Не кожен може похвастати таким досвідом, як у Алана Брека, але не пригадую, щоб я коли-небудь чув про дівчину, яка була б схожа на вашу Катріону. Якось не віриться, щоб усе було так, як оце ви описуєте. Ви, очевидно, наплутали, Деві.
— Іноді я й сам так думаю, — відповів я.
— Дивно те, що ви, мабуть, і справді кохаєте її, — зауважив Алан.
— Кохаю, Алан, і палко. Понесу, мабуть, це почуття і в могилу.
— Ну, ну, тільки не лякайте! — трохи остудив мене Алан.
Я показав йому листа з припискою Катріони.
— О-о, — протяг Алан, — не можна заперечувати, що в цій Катріоні є деяка порядність, не кажучи вже про розум! Що ж до Джеймса Мора, то це просто торохтій і базіка, він весь — утроба й пусті слова. Проте не заперечую, що під Гледзмуром він бився добре і правду каже про п'ять ран. Погано тільки, що він хвалько.
— Розумієте, Алан, дуже неприємно залишати дівчину в таких ненадійних руках.
— Що правда, то правда, — погодився Алан. — Та хіба це від одного вас залежить? Так завжди буває в стосунках чоловіка й жінки. У жінок немає розуму. Коли вони люблять, то з ними можете робити що завгодно, коли ж ненавидять, тоді хоч помирай за них, нічого не вдієш. Одні з них ладні продати заради вас останнє плаття, другі не хочуть навіть дивитись на дорогу, якою ви йдете. Якихось інших жінок не буває, а ви, здається, такий дурень, що досі не знаєте цього.
— Мабуть, ваша правда, Алан, — погодився я.
— Звичайно, що так! — вихвалявся Алан. — Я міг би навчити вас багато дечому, але ви, мабуть, народилися сліпим, і в тому вся трагедія.
— А ви не могли б допомогти мені? — запитав я його. — Ви ж так добре розумієтесь" у подібних справах.
— Бачте, Деві, мене тут не було, — відповів Алан. — Тому зараз я схожий на офіцера, у якого всі розвідники сліпі; хіба він може щось знати? По-моєму, ви в чомусь допустилися помилок, і на вашому місці я знову спробував би щастя.
— Правда, Алан?
— Авжеж.
Коли ми так розмовляли, саме принесли третього листа від Джеймса Мора, і ви самі побачите, яким він був доречним. Джеймс писав, що його турбує здоров'я дівчини, хоч, на мою думку, воно ніколи не бувало кращим. Як і в кожному листі, він і тут вихваляв мене, а в кінці запрошував провідати їх в Дюнкерку.
"Ви тепер, мабуть, проводите час у товаристві мого старого товариша, містера Стюарта, — писав батько Катріони. — Але коли він повертатиметься у Францію, то чому б вам не приїхати з ним до Дюнкерка? Я маю до містера Стюарта секретну справу і завжди буду радий зустрітися з колишнім товаришем по зброї. Що ж до вас, дорогий сер, то ми з дочкою будемо щасливі прийняти нашого благодійника, якого ми вважаємо за брата і сина. Французький дворянин виявився страшенним скнарою, і я був змушений залишити кінний завод. Отже, ви знайдете нас у скромному, майже бідному готелі Базена, що примостився на піщаних пагорбах. Околиці тут мальовничі, і я певен, що вам тут сподобається. Ми з містером Стюартом пригадаємо свою службу, а ви з дочкою знайдете собі іншу розвагу. Прошу, у всякому разі, містера Стюарта приїхати сюди: моя справа до нього дуже важлива".
— Що цьому чоловікові потрібно від мене? — здивувався Алан, прочитавши листа. — Від вас йому потрібні гроші, а від Алана Брека що?
— Це тільки привід, — зауважив я. — Він все ще хоче якось влаштувати наш шлюб, і я від душі бажаю, щоб це йому, нарешті, вдалося. Вас він запрошує тому, що думає, сам я не приїду.
