Я зголосився перший. Та мене просто не взяли! Отяй лишився— доброволець, що його не взято... Можеш собі уявити, що я тоді почував?" — "Чому тебе не взяли?" — "Комизилися, аж поки зголосився інший, мій приятель, чех, він був із тих, що не шукали смерті, правдивий борець... Авжеж, властиво, я тоді шукав тільки своєї смерті.! Може, несвідомо, проте в мене це було на лобі написане. Коли налітали бомбардувальники, я не ховався до льохів і вважав себе за відважного. Тому й дійшло до такого, як тоді на Тахо, ти ж знаєш..." Сибіла, звісно, сподівалася, що почує, як там усе було насправді, але дарма. Штіллер кружляв навколо, плутався в додатках і доповненнях, потім спинився на топографії Толедо, а то знову вдався до політичних оцінок. "Одне слово,— сказав він,— ми, бандити, як ваші газети тоді нас прозивали, залягли в тому пустельному видолинку. Бунтівники й бандити! Дуже легко забуваєш, як усе було насправді, що тоді співала наша люба Швейцарія, наша буржуазна преса. Як вона звеличувала героїчних фашистів!" "Справді? — байдуже спитала Сибіла.— Я не пам'ятаю, бо тоді ще лиш ходила до школи".— Можеш мені' повірити,— всміхнувся Штіллер,— я тоді в Іспанії пізнав вашу Швейцарію. Та годі про це! Врешті так завше буде: вони допомагають фашизмові, як і кожна буржуазія, відверто чи тайкома. Нині їх обурює Бухенвальд, Освенцім і таке інше; побачимо тільки, чи довго так буде. Нині вони вмивають руки в швейцарській невинності, плюють на німців і торочать, що завше знали, до чого воно йдеться. Так, уже за часів громадянської війни в Іспанії, коли ми були бандити разом з Касальсом, Пікассо та кількома іншими, що їх вони тепер прославляють, уже тоді Швейцарія виступала проти фашизму! Почекаймо лишень..." — засміявся Штіллер і підвівся, щоб спорожнити повну
попільничку. Сибіла була вражена його тоном. "Може, ще вип'єш кави?" — спитав він. "Дивно,— скааала Сибіла,— який ти стаєш лютий, коли говориш про Швейцарію!" Вона теж підвелася, щоб бути ближче до нього,— їй здалося, що Штіллерові заманулось варити каву, аби тільки віддалитися від неї. "Почекаймо лишень,— сказав він і налив у каструлю води,— поки Німеччина, наша спритна сусідка, знову почне великі ґешефти! І якщо вона ще раз захоче погратися в фашизм, Швейцарія її не підведе, неодмінно допоможе. Повір мені! Видима річ: коли якась країна озброюється, то спочатку сусідам дуже вигідно мати з нею справу. Отоді вже тримай язика на припоні! І вір, що пишуть наші газети; вони вже навчать тебе, хто бандити! Точнісінько, як тоді! Аж поки наша ласкава сусідка відмовиться жерти наш сир і носити наші годинники, бо відтоді час їм показуватимуть власні годинники. О, тоді зчиниться галас, аякже — кінець свободі, кінець ґешефтам, тоді ми знову раптом станемо, вічною когортою гуманізму, як завше, носіями миру, апостолами справедливості. Як гидко. Ти вже пробач, але все це правда". Охоплений гнівом, він зовсім забув запалити газ. Сибіла помітила, але не стала перебивати його, бо не хотіла кави. "Ми просто банда негідників",— сказав він і лаявся ще з півгодини. Сибіла, здається, тішилась, як і всім, що в Штіллерові її дивувало і вражало. "Одне слово,— по хвилі знову озвався Штіллер,— розташувалися ми в скелястому видолинку, і я мав стерегти полонених. Чогось більшого мені, либонь, не довіряли. Десь перед нами точилися бої за славнозвісний Алькансар, а я нидів у тому палючому видолинку й стеріг жменьку полонених. На щастя, тоді в мене була Аня..." Штіллер знову налив собі к'янті. "Яка Аня?" — спитала Сибіла, і цього разу теж не дійшло до порона на річці Тахо — тепер уже розмова збилась на те, що безпосередньо її цікавило. "Моє перше кохання,— пояснив Штіллер.