Підкралася ззаду — а вуха ж притиснуті, а плаче, а морщить бліде обличчя, а облизує шию холодними губами, а шарить пазурем, шоб жилочку зачепити... Так, це вона! Спортила мене, а-а-а-а, спортила! А може, то мені ввижається, а може, марю я, лежу у лихоманці, у себе в хаті, в матінкиній хаті; може, матінка наді мною схилилися, трясуть за плече: проснись, проснись, ты кричал во сне, Боже, да ты весь мокрый, проснись, сынок!
Я тільки книгу хотів, — нічого більше, — тільки книгу, тільки слово, одне тільки слово, — дайте мені його, нема його у мене! Осьо, подивися, нема його у мене!.. Глянь, подивися, голий, роззутий, стою перед тобою, — ні в онучі не завалялося, ні під сорочкою не заховав! Не заховав під пахвою! Не заплуталося в бороді! Всередині, — диви — нема його всередині, — вже аж усього вивернуло, — нема там нічого! Кишки одні! Голодно мені! Мука мені!..
...Як це нема? А чим же тоді говориш, чим плачеш, якими словами боїшся, якими кричиш уві сні? Хіба ж не бродять, не вирують у тобі нічні зойки, глухе вечірнє бурмотіння, свіжий уранішній виск? Осьо ж воно, слово, — хіба не впізнав? — осьо ж воно, у тобі, опирається, рветься на волю! Оце ж воно! Твоє, твоє! Отак із дерева, із каменю, із корчу силиться, силкується вийти назовні глухе, шлункове, нутряне мукання-нукання, — звивається обрубок язика, роздуваються, зі стражданням вирвані, ніздрі. Отак гугняво гундосять зачаровані, побиті, скорчені, з білими вареними очима, замкнуті у комірках, із вирваною жилою, із перекушеною хребтиною; так, мабуть, і пушкін твій корячився, або ж кукушкін, — что в имени тебе моём? — отой пушкін-кукушкін, що чорним кудлатим ідолом зметнувся на пагорбі, навіки сплюснутий тинами, по вуха зарослий кропчиком, пушкін-цурпалок безногий, шестипалий, шо язика прикусив, носом у груди уткнувся, — і голови не підвести! — пушкін, шо рве на собі отруєну сорочку, вірьовки, ланцюги, каптана, зашморг, дерев'яну важкість: пусти, пусти! Что, что в имени тебе моём? Зачем кружится ветр в овраге? чего, ну чего тебе надобно, старче? Что ты жадно глядишь на дорогу? Что тревожишь ты меня? скучно, Нина! Достать чернил и плакать! Отворите мне темницу! Иль мне в лоб шлагбаум влепит непроворный инвалид? Я здесь! Я невинен! Я с вами! Я с вами!
...Весь мокрий, з голови аж до розкислих личаків, Бенедикт тарабанив у двері Червоного Терему, знаючи, шо не пустять, навмисне не пустять, позамикалися на всі засуви, знають, чим допекти. Дощ періщив, як тільки у серпні періщить, бурхливим, пінистим потоком, шо прочищає людські подвір'я од сміття, од трісок, од очистків, — каламутна піна крутить сміття та виносить за ворота, на вулицю, геть зі слободи. Високо вгорі Оленька прочинила вікно, вигукнула матєрне, викинула врозліт дюжину книг, — н-на, почитай! — і зачинила віконниці. Бенедикт кинувся було рятувать, підбирать, обтирать, — убив би гадину, — але прочинилося друге вікно, і Терентій Петрович, Міністр Нєфтєперерабативающей, теж кинув білосніжні, з картинками, з цигаркового паперу, рідкісні... не встиг підхопити, чвакнулись, безцінні, у сміттєворот, хлюпнули, та й попливли, закрутилися... а там уже й Кудеяр Кудеярич сильними кидками з верхнього ярусу, один за одним, посилав незрівнянні екземпляри на смерть; Бенедикт не став чекати кінця, кінця не передбачалося; пласкі мордочки Пузиря та Конкордії вже звісилися з віконечок, у рученятах пачки журналів; теща маячила ззаду, притримуючи їх за пояски. Він зрозумів. Зрозумів. Це вибір. Ну-с, кого ж спасём из горящего дома? Він вибрав, одразу.
