269] Вигнано з дому. Вигнанця прийняв тоді радо Трахінський
270] Край. Без убивств і насильства в ту пору там лагідно правив
271] Син Світоносця, Кеїк, що зберіг на своєму обличчі
272] Батька сяйливого блиск. Та тоді сам на себе не схожий
273] Був од зажури Кеїк: сумував усе, втративши брата.
274] Так Еакід, занепалий в тривозі й дорозі далекій,
275] Став перед ним, із людьми кількома лиш до міста ввійшовши.
276] Стадо ж худоби й овець, що пригнав із своєї країни,
277] Зразу ж за стінами міста лишив у тінястій долині.
278] Тільки-но, дозвіл отримавши, володаря він побачив —
279] Віття, пов'язане з вовни стрічками, подав і про себе,
280] Хто він, чий син, розказав. Та ні слова — про скоєний злочин.
281] Щось там відносно вигнання збрехав. Залюбки, каже, в місті
282] Жив би або на селі. Повелитель Трахінський, всміхнувшись,
283] Ось що йому відповів: "Ми й для простого люду, Пелею,
284] Не шкодували б угідь — не захланним керуємо краєм.
285] До щиросердя мого якщо ймення твоє долучити
286] Й те, що Юпітер — твій дід, то хіба ще й прохати потрібно?
287] Все необхідне бери! І вважай, що й твоїм є так само,
288] Що б не побачив у нас. О, коли б ти міг бачити більше!"
289] Й сліз приховати не міг. Поцікавивсь Пелей і супутці,
290] Що за причина такої журби. Він у відповідь мовив:
291] "Мабуть, гадаєте ви, що той птах, який іншим пернатим
293] Мужем він був! І-така вже постійність душі — вирізнявся
294] Звагою з-поміж усіх, поривавсь до насильства, до зброї.
295] Дедаліоном він називавсь. Був один у нас батько —
296] Той, Що приводить Зорю, покидаючи небо останнім.
297] Мир над усе я любив. Тільки й думи було тоді в мене,
298] Що про подружжя та мир. Зате в війнах — брат милувався:
299] Скільки вождів покоряв наполегливо, скільки народів!
300] Нині ж у Тісбі виловлює він голубів заповзято.
301] Мав прехорошу дочку, що Хіоною звалась; до неї,
303] Феб і народжений Майєю разом якось повертались:
304] Перший — із сонячних Дельф, із вершини Кілленської — другий.
305] І, лиш уздріли її водночас,— водночас покохали.
306] Феб сподівання свої на любов одкладає до ночі;
307] Той і не думав баритися: жезлом, що сон навіває,
308] Легко торкнувсь її уст, і вона, покорившись тій силі,
309] Богу вві сні віддалась. Уже зорі розсипала в небі
310] Ніч — і натішився й Феб, годувальниці вигляд прийнявши.
311] Виповнивсь, час дозрівавши належний, живіт у Хіони,
312] Й парость безсмертного роду богів — крилоногий Автолік,
313] Бог хитромудрий родивсь, до зухвальства всілякого здатний.
314] Гідний наслідувач батька свого, без зусиль особливих [195]
315] З білого — чорне він міг, а з чорного-біле зробити.
316] Фебів же син, Філаммон,— бо ж вона близнюків народила,-
317] Славився співом дзвінким і майстерністю гри на кіфарі.
318] Що їй за користь, однак, що двійнят повила, полюбившись
319] Двом несмертельним богам, що свій рід од могутнього батька
320] Й діда ясного веде?.. Багатьом тільки шкодила слава,
321] Не прислужилась і їй. Почала зневажати Діану:
322] Я красивіша, мовляв. А на те, спалахнувши, богиня:
323] "Що ж, як не вродою,— каже,— то, може, прославлюсь ділами!"
324] Й тут же, тугу тятиву відтягнувши, тростину пускає
325] З лука — й Хіоні язик прошиває стріла по заслузі.
326] Змовкнув язик; не могли вже прорватись ні голос, ні слово.
327] З кров ю й життя, поки скрикнути хоче, її залишило.