— Наша лікарка, полька. Власне, студентка медицини, але була в нас за лікарку..." Він випив, тримаючи в правій руці чарку, а в лівій цигарку, що давно вже погасла. З його розповіді видно було, що та полька, може, й не дуже вродлива особа, страшенно йому імпонувала: ясний розум, гаряча натура, трохи з домішком татарської крові, природжений борець, до того ж людина з почутої тям гумору, що, як заявив Штіллер серед революціонерів трапляється дуже рідко, походженням з освічено! родини, перша комуністка в ній, самаритянка, що її саму, здається, й кулі не брали, а ще надзвичайно здібна до мов, перекладачка для іспанців, росіян, французів, англійців, італійців і німців — усіма тими мовами вона говорила з однаковим акцентом, але з погляду граматики бездоганно й мала великий запас слів. Крім того, вміла чудово танцювати. "...Отака була Аня,— закінчив Штіллер.— Мене вона звала просто своїм німецьким мрійником". Він скривився — мабуть, то була для нього гірка пігулка, яку ще й нині, після десяти років, він не міг стравити. "Вона кохала тебе?" — спитала Сибіла. "Не тільки мене,— відповів Штіллер і раптом похопився: — А що з твоєю кавою?" — "Ти забув про неї! — засміялась вона.— Так лютував на нашу Швейцарію!" Штіллер почав перепрошувати її. "Та годі тобі,— сказала вона,— я зовсім не хочу кави!" — "Вина ти теж не п'єш,— мовив Штіллер.—Чого ж би ти хотіла?" — "Почути про твою пригоду з російською гвинтівкою!" — відповіла вона. Штіллер, що вже підвівся був іти до кави, здвигнув плечима: "Що там розповідати. Звісно, гвинтівка була бездоганна. Я мав лише натиснути на гачок...— Далі знову, вже востаннє, пішов докладний, проте зайвий опис стратегічної ситуації, якої Сибіла однаково не розуміла.— Авжеж, тільки натиснути на гачок,— закінчив він.— А решту все тобі розповідав уже Штурценегер". Тим часом настала одинадцята година, дзиґарі, що до них Сибіла майже звикла, знову почали бити. Вона не могла збагнути, чому Штіллера так гнітить пригода з пороном, відчула тільки, що та година (каже вона) була для нього наче сповіддю, якої, щиро казати, —прагнула не Сибіла, а сам Штіллер. "Не розумію,— мовила нарешті вона, але Штіллер відразу перебив її: "Чому я не стріляв?" Сибіла мала на думці зовсім не те. Він засміявся: "Тому, що на мене не можна покладатися. Дуже просто! Я не чоловік".— "Чому не чоловік? Що не стріляв тоді?" — "То була зрада,— рішуче і якось нетерпляче сказав Штіллер.— Тут нема про що й говорити. Мені дали доручення стерегти по-рон, цілком зрозуміле доручення, я навіть домагався його. Що ще треба! йшлося не про мене, а про тисячі інших, про саму справу. Я мав стріляти. Бо чого ж я сидів в Іспанії? То була зрада,— ще раз сказав він,— Власне, вони повинні.були поставити мене до стіни".— "Я погано розуміюсь на цьому,— призналася Сибіла.— А що я сказала. Аня, твоя полька?"'Штіллер не зразу відповів, а спершу розказав, як він брехнею, що гвинтівка не вистрелила, виправдався перед комісаром. "Що сказала Аня? — він здвигнув плечима, усміхнувся й так завзято став м'яти цигарку, що витрусив з' неї майже весь тютюн.