ІЖИЦЯ
Кропчик, куди не глянь, випололи дочиста, майдан розчистили граблями, підніжжя пушкіна обклали хмизом і ржавлею, підіткнули дровенят, а вище прив'язали вірьовками Нікіту Іванича, — на наше всьо, спиною до спини. Повітря після зливи посвіжішало, тож дихати було легко, тобто було б легко, якби не сльози.
Бенедикт стояв у натовпі поперед усіх, знявши шапку; вітерець куйовдив залишки його волосся, здував вологу з очей. Шкода було обох, — і Нікіту Іванича, і пушкіна. Але старий, можна сказать, сам схотів, добровільно. Майже зовсім добровільно. Виявив поніманіє моменту. Правда, Бенедикт йому теж чітко й ясно все пояснив: нада. Нада, Нікіто Іваничу. Іскуство гине зі страшною силою. Тож вам, Нікіто Іваничу, й випала честь принести жертву. Ви ж завжди хотіли сохраніть прошле у всьому його абйомі? — тож і будьте такі ласкаві, покажіть усім, як це робиться.
Тобто, канєшно, ніхто не заставляє, пажалуста, можна й не ходить. Але ж тоді вступає в силу Указ, бо він же ж підписаний, а якшо вже Указ підписаний, то він не може не вступить. І буде іскуству абзац.
Прикра була розмова. Неприємна. Воно, канєшно, хай би Нікіта Іванич і далі собі жив, — скільки там йому одміряно? того знать не можна; — та життя вимагає вибору. Ти за іскуство, чи може проти? — запитує життя, тож і настав уже час відповіді. Отакі, бач, пироги.
Виплакавшись нещодавно на пагорбі, серед хвощів, порозмовлявши сам із собою — а наче й хтось іще з ним був, та то завжди так, то тільки здається, — Бенедикт прояснився і духом зміцнився. Чи то розумом. Став якось спокійніше на все дивитись, — а це, як пишуть, ознака зрілості. Раніше все хотів сам! сам! все сам! Щоб вище александрійського стовпа! Друга людина в государстві! Укази підписую! Ось тобі й підписую: Укази Указами, а чи у тіні під столом, чи може в ліжку, отак непомітненько виріс Петрович-сан, погань, гнида, смердюча тварюка; не встигли й схаменутись, аж він усе прибрав до рук. Як це сталося? чому? Раніше у Бенедикта з татом, — тестем тобто, — такий тісний зв'язок був, усе спільне, і робота, і відпочинок. Клятву давали. А теперечки в Петрович-сана — і ключі всі, і бляшки, і більзін, а зараз ще й іскуство. І дивиться очима каламутними, і вишкіряється зубами жовтими та блискучими, яких у людей не буває; а зубами тими він пишається і каже: "ещё когда рыжуху вставил, до сих пор стоит".
І змушує, сука, на вибір. От і зараз: Нікіта Іванич вже було згодився горіти на стовпі "Никитские ворота", але ж сім'я і слухать не схотіла. Хай на пушкінє горить. Та тут і дурному ясно, шо це Терентія Петровича підкопи, або ж, по-научному, інтриги. Це шоб Бенедикт вибирав: хочеш, мовляв, сохраніть іскуство, — прощайся з пушкіним. Або-або.
Але Бенедикт прояснився, духом зміцнився, та й став на все спокійніше дивитись, тож і цей вибір він зробив одразу, не сумніваючись: іскуство дорожче.
Та тільки сльозам не накажеш, самі капали.
Нікіта Іванич стояв на дровах злий як собака, хвіліпики викрикував і паплюжив увесь світ. Хвилювався, аякже. Народу посходилось на страту, — тьма.
Є й знайомі, тільки мало, — вони тепер майже всі на лєченії. Оно Лев Львович кривиться, оно Півторак третьою ногою голубчиків розштовхує. Оно Іван Гов'ядича друзі на закірках принесли.
Оленька з Хевронією під мереживними парасольками, на літніх возах, розодіті, дебелі, — осі під ними попросідали, колеса на квадрат повело.
Кудеяр Кудеярич власноруч натоптав ржавлі під хмиз, поправив полінця.
— Все — а-ат вінта!..
— При чём тут винт, — роздратовано крикнув Нікіта Іванич, — винт вы ещё не изобрели, блудодеи грёбаные!.. А туда же! Невежество, самомнение, застой!