328] Я, підхопивши її, похололу вже, батьківським болем
329] Теж, нещасливий, пройнявсь і старався розрадити брата.
330] Брат же мій слухав мене, як молитву керманича — скелі:
331] Все побивався над тілом дочки. А на вогнище клали,-
332] Сам він раз по раз чотири рази прямо в полум'я хиже
333] Кидавсь — чотири рази зупиняли присутні безумця.
334] Врешті він бігти пустився. Так бик під укусами шершня,
335] Чуючи в шиї пекуче жало, шаленіючи з болю,
336] Рине наосліп. І видно було, що не може людина
337] Бігти так швидко; здалося — не ноги вже в нього, а крила.
338] Вже від усіх віддалився і, гнаний жадобою смерті,
339] Вибіг аж ген на вершину Парнасу, але змилосердивсь
340] Феб: коли Дедаліон із високої кинувся скелі,
341] В птаха його обернув — і на крилах повис він у леті.
342] Дзьоб гачкуватий і кігті такі ж йому дав, і завзятість
343] Давню зберіг, і, хоч меншим зробив,— неабияку силу.
344] Нині — він яструб, ворожий усім; на пернатих чигає,
345] Хижий. Страждаючи сам, він примушує інших страждати".
346] Щойно про чудо таке оповів Світоносця нащадок —
347] Про перевтілення брата свого — ледь живий прибігає
348] Той, хто за містом із стадом лишився,— фокеєць Онетор.
349] "Ой, не з добром, не з добром поспішив я до тебе, Пелею",-
350] Мовив пастух і затнувсь. "Говори,— той велить,— не приховуй,
351] Що б там не трапилось". Од несподіванки зблід і Трахінець.
352] Вісник почав: "Підігнав я до звивистого побережжя
353] Спраглих корів. До найвищої смуги підбилося сонце:
354] Скільки пройшло, стільки й перед собою ще бачило шляху.
355] Там-то частина корів, на пісок золотавий прилігши,
356] Моря широку далінь, наче поле без меж, озирала.
357] Деякі з них то сюди, то туди неквапливо бродили.
358] Інші — пливли вже, з води виставляючи шию високу.
359] Є коло берега храм, не золочений, не мармуровий:
360] Стовбури — замість колон, верховіття густі — замість крівлі.
361] Тінявим гаєм зате й предковічними соснами славний. [196]
362] Там нереїд і Нерея шанують; про це розповів нам
363] На побережжі моряк, що розвішував сіті рибальські.
364] Є ще там неподалік верболозом поросле болото,
365] Де, в улоговинку з моря набігши, застоялась хвиля.
366] Тріском і шумом жахливим сусідні місця сколихнувши,
367] Звір величезний — ощирений вовк, баговинням облиплий,
368] Вийшов; на пащі, подібній до блискавки,— піна кривава;
369] Пойняті хижим вогнем, багряніючи, зблискують очі.
370] Видно, так само й од голоду він скаженіє та люті,
371] Більше від люті, однак. Бо корів не для того шматує,
372] Щоб ненажерне нутро заспокоїти,— лиш без розбору
373] Череду валить усю, роздираючи всіх без розбору.
374] Деякі вже й з-поміж нас, що взялися тварин рятувати,
375] Від смертоносного зуба загинули. Вже червониться
376] Берег, і хвиля, й болото, наповнене ревом худоби.
377] Кожна хвилина, проте, дорога. Хіба можна вагатись?
378] Поки не все ще пропало для нас, об'єднаймось, і зброю,
379] Зброю хай кожен бере, щоб ударити разом на звіра!"
380] Мовив пастух, та Пелей незворушно сприйняв це нещастя:
381] Злочин йому пригадавсь. "Це в пошану загиблому Фоку,-
382] Думка майнула,— нещастя таке мені шле Нереїда".
