Адже не можу тепер наказати його добити. Я б дозволила йому видужати, але він небезпечний. Не виглядає на фанатика. Отож, мисливець за скальпами. Я знаю, що Ервилл платить за кожний скальп дріади. Не пригадую, скільки. Зрештою, ціна зростає одночасно з падінням вартості грошей.
— Ти помиляєшся. Він не мисливець за скальпами.
— То нащо він забрався до Брокілону?
— Шукаючи дівчинку, довірену його опіці. Ризикнув життям, щоб її відшукати.
— Дуже нерозумно, — холодно сказала Ейтне. — Це навіть складно назвати ризиком. Ішов на певну смерть, а життям завдячує винятково кінському здоров'ю та витривалості. Стосовно дитини, то вона вціліла випадково. Мої дівчата не стріляли, бо думали, що це пак або лепрекон.
Вона ще раз глянула на Фрешенета, а Геральт зауважив, що її уста втратили неприємну твердість.
— Гаразд. Якось відзначмо цей день.
Підійшла до постелі з галуззя. Обидві дріади, що її супроводили, теж наблизилися. Фрешенет зблід і скоцюрбився, зовсім не роблячись через це меншим.
Ейтне якийсь час дивилася на нього, трішки мружачи очі.
— Ти маєш дітей? — спитала врешті. — Я до тебе звертаюся, колодо.
— Як?
— Хіба я неясно висловилася?
— Я не…, — Фрешенет закашлявся. — Я нежонатий.
— Мене мало обходить твоє сімейне життя. Я цікавлюся, чи ти спроможний щось викресати зі своїх розжирілих стегон. На Велике Древо! Ти колись зробив жінку вагітною?
— Еее… Так… Так, пані, але…
Ейтне недбало махнула рукою, обернулася до Геральта.
— Він залишиться у Брокілоні, — сказала, — до повного одужання і ще якийсь час. Потім… Може йти, куди забажає.
— Дякую тобі, Ейтне, — вклонився відьми́н. — А… Дівчинка? Що з нею?
— Чому ти питаєш? — дріада глянула на нього холодним поглядом своїх срібних очей. — Ти ж знаєш.
— Це не звичайна сільська дитина. Вона принцеса.
— Це не справляє на мене жодного враження. І не чинить різниці.
— Послухай…
— Ні слова більше, Гвинблейде.
Він замовк і закусив губи.
— Що з моїм посольством?
— Я його вислухаю, — зітхнула дріада. — Ні, не через цікавість. Зроблю це для тебе, щоб ти міг відрапортувати Венцлавові та дістати платню, яку він тобі, напевно, пообіцяв за те, що ти дістався до мене. Але не зараз, зараз я зайнята. Прийди ввечері до мого Древа.
Коли вона вийшла, Фрешенет підвівся на лікті, ойкнув, кашлянув, сплюнув на долоню.
— В чому річ, Геральте? Чому я мушу тут залишитися? І що таке з тими дітьми? У що ти мене вклепав, га?
Відьми́н сів.
— Порятуєш свою голову, Фрешенете, — сказав він утомленим голосом. — Станеш одним із небагатьох, які вийшли звідси живими, принаймні, останнім часом. І станеш батьком маленької дріади. Може, кількох.
— Що-що? Я стану… плідником?
— Називай як хочеш. Вибір у тебе обмежений.
— Я зрозумів, — мугикнув барон і облесливо посміхнувся.
— Що ж, бачив я бранців, які працювали в копальнях та рили канали. З двох зол волію вже… Щоб тільки вистачило снаги. Є їх тут гурток…
— Перестань дурнувато шкіритися, — скривився Геральт, — і плекати мрії. Хай тобі не маряться поклоніння, музика, вино, віяла та рій закоханих дріад. Буде одна, може дві. І поклоніння не буде. Вони трактують цю справу дуже тверезо. А тебе й поготів.
— Їм це не справляє приємності? Але, мабуть, прикрості теж?
— Не будь дитиною. З цієї точки зору вони не відрізняються від жінок. У всякому разі, фізично.
— Себто?
