Я ваш брат.
Голос з вершини башти відповів:
— Так, Каїн.
Голос Сімурдена зазвучав якось особливо, в ньому були водночас і гордість, і лагідність:
— Ображайте, але слухайте. Я прийшов сюди парламентером. Так, ви мої брати. Ви бідні спантеличені люди. Я ваш друг. Я світло і говорю з темрявою. Світло завжди прагне братства. Хіба ми не маємо одну спільну матір-батьківщину? Слухайте ж. Ви дізнаєтеся пізніше, або ваші діти дізнаються, або діти ваших дітей, що в усьому, що діється в цей момент, позначаються вищі закони. Доки надійде той час, коли всі, навіть і ви, зрозуміють це, коли всі пристрасті, навіть і наші, втишаться, хіба ніхто не зглянеться над вашою темрявою? Я йду до вас, я вам пропоную мою голову, я роблю більше — я простягаю вам руку. Я прошу у вас милості загубити мене, щоб врятувати вас. Я маю необмежену владу і зможу зробити те, про що говорю. Це вирішний момент, я роблю останню спробу. Так, до вас говорить громадянин, республіканець, якому ви не довіряєте, але в ньому багато лишилося від священика. Громадянин б’ється з вами, а священик вас благає. Слухайте. Багато з вас мають жінок і дітей. Я стаю на оборону ваших дітей і ваших жінок, я обороняю їх проти вас. О, браття мої…
— Ну, завів проповідь! — глузливо вигукнув Іманус.
Сімурден продовжував:
— Браття мої, не допустіть, щоб пробило страшну годину. Почнеться жахна різанина, багато з нас, що стоять перед вами, не побачать сходу сонця ранком. Так, багато з нас загине, а ви всі, всі помрете. Майте милость до самих себе. Для чого марно проливати кров? Для чого вбивати стільки людей, коли досить двох?
— Двох? — спитав Іманус.
— Так. Двох.
— Кого?
— Лантенака і мене.
І Сімурден підвищив голос:
— Двоє людей тут зайвих: Лантенак для нас, я для вас. От що пропоную я вам, і ви врятуєте життя кожного: видайте нам Лантенака і візьміть мене. Лантенака гільйотинують, а ви зробите зо мною все, що схочете.
— Слухай, попе, — прогарчав Іманус, — якби ми дістали тебе до своїх рук, ми б спалили тебе живого на малому вогні.
— Згоджуюсь, — сказав Сімурден.
І продовжував:
— Ви, засуджені, що є в цій башті, ви можете через годину бути вільними. Я вам приніс порятунок. Приймаєте ви його?
Іманус вибухнув люттю.
— Ти не тільки злочинець, ти божевільний. Чого ти прийшов нас турбувати? Хто тебе просив говорити з нами? Щоб ми видали монсеньйора! Що ти хочеш?
— Я пропоную вам свою голову…
— Твою шкуру. Бо ми обдеремо тебе, як собаку, кюре Сімурден. Та тільки твоя шкура не варта його голови. Іди геть.
— Це буде жахна річ. Востаннє кажу, подумайте.
Під час цих зловісних переговорів, які чути було і всередині башти, і навколо неї, зайшла ніч. Маркіз де-Лантенак мовчав і не втручався. Вождям властивий цей жорстокий егоїзм. Це одно з прав відповідальності.
Іманус крикнув через голову Сімурдена:
— Гей, ви, люди, що нападаєте на нас! Ми вам зробили свої пропозиції і нічого не можемо додати. Приймайте їх, а як ні, то буде лихо! Згоджуєтесь? Ми вам повертаємо трьох дітей, які є в башті, а ви нам даєте змогу вільно пройти і врятувати життя усім нам.
— Усім, крім одного, — відповів Сімурден.
— Кого?
— Лантенака.
— Монсеньйора! Видати монсеньйора? Ніколи.
— Нам потрібен Лантенак.
— Ніколи.
— Ми можемо згодитися тільки на таку умову.
— Ну, то починайте.