— Цікаво, — сказав Алан. — Ми з ним ніколи не ладнали, завжди дивилися вовком один на одного. Секретна справа! Що ж, коли так, то, можливо, Алану доведеться почухати кулаки, перш ніж ми закінчимо цю справу! їй-богу, цікаво буде поїхати й дізнатись, що йому потрібно! За одним заходом побачив би і вашу Катріону. Що ви на це скажете, Деві? Поїдете з Аланом?
Я, звичайно, не відмовився, і ми негайно вирушили в дорогу, бо відпустка Алана кінчалася.
В сутінках січневого дня ми, нарешті, дісталися до Дюнкерка. Залишивши коней на поштовій станції, ми взяли провідника і вирушили до готелю Базена, що знаходився, як виявилось, за містом. Уже зовсім стемніло. Ми вийшли з фортеці, мабуть, останні, бо, проходячи мостом, чули, як за нами замкнули ворота. По той бік мосту деякий час ішли освітленим передмістям, а потім звернули вбік і незабаром у непроникній пітьмі опинилися серед піщаних пагорбів, куди, проте, долинав рокіт моря. Ми брели за провідником, прислухаючись до його голосу. Я вже думав, що провідник-заблудив, коли, нарешті, ми зійшли на вершину невисокого пагорба і в темряві побачили тьмяне світло у вікні будинку.
— Це і є готель Базена, — сказав провідник.
Алан прицмокнув язиком.
— Надто вже відлюдне місце, — мовив він, і з його тону я зрозумів, що він не дуже задоволений.
За кілька хвилин ми вже були на. нижньому поверсі готелю, у невеликій кімнаті, вздовж стін якої були розставлені лави й столи, а збоку вгору збігали сходи, що вели у жилі кімнати. В одному кінці кімнати на полицях стояли пляшки, поряд був льох і звідти визирала драбина, навпроти топилася піч. Базен, неприємний високий чоловік, сказав нам, що джентльмен з Шотландії пішов невідомо куди, але молода леді на горішньому поверсі і він покличе її вниз.
Коли він пішов, я витяг з бокової кишені косинку, в якій Катріона відрізала кінчик, і зав'язав її навколо шиї. Я відчув, як завмирає моє серце, а коли Алан почав сипати на мою адресу жартами, поплескуючи мене по плечі, я ледве стримався від різкого слова. Чекати довелось недовго. Над головою я почув кроки Катріони і, підвівши голову, побачив її на сходах. Вона зійшла вниз і якось спокійно привіталася зі мною. Її бліде обличчя було серйозним. Це мене дуже вразило.
— Мій батько, Джеймс Мор, скоро повернеться. Він буде радий бачити вас, — сказала дівчина.
І раптом обличчя її зашарілося, очі спалахнули якимось блиском, слова застигли на вустах. Я був певен, що Катріона помітила косинку. Та за хвилину вона, ніби нічого й не сталося, обернулась і привіталася з Аланом.
— Ви його друг, Алан Брек? Багато я наслухалася про вас, і ви мені подобаєтеся своєю хоробрістю і добротою.
— Дуже вдячний, дуже вдячний, — сказав Алан у відповідь, тримаючи її за руку й з цікавістю оглядаючи. — Так ось ви яка! Ну, Давід, ви зовсім не вмієте описувати.
Не пам'ятаю, щоб він коли-небудь говорив так задушевно, голос його дзвенів, мов пісня.
— Як? Хіба він описував мене? — збентежилась дівчина.
— Відтоді, як я прибув із Франції, Давід тільки й знав, що говорив про вас, не кажучи вже про ніч, проведену в Шотландії, у лісі поблизу Сілвермілза. Вам треба радіти, люба, бо ви набагато краща, ніж мій друг описував. А тепер ось що: будемо друзями. Адже я для Давіда ніби той паж, верчусь біля його ніг, як собака: те, що цікавить його, цікавить і мене, і, клянусь богом, його друзі повинні любити й мене! Тепер ви вже знаєте, як поставитись. до Алана Брека, і певен, що не прогадаєте. Хоч він і не дуже вродливий, моя люба, зате вірний тому, кого любить.