— Буде це для дріади приємністю чи прикрістю, — залежить від тебе. Але, незалежно від цього, йдеться лише про ефект. Твоя особа має другорядне значення. Не чекай вдячності. І ще: ні в якому разі не пробуй нічого з власної ініціативи.
— З власної чого?
— Коли зустрінеш її вранці, — терпляче пояснив відьми́н, — поклонися, але, до дідька, без усмішок чи підморгувань. Для дріади це смертельно поважна справа. Якщо вона усміхнеться або підійде до тебе, можеш із нею порозмовляти. Найкраще про дерева. Якщо ж ти на деревах не знаєшся, то про погоду. Але якщо вона прикинеться, наче тебе не бачить, тримайся від неї здалека. І тримайся здалека від інших дріад, і не розпускай рук. Для дріади, яка неготова, таких речей не існує. Торкнешся її — й дістанеш ножем, бо вона не зрозуміє наміру.
— Бачу, ти обізнаний з їхніми шлюбними звичаями, — усміхнувся Фрешенет. — Траплялося?
Відьми́н не відповів. Немов бачив гарну струнку дріаду, її безсоромну посмішку. Vatt'ghern, bloede caerme. Відьми́н, щастя як трясця. Кого ти нам привела, Бренн? Нащо він нам? Жодної користі з відьми́на…
— Геральте?
— Так?
— А принцеса Цирілла?
— Про неї забудь. Стане дріадою. Через два-три роки вцілить стрілою в око рідному братові, якщо він спробує увійти до Брокілону.
— Холера, — вилаявся Фрешенет, кривлячись. — Ервилл сказиться. Геральте? А чи не вдалося б…
— Ні, — відрізав відьми́н. — Навіть не намагайся. Ти б не вийшов з Дуен Канель живим.
— Себто, дівча втрачене?
— Для вас — так.
VI
Деревом Ейтне був, звісно, дуб, точніше, три зрослі разом дуби, все ще зелені, без жодних ознак усихання, хоча Геральт оцінював їх вік щонайменше в триста років. Дуби були порожнистими, а дупло мало розмір чималої кімнати з високою стелею, що звужувалася у шпичасте склепіння. Всередині воно було освітлене каганцем, який не давав кіптяви, і скромно, але не примітивно перетворене на зручне житло.
Ейтне клячала посередині, на чомусь схожому на волокнисту мату. Перед нею, випростувана і нерухома, наче закам'яніла, навпочіпки сиділа Цирі, вимита й вилікувана від нежитю. Широко розплющила свої великі смарагдові очі. Відьми́н помітив, що її личко, тепер, коли з нього зникли бруд та гримаса капосного чортеняти, було дуже милим.
Ейтне повільно і пестливо розчісувала довге волосся дівчинки.
— Увійди, Гвинблейде. Сядь.
Він сів, спершу церемонно приклякнувши на одне коліно.
— Ти відпочив? — спитала дріада, не дивлячись на нього й не перериваючи чесання. — Коли зможеш вирушити у зворотну дорогу? Що скажеш на завтрашній ранок?
— Коли накажеш, Пані Брокілону,— холодно промовив він. — Одного твого слова достатньо, щоб я перестав дратувати тебе своєю присутністю в Дуен Канель.
— Геральте, — Ейтне повільна повернула голову. — Не зрозумій мене хибно. Я тебе знаю і поважаю. Знаю, що ти ніколи не скривдив дріади, русалки, сильфіди чи німфи, навпаки, траплялося, що ти їх обороняв, рятував життя. Але це нічого не змінює. Нас занадто багато розділяє. Ми належимо до різних світів. Я не хочу і не можу робити винятки. Ні для кого. Не питатиму, чи ти це розумієш, бо знаю, що так. Я питаю, чи ти це приймаєш.
— Це щось міняє?
— Нічого. Але я хочу знати.
— Приймаю, — підтвердив він. — А що з нею? З Цирі? Вона теж належить до іншого світу.
Цирі лякливо глянула на нього, потім зиркнула вгору, на дріаду. Ейтне посміхнулася.
— Вже ненадовго, — сказала.