Іманус, просурмивши тривогу, спустився вниз. Маркіз взяв шпагу в руки. Дев’ятнадцять обложених згуртувалися мовчки в нижньому залі за барикадою і стали на коліна. Вони чули мірну ходу штурмової колони, яка в темряві наближалася до башти. Раптом вони відчули, що колона вже біля пролому. Тоді вони всі, стоячи навколішки, просунули крізь отвори в барикаді свої рушниці та мушкети і один з них, Великодушний — це був священик Тюрмо, — підвівся і, держачи голу шаблю в правій руці, а розп’яття в лівій, сказав суворим голосом:
— Во ім’я отця, сина і святого духа!
Всі разом випалили з рушниць, і бій почався.
IX. ТИТАНИ ПРОТИ ГІГАНТІВ
Це було щось жахне.
Цей рукопашний бій перевершував усяку уяву.
Щоб знайти щось подібне, треба вдатися до трагедій Есхіла або до старовинної різні феодалів. До тих "атак короткою зброєю", які тривали до сімнадцятого сторіччя, коли укріплені місця здобували крізь проломи. Бої були такі трагічні, що старий сержант з провінції Алантехо говорив: "Коли вибух зробив своє діло, нападаючі наближаються, прикриваючись оббитими бляхою дошками й круглими щитами та маючи достатню кількість гранат, і здобувають ретрашементи й барикади, вибиваючи всіх обложених, не лишаючи нікого".
Місце атаки було жахливе. Такий пролом у мові знавців цієї справи зветься "пролом під склепінням", тобто наскрізний вилом у стіні, а не широка розколина аж до верху. Порох діяв як свердел. Вибух міни подіяв так сильно, що башта розкололась більше як на сорок футів угору. Але це була тільки тріщина, і діра, крізь яку можна було пройти в нижній зал, нагадувала скоріше рану від удару списом, що проколює, а не від удару сокирою, що розвертає.
Це була проколина в боку башти, довгий наскрізний розлом, так ніби колодязь, покладений на землю, зміястий внутрішній коридор, що проходив крізь п’ятнадцятиметрову товщу стіни, якийсь безформний циліндр, завалений уламками каміння, де була сила перешкод, виступів. В темряві цього проходу лоб ударявся об граніт, ноги спотикалися об щебінь.
Нападаючі мусили кинутися в чорну пащу безодні з страшними щелепами, що мала стільки зубів-виступів розваленого муру, скільки не має навіть акула. І в цю діру треба було увійти й вийти з неї.
Всередині свистіли кулі, далі стояла барикада. Такі люті бувають тільки сутички саперів у підземних галереях, коли міна натрапляє на контрміну, та ще бій сокирами й ножами в трюмі корабля при абордажах. Найжахливіша річ — бій на дні ями. І страшно вбивати одне одного, маючи стелю над головою.
В той момент, коли в пролом влилася перша хвиля нападаючих, вся барикада спалахнула блискавками, і наче грім розітнувся під землею. На грім засади відповів грім нападу. Постріли відповідали на постріли. Над вибухами їх пролунав крик Говена: "Вперед!" Потім крик Лантенака: "Тримайтеся міцніше!" Потім крик Імануса: "До мене, земляки!" Потім забряжчали шаблі, залпи гримотіли безперервно. Факел на стіні невиразно освітлював увесь цей жах. Неможливо було щось розпізнати в цій червонястій чорноті. Хто потрапляв сюди, ставав глухий і сліпий, глухий від гуркоту і сліпий від диму. Убиті й ранені лежали між уламками. Бійці йшли по трупах, наступали на свіжі рани, давили перебиті кістки. Ранені вили від болю, кусали за ноги проходячих. Іноді наставала тиша, жахливіша за весь шум бою. Хапали один одного за горло, чути було важке дихання, скреготіння, хрипи, прокляття. Потім знову починалися вибухи пострілів. Струмок крові витікав з башти крізь пролом, він розливався в траві широкою калюжею, яка диміла в темряві.