— Щиро вдячна за добрі слова, — промовила Катріона. — Я відчуваю таку глибоку повагу до вас, хороброї і чесної людини, що просто не знаю, як і відповісти.
Як вільні мандрівники, ми вирішили не чекати Джеймса Мора і повечеряли втрьох. Катріона сиділа поруч з Аланом і пригощала його. Він у свою чергу люб'язно прислуговував їй, навіть досяг того, що вона випила першою з його склянки. Робив він це делікатно, і у мене не було найменшого приводу до ревнощів. Алан, так би мовити, був душею вечора, опанував розмову й підтримував її весь час у веселому тоні. Ми з Катріоною відчули себе вільніше, хоч для стороннього спостерігача могло б здатися, що Алан давній приятель Катріони, а я чужа їй людина. Я завжди поважав свого друга, але ще ніколи так не захоплювався ним, як сьогодні. Він мав не тільки багатий життєвий досвід, а й природжений такт. Катріона здавалась зовсім зачарованою, сміх її лунав голосистим дзвіночком, обличчя сяяло радістю, як сонячний весняний день. Я теж був радий, але, признаюсь, якийсь смуток поволі огортав мою душу. Порівняно з своїм другом я вважав себе нудним, відлюдькуватим, нездатним зайняти гідного місця в житті молодої дівчини. Своєю вдачею я легко міг убити в ній веселість і життєрадісність.
Але якщо й справді мені судилася така доля, то незабаром з'ясувалося, що в цьому я був не єдиним. Коли повернувся Джеймс Мор, Катріона стала немов кам'яна. Решту вечора я не зводив з неї очей, аж поки вона, вибачившись, не пішла спати. Ручуся, що дівчина ні разу не посміхнулась, майже не говорила, а все дивилась перед собою на буфет. Мене надзвичайно вразило, що така сильна любов до батька, яку я помічав раніше у Катріони, перетворилася на ненависть.
Про Джеймса Мора взагалі нема потреби говорити, ви вже знаєте про цього чоловіка все, що про нього можна знати, а повторяти його брехливі слова мені набридло. Досить сказати, що він багато пив і дуже мало говорив розумного. Його ж секретну справу до Алана було відкладено до ранку.
Зробити це було неважко ще й тому, що ми з Аланом страшенно втомилися з дороги і невдовзі після Катріони пішли спати.
Нас поселили в кімнаті, де стояло одно ліжко, і довелося спати на ньому удвох. Алан, глянувши на мене з дивною посмішкою, раптом сказав:
— А ви справжнісінький осел!
— Що ви маєте на увазі? — розгубився я.
— На увазі? Просто дивно, Давід, що ви такий дурень.
Я знову попросив його висловитись ясніше.
— Ось що я хотів сказати, Деві, — відповів Алан. — Ви вже чули від мене, що є дві категорії жінок: ті, які продали б заради вас останню сорочку, і інші. Спробуйте догадатися самі, мій любий! Що то за косинка у вас на шиї?
Я пояснив йому.
— Я й думав, що це щось таке, — мовив Алан. Більше він не сказав ні слова, хоч я ще довго набридав йому.
Розділ тридцятий
ЛИСТ З КОРАБЛЯ
При денному світлі ми побачили, в якому відлюдному місці стояв наш готель.
Хоч море було й близько, але його затуляли від нас піщані пагорби, що з усіх боків оточували готель. Тільки з одного місця відкривався більш-менш привабливий вид — там, над схилом, бовваніли, наче вуха якогось невидимого віслюка, крила вітряка. Дивно було спостерігати вранці, коли подув вітрець, як ці двоє крил закрутилися, наче наздоганяли одне одного.