— Ейтне, прошу. Задумайся.
— Над чим?
— Віддай її мені. Нехай повертається зі мною. До світу, якому належить.
— Ні, Білий Вовче, — дріада знову занурила гребінь у попелясте волосся дівчинки. — Я її не віддам. Хто як хто, а ти мусиш це зрозуміти
— Я?
— Ти. Навіть до Брокілону долинають новини зі світу. Вістки про одного відьми́на, який взамін за надану допомогу інколи вимагає дивних клятв. "Даси мені те, чого не сподіваєшся застати вдома". "Даси мені те, що вже маєш, а про що не знаєш". Знайомо звучить? Адже ви від певного часу намагаєтесь так керувати приреченням, шукаєте хлопців, яким судилося бути вашими наступниками, хочете порятуватися від вимирання та забуття. Від небуття. То чому ж я дивую тебе? Я турбуюся долею дріад. Напевно, це справедливо? За кожну вбиту людьми дріаду одна людська дівчинка.
— Ейтне, залишивши її тут, ти викличеш ворожість та прагнення помсти. Викличеш запеклу ненависть.
— Для мене немає нічого нового в людській ненависті. Ні, Геральте. Я її не віддам. Особливо тому, що вона здорова. Останнім часом це рідкість.
— Рідкість?
Дріада втупила в нього великі срібні очі.
— Нам підкидають хворих дівчаток. Дифтерія, скарлатина, круп, навіть віспа. Думають, що ми не маємо імунітету, що епідемія нас знищить чи, принаймні, здесяткує. Розчаруй їх, Геральте. Ми маємо щось більше за імунітет. Брокілон дбає про своїх дітей.
Замовкла, схилилася, обережно розчесала пасемко скуйовдженого волосся Цирі, допомагаючи собі другою рукою.
Відьми́н відкашлявся.
— Чи можу я приступити до посольства, яке доручив мені король Венцлав?
— А чи не шкода на це часу? — звела голову Ейтне. — Нащо тобі витрачати сили? Я й так чудово знаю, чого хоче король Венцлав. Для цього зовсім не потрібно мати пророчі здібності. Хоче, щоб я віддала йому Брокілон, мабуть, аж по річку Вду, яку він, наскільки мені відомо, вважає чи хотів би вважати природним кордоном між Брюгге та Верденом. Взамін, як припускаю, він запропонує мені анклав, малий і дикий закуток лісу. І, напевно, гарантує королівським словом та королівською опікою, що той малий і дикий закуток, той окраєць пралісу, належатиме мені по віки вічні і що ніхто не зважиться непокоїти там дріад. Що там дріади зможуть жити мирно. Так, Геральте? Венцлав хотів би закінчити війну за Брокілон, яка триває два століття. І, щоб її закінчити, дріади повинні віддати те, за що гинули двісті років? Так просто — віддати? Віддати Брокілон?
Геральт мовчав. Не мав чого сказати. Дріада усміхнулася.
— Так звучала королівська пропозиція, правда ж, Гвинблейде? Чи, може, була щирішою? "Не задирай носа, лісова почваро, тварюко з пущі, релікте минувшини, а послухай, чого хочемо ми, король Венцлав. А ми хочемо кедру, дуба і пеканів, хочемо магонію і золотої берези, тису на луки і щоглових сосен, бо маємо під боком Брокілон, а мусимо завозити дерево з-за гір. Хочемо заліза та міді, які є під землею. Хочемо золота, яке лежить на Краг Ан. Хочемо рубати, пиляти і рити в землі, не прислухаючись до свисту стріл. І, що головне, — хочемо нарешті бути королем, якому підлягає усе в королівстві. Не зичимо собі в нашому королівстві якогось Брокілону, лісу, куди не можемо увійти. Такий ліс нас дратує, сердить і не дає спати спокійно, бо ж ми люди і ми пануємо над світом. Ми можемо, якщо захочемо, стерпіти на цьому світі кількох ельфів, дріад чи русалок. Якщо не будуть надто зухвалими. Підкорися нашій волі, Брокілонська Відьмо.