— Ану цить, Прежній діду! — обірвав тесть. — Генеральний Санітар, життя, здоров'я, сила, сам, своїми руками, тобі допомагає! А міг би й у хаті пересидіти, в теплі! Хоч би спасіба сказав!
— Истопник Никита, знай свое дело, гори! — закричав слабким голосом постарілий ветеран Шакал Дем'янич — і де тільки взявся.
— Вот что, Шакал, сто раз вам повторять, вы мне не тычьте, — тупнув по поліну Нікіта Іванич. — И не указывайте!.. Мне четвёртое столетие стукнуло! Хамство ваше у меня ещё с Прежней Жизни вот где сидит! Извольте уважать человеческую личность!
— За шо ж палять? — питали у натовпі.
— З русалкою жив.
Тесть дав рукою одмашку, навів очима промені та натужився.
— Тату, тату, обережненько, надірветеся, — захвилювалася Оленька.
Тесть скосив очі, звів промені в одну точку, на ржавлю, напружив шию. Трохи задимілося, повалив білий ядучий дим, але без вогню: відсирілі після дощу дрова не займалися.
— Більзінчіку, — загомоніли у натовпі, — більзінчіку нада...
— БЕНзинчику, — закричав з верхотури розгніваний Нікіта Іванич, — сколько раз повторять, учить: БЕН, БЕН, БЕНзин!!! Олухи!
Бенедикт саме витирав очі кулаком і аж сіпнувся, наче до його озвалися.
— Так уже ж все одно, Нікіто Іваничу... Чи то, всьо равно...
— Нет, не всё равно! Не всё равно! Неужели так трудно орфоэпию усвоить?!
Терентій Петрович викотив діжечку з більзіном.
— Щас мы вам... Щас бзднёт!.. С приветом от Шестого таксомоторного!..
Натовп подався наперед, загомонів, наступав на ноги, штовхав у спину. Бенедикт, витягнувши шию, дивився, як Міністр одколупував ломиком розбухлу кришку. На дрова води наллє, — здогадався Бенедикт. Тільки як це? Як це вода з вогнем зійдеться? Життя прожив, — а так і не зрозумів. І ще багато чого не зрозумів. Було шось важливе, а...
— Ой, Нікіто Іваничу! — схаменувся Бенедикт. — Зовсім забувся! Отак би й прозівав! Га?! От голова дірява! А де ж тую книгу шукать?
— Какую книгу?
— Оту! Де все сказано!
— А-ат вінта-а-а! — знову закричав тесть.
— Оту книгу, шо ви казали! Де заховали? Та шо вже там, признавайтеся! Оту, де сказано, як жить!
Райдужна вода плеснула, обілляла хмиз, потекла. Завоняло. Народ кинувся врозтіч, розмазуючи більзін личаками. Натовп голубчиків підхопив Бенедикта, який був опирався, поніс од пушкіна в провулок.
— Нікіто Іва-а-аничу! Діду-усю! Книга де-е-е? Швиденько кажі-і-іть!
— Азбуку учи! Азбуку! Сто раз повторял! Без азбуки не прочтёшь! Прощай! Побереги-и-ись!
Вивертаючи шию, Бенедикт побачив, як Нікіта Іванич набирає в груди повітря, як роззявляє рота; бачив, як одскочив од стовпа Терентій Петрович, але пізно: ху-у-у-у-ух! — і хвиля вогню, шо аж клубочився, наче Окаян-дерево збісилось навесні, накрив і пушкіна, і натовп, і віз з Оленькою, і дмухнув жаром Бенедиктові в обличчя, і простяг червоне крило над народом, наче птаха помсти, упириця, гарпія, а народ охнув і побіг.
Г-гах-х-х-х!.. т-та-да-х-х-х-х!.. — гахнуло за спиною, і, обертаючись на бігу, Бенедикт побачив, як хвиля стає дибки, як набігає вздовж вулиці, висаджуючи запасні діжки з більзіном, одним ковтком проковтуючи хати, червоною дугою перекидаючись од садиби до садиби, злизуючи тини-частоколи, — туди, туди, наче по нитці, — до Червоного Терему.
Тоді він упав у канаву, в траву, прикрив лице шапкою, і більше не дивився.
Як уже смеркалося, Бенедикт одвів шапку од лиця, озирнувся порожніми очима: рівнина ще прогоряла та курилася сизим димом, але вогонь уже наситився і ліг.