, отож! — вигукнув він. — Тут нічого довго розбалакувати. Скажіть головне: чи володієте ви манерами справжньої леді, чи ні? Якщо ні, то ви нам не підходите, бо йдеться про виховання дитини, яка колись може відіграти визначну роль в історії нашої країни. Якщо так, то хіба може джентльмен запропонувати вам платню, виражену менш ніж тризначною цифрою? У мене, мадам, ви діставатимете напочатку сто фунтів на рік".
Можете зі мною погодитися, містере Холмсе, що така пропозиція видалася мені просто-таки неймовірною, адже я зосталася зовсім без грошей. Проте джентльмен, побачивши на моєму обличчі недовіру, взяв гаманець і дістав півсотенну банкноту.
"Це теж моя звичка, — мовив він, якнайприємніше всміхаючись, від чого очі його перетворилися на дві блискучі щілинки серед білих зморщок обличчя, — давати молодим леді половину платні наперед, щоб їм вистачило на дорогу й на нові убори".
Мені здалося, що я ще ніколи не зустрічала такої милої, чуйної людини. Я вже мала деякі борги, аванс був дуже до речі, але все-таки в цій умові було щось дивне, тож перш ніж погодитися, я вирішила довідатись про все.
"Дозвольте спитати, де ви мешкаєте, сер?" — запитала я.
"У Гемпширі. Чарівне місце на селі. "Мідяні буки", за п'ять миль од Вінчестера. Чудовий край, моя люба леді, й чудова старовинна садиба".
"А мої обов'язки, сер? Я хотіла б почути про них".
"Одна дитина, чарівний маленький бешкетник шести років. О, якби ви бачили, як він б'є пантофлею тарганів! Лясь! Лясь! Лясь! І оком не зморгнеш, як трьох уже нема!" Він зареготав, відкинувшись на спинку крісла, і очі його знов перетворилися на щілинки.
Я була трохи вражена такими дитячими забавами, але батько сміявся, і я вирішила, що він жартує.
"Отже, мої обов'язки — доглядати одну дитину?" — спитала я,
"Ні, ні, не тільки доглядати, люба моя леді! — вигукнув він. — Вам доведеться також, — я певен, що ви погодитеся, — виконувати деякі дрібні доручення моєї дружини, — звичайно, якщо вони не зачіпатимуть вашої гідності. Нічого незвичного, еге ж?"
"Рада буду стати вам у пригоді".
"Авжеж. Ось, наприклад, сукня. Ми — народ дивакуватий, але добросердний. Якщо ми попросимо вас надягти сукню, яку вам дамо, ви не будете проти нашої маленької примхи, правда ж?"
"Не буду", — відповіла я, вкрай дивуючись почутому.
"Або сісти там, де ми захочемо? Це вас не ображатиме?"
"Ні".
"Або коротко підстригти волосся перед приїздом до нас?"
Я ледве повірила своїм вухам. Як ви бачите, містере Холмсе, в мене густе волосся особливого каштанового кольору. Таке волосся вважається дуже гарним. Тому я не збиралася так просто жертвувати ним.
"Боюся, що це неможливо", — відповіла я.
Він жадібно дивився на мене своїми очицями, і я помітила, як спохмурніло його обличчя.
"Але це неодмінна умова, — сказав він. — Це невеличка примха моєї дружини, а жіночим примхам, як ви знаєте, мадам, — жіночим примхам треба потурати. То ви не підстрижете своє волосся?"
"Ні, сер, я справді не можу", — рішуче відповіла я.
"Що ж, тоді справу вирішено. Шкода, бо в усіх інших відношеннях ви мені цілком підходите. Коли так, міс Стопер, то мені краще буде познайомитись з іншими молодими леді".
Управителька увесь цей час сиділа, переглядаючи свої папери й не промовивши жодного слова, але тепер зиркнула на мене так роздратовано, що я зрозуміла: через мою відмову вона втратила чималу комісійну винагороду.
"Ви хочете залишитися в наших реєстрах?" — запитала вона.
"Якщо можна, міс Стопер".
"Мені це видається даремним, бо ви відмовилися від однієї з найкращих пропозицій, — різко мовила вона. — Не будемо ж ми зі шкури пнутися, щоб підібрати для вас таке вигідне місце. На все добре, міс Гантер". Вона взяла дзвоник, і хлопчик-лакей вивів мене до вітальні.