— Нічого не сказала. Доглядала мене, поки я одужав і міг вернутися додому. Вона зневажала мене".— "Ти казав, що вона тебе кохала?" — "То була зрада,-— стояв на своєму Штіллер.— Кохання не могло нічого змінити. Я виявився неспроможний". Сибіла перечекала, поки він виговорився, прока'зуючи те саме іншими словами. Нарешті він замовк, налив собі вина й випив. "Ти ще ні з ким не говорив про це? — спитала вона.— Навіть зі своєю дружиною?" Штіллер похитав головою. "Чому? — не вгавала вона.— Тобі соромно перед нею?" Він відповів ухильно: "Мабуть, жінка не годна збагнути, що це означає. Я боягуз". Літрова пляшка к'янті була вже майже порожня: Штіллер не скидався на п'яного, очевидно, звик пити. Може, теж через ту пригоду над річкою Тахо? Звісно, тепер Сибілі не можна було просто обняти його; Штіллер видався б собі незбагненним, як усі чоловіки, коли їхнім поважним учинкам протиставиш свої поважні вчинки. Штіллер, здається, вже відчув, що Сибіла зважилась думати інакше, й сказав понурим тоном, що не допускав ніяких заперечень: "Я виявився неспроможний".— "А ти сподівався,— засміялася Сибіла,— що ніколи не будеш неспроможний? — їй довелося пояснити свої слова: — Ти соромишся себе такого, як ти є. Хто вимагає, щоб ти був борець, вояк, щоб міг стріляти? Тобі здається, що там, у Іспанії, ти не витримав випробування. Хто ж тобі заперечує? Та, може, ти випробовував не себе, а того, ким ти ніколи не був..." Штіллера її слова не переконали. "Казав же я, що жінка, очевидно, не може цього зрозуміти". А Сибіла подумала: "Мабуть, я більше розумію, аніж ти б хотів". "Чого ви, чоловіки,— засміялась, вона,— завше хочете бути такі величні! Не ображайся, але..." Вона мимоволі взяла його за руки, та Штіллер начебто не так її зрозумів: у кожному разі, Сибілі здалося, що він позирнув на неї з прихованою знева.ою, хоч і без антипатії; просто не взяв її поважно. Потрактував, як закохану жінку, що тільки чекає на пестощі. Вона йому заважала, так, заважала. Він погладив її по косах. Аякже — незбагненний чоловік, сповнений трагізму! Сибіла ніби заклякла від тої його ласкавої поблажливості, не могла й слова сказати. Штіллерові подобалось, каже вона, ятрити свою рану, він не хотів відмовитися від такої втіхи.. Стояв на своєму — й годі. Не хотів, щоб його кохали. Боявся кохання. "Тепер ти знаєш,—докінчив він і зібрав чарки,— чому я не стріляв. Навіщо той анекдот про гуманізм? Я просто не чоловік. Мені ще роками снилося, ніби я хочу вистрілити, але не можу. Мабуть, тобі не треба пояснювати, що це означає: це типовий сон імпотента". Останні слова він сказав уже з кухоньки за переділкою, і вони боляче вразили Сибілу. Вона підвелася, жалкуючи, що прийшла до його майстерні. їй було і сумно — хоч вона не показувала того,— і шкода Штіллера. Чому він не хоче, щоб його кохали, кохали по-справжньому? їй лишалося тільки грати ролю, яку їй накинув Штіллер, базікати, як наївна, весела дурепа. Штіллерові треба було вийти.
Вона рада була б довіку вже його не бачити.
Коли він повернувся зі сходової клітки під неминучий акомпанемент спущеної води, Сибіла вже зачесалася й малювала губи. Навіть капелюшок одягла. Штіллер отетерів. "Ти йдеш?" — спитав він. "Уже майже північ",— сказала вона й узяла торбинку. Штіллер не затримував її. "Ти дурень!" — раптом сказала вона. "Чому?" — спитав він від зливальниці, де мив руки.