Немов сама велетенська башта сходила кров’ю, як поранений велетень.
Дивна річ, але зовні майже не чути було шуму. Ніч була дуже темна, і на рівнині та в лісі навколо атакованої фортеці нависла якась мертва тиша. Всередині було пекло, зовні — могила. Люди в завзятій сутичці нищили одні одних, тріщали постріли, лунали зойки, крики люті, рев, виття, і увесь цей гамір гаснув серед товстих стін і склепінь. Шумові бракувало повітря, і до жаху битви додавалася задуха. А поза баштою майже нічого не було чути. Троє малят спали в цей час.
Запеклість зростала. Барикада держалася міцно. Немає нічого гіршого, як брати таку барикаду з вхідним кутом. Нападаючі незмірно переважали числом, але атакованих незмірно підсилювала їх позиція. Атакуюча колона втрачала багато людей. Витягнувшись біля підніжжя башти, вона помалу заглиблювалася у пролом і коротшала, як вуж, що влазить у нору.
Говен, необережний, як і всі молоді полководці, був у місці найдужчої сутички, де безперестанно гули кулі. Треба сказати, що він мав певність людини, ні разу ще не пораненої.
Повернувшись, щоб дати якесь розпорядження, він при блиску пострілів побачив біля себе знайоме обличчя.
— Сімурден! — скрикнув він. — Що ви тут робите?
Це був справді Сімурден. Він відповів:
— Я прийшов, щоб бути біля тебе.
— Вас же можуть убити.
— Можуть. Але й тебе теж.
— Я необхідний тут, а ви ні.
— Раз ти тут, треба, щоб і я був тут.
— Ні, вчителю.
— Так, мій хлопче.
І Сімурден лишився біля Говена.
Мертві нагромаджувалися купою на підлозі нижнього залу.
Хоч барикада ще трималася, але кількість мала перемогти. Обложені були за укриттям, а нападники на видноті. Десять штурмуючих падало проти одного оборонця барикади, але їх усе прибувало. Нападаючих більшало, а оборонців меншало.
Дев’ятнадцять оборонців були всі за барикадою, коли почався штурм. Але тепер серед них були мертві й поранені. Битися могло щонайбільше п’ятнадцять. Один із найлютіших бійців, Зимовий Співець, був страшенно понівечений. Це був присадкуватий і кремезний бретонець, маленький і меткий, йому викололи око і розбили щелепи. Але ходити він ще міг. Вибравшись на сходи, він поплазував угору, сподіваючись спочити й помолитися в кімнаті другого поверху.
Він притулився спиною до стіни біля бійниці, щоб подихати свіжим повітрям і набратися трохи сили.
Бійня унизу перед барикадою ставала дедалі жахніша. В перерві між двома залпами Сімурден крикнув:
— Обложені! Ради чого маєте ви проливати далі кров? Ви все одно загинете. Зважте, що нас чотири з половиною тисячі проти дев’ятнадцяти, тобто понад дві сотні проти одного. Здайтеся.
— Годі патякати! — відповів маркіз де-Лантенак.
Двадцять куль були відповіддю Сімурденові.
Барикада не підіймалася до склепіння. Це давало змогу обложеним стріляти через неї, але це ж давало змогу нападаючим на неї вибратися.
— Треба вилізти на барикаду! — скрикнув Говен. — Чи є хтось охочий зробити це?
— Я, — сказав сержант Радуб.
X. РАДУБ
Нападаючі заціпеніли від подиву. Радуб увійшов у пролом на чолі штурмуючої колони разом із п’ятьма іншими парижанами, з яких чотири вже загинуло. Крикнувши "я", він не кинувся вперед, а метнувся назад, зігнувся, майже між ногами нападаючих добрався до виходу і вийшов. Чи була це втеча? Щоб такий чоловік міг тікати? Що ж це мало значити?
Вибравшись з пролому, Радуб, ще засліплений димом, протер очі, наче щоб прогнати жах та темряву, і при блиску зірок оглянув стіну башти.