Коли я повернулася додому, містере Холмсе, й побачила порожній буфет та два-три несплачені рахунки на столі, — я запитала себе, чи не вчинила нерозважно. Що з того, врешті, що ці люди мають якісь дивацтва й вимагають коритися їхнім найнесподіванішим примхам, — адже вони за це платитимуть. Чи багато є в Англії гувернанток, що отримують сто фунтів на рік? До того ж яка користь мені з мого волосся? Багатьом навіть личить коротка зачіска, то, може, й мені личитиме? Наступного дня я вже схильна була думати, що зробила помилку, а ще за день була в цьому просто-таки впевнена. Я вже збиралася приборкати свою гордість, знову піти до агентства й спитати, чи вільне ще оте місце, — як раптом одержала листа від цього самого джентльмена. Ось він, я вам його прочитаю.
"Мідяні буки", поблизу Вінчестера.
Дорога міс Гантер!
Міс Стопер люб'язно погодилася дати мені вашу адресу, тож я пишу, щоб довідатися, чи не змінили ви свого рішення. Моя дружина дуже хоче, щоб ви приїхали до нас, — ви їй дуже сподобалися, коли я про все розповів їй. Ми платитимемо вам по тридцять фунтів за три місяці, тобто сто двадцять фунтів на рік, щоб відшкодувати ті маленькі незручності, яких можуть завдати вам наші дивацтва. Вони не такі вже й суворі, врешті-решт. Моя дружина полюбляє синій колір, і їй хотілося б, щоб ви вдягали щоранку синю сукню. Вам не треба витрачати на неї гроші, бо в нас є сукня моєї любої доньки Аліси, що нині мешкає в Філадельфії; гадаю, вона буде вам саме якраз. Щодо прохання сісти там чи тут або виконати якесь інше доручення, воно теж не завдасть прикрощів. Що ж до вашого волосся, то мені справді шкода його, бо навіть під час нашої недовгої розмови я помітив, яке воно гарне; і все ж я змушений наполягати на цій умові, й сподіваюся, що додаткова платня буде винагородою за цю жертву. Ваші обов'язки стосовно дитини — якнайлегші. Приїздіть, будь ласка, — я зустріну вас двоколкою у Вінчестері. Повідомте, яким потягом ви прибудете.
Щиро ваш
Джефро Рукасл".
Отакий лист я одержала, містере Холмсе, й твердо вирішила погодитися. Але перш ніж зважитися остаточно, я хотіла б почути вашу думку.
— Що ж, міс Гантер, коли ви наважились, то справу скінчено, — усміхнувся Холмс.
— А ви порадили б відмовитися?
— Правду кажучи, робота ця не та, яку я побажав би для своєї сестри.
— Тоді що це все означає, містере Холмсе?
— Не знаю. Не можу сказати. Можливо, ви маєте якусь власну думку?
— Ну, мені здається, що тут може бути лише одне. Як на мене, містер Рукасл — дуже лагідний і добросердний чоловік. А його дружина, напевно, трохи навіжена; він приховує її хворобу, щоб її не забрали до божевільні, і потурає її примхам, щоб з нею не стався напад.
— Що ж, цілком можливо; на сьогодні це найімовірніше. І все-таки ця робота зовсім не для молодої леді.
— Але гроші, містере Холмсе, гроші!
— Так, звичайно, платня добра — навіть занадто добра. Оце мене й турбує. Навіщо їм платити сто двадцять фунтів на рік, коли легко можна знайти людину за сорок? Тут, очевидно, є якась вагома причина.
— От я й подумала, що коли розповім вам про всі обставини справи, то ви дозволите мені, якщо треба, звернутися до вас по допомогу. Я почуватиму себе набагато спокійніше, коли знатиму, що ви мене захистите.
— О, ви можете цілком на мене покладатися. Ладен вас запевнити, що ваша маленька проблема може виявитись найцікавішою за останні місяці. У деяких її деталях справді є щось нове. Якщо у вас з'являться якісь підозри, або ви відчуєте небезпеку...
— Небезпеку? Яку небезпеку?
Холмс понуро хитнув головою.
— Якби небезпеку можна було передбачити, її не треба було б боятися, — мовив він.