383] Владар етейський тим часом велить, щоб мужі брали зброю —
384] Ратища довгі й списи. З ними й сам був готовий на звіра
385] Вийти, але на той галас дружина його, Алкіона,
386] Ще й не уклавши волосся як слід, вибігає з домівки *
387] І, через натовп до мужа прорвавшись, у нього на шиї
388] Висне, словами й слізьми його молить, щоб слав допомогу,
389] Сам щоб, одначе, не йшов, два життя в одному врятувавши.
390] їй син Еака: "Цей страх, що про любляче серце так гарно
391] Свідчить, дружино, відкинь! Я давно вже пізнав твою щирість!
392] Не до вподоби й мені на те чудисько йти небувале,
393] Краще морське божество вшанувать!" Там є вежа висока —
394] Світлом жаданим своїм вона втомлені судна вітає.
395] Лиш піднялися туди —й, озирнувшись, аж охнули з горя:
396] Вилягла вся череда. Хижака там, нищителя, бачать:
397] Паща потворна — в крові, закривавлена й шерсть його довга.
398] Руки благально тоді до відкритого моря простягши,
399] Просить Пелей, щоб забула свій гнів лазурова Псамата
400] Й на допомогу прийшла. Не схилилась до слів Еакіда
401] Німфа морська. Клопотатись за мужа Фетіда взялася —
402] Й ласки її домоглась. Але ^вір, хоч йому й повеліли
403] Шал вгамувати, впиравсь і солодкою кров ю впивався,
404] Поки, повислий на шиї телиці, що кров ю спливала,
405] Мармуром раптом не став; окрім барви, нічим не змінилось
406] Тіло його: тільки білою барвою вказує камінь,
407] Що перед нами — не вовк, що його вже не треба лякатись.
408] Доля, однак, не дала поселитись вигнанцю Пелею [197]
409] В тому краю. До магнетів дійшов подорожній, і тільки
410] Там гемонієць Акаст від убивства очистив мандрівця.
411] Втім, затривожений долею брата свого й нещодавнім
412] Чудом — появою вовка жахного, Кеїк, щоб дізнатись,
413] Що провіщатиме бог — одинокий порадник людині,-
414] В Кларос, до Феба, наміривсь іти, бо до храмів дельфійських
415] Доступ Форбант-лиходій перетяв із загоном флегійців.
416] Та перед тим він тобі, найвірніша з дружин, Алкіоно,
417] Виклав свій намір. її ж до самих кісток на ту звістку
418] Холод пройняв крижаний. До самшиту зробилось подібне
419] Зблідле обличчя, і сльози рясні покотились по ньому.
420] Тричі вуста розмикала, й слізьми захлиналася тричі.
421] Все ж, виливаючи з серця жалі, переривані хлипом,-
422] "Чим провинилась я,— мовила,— перед тобою, мій любий,
423] Що покидаєш мене? То таке піклування про мене?
424] Вже можеш бути спокійний тепер, Алкіону лишивши?
425] Вже тебе в світ потягло? Вже, відсутня, тобі я миліша?
426] По суходолу принаймні мандруй, щоб тужити й боятись
427] Не довелось водночас, щоби смуток мій був без тривоги.
428] Море лякає мене, темних вод його образ печальний.
429] Край побережжя якось на прогнилі дошки набрела я,
430] Часто читала ймена моряків на гробницях порожніх.
431] Тож не подумай, бува, що безпеку тобі запевняє
432] Те, що твій тесть — Гіппотад, хоч у темні печери він може
433] Буйні вітри заганять і приборкати води бурливі.
434] Хай тільки волю їм дасть, і вони запанують над морем,-
435] їх не вгамує ніщо: беззахисні тоді перед ними
436] Всі суходоли й моря. Навіть хмари турбують у небі,
437] Й, люто зіткнувшись чолом, багрянисті викрешують іскри.
438] Добре їх знала я (знала ж таки: ще маленькою в батька
439] Бачила їх), тому ще раз кажу: не жартуй собі з ними!
440] А як ніякі благання не схилять тебе, дорогий мій
441] Мужу, якщо ти вже твердо поклав за пророцтвом податись,-
442] Мусиш узяти й мене! Будем разом верстати дороги.
443] Буду хоч бачить, на що ми йдемо.