Але переконай мене, що ти дбаєш про товариство. Що не нехтуєш добрими порадами, що їх я тобі колись дав. А також ідеями, які можуть бути прибутковими для товариства. Знаєш, про що я?
— Знаю, — Юстус Шоттель видобув з калитки великий ключ. — І зараз я тебе переконаю, що твої ідеї та поради беру близько до серця. Пане Шимоне, вийміть-но, будь ласка, зі скрині і принесіть пробні зразки ксилографій. Тих, котрі з біблійної серії.
Унгер швидко повернувся.
— Прошу, — Шоттель розкинув аркуші на столі. — Усе — моя власна рука, учням не давав. Деякі готові йти під прес, над деякими я ще працюю. Я вірю, що твоя ідея була слушна. Що люди це купуватимуть. Нашу біблійну серію. Прошу, прошу, оціни. І ви оцініть, панове.
Усі нахилилися над столом.
— Що це… — Рейневан, почервонівши, вказав на один із аркушів, на якому була зображена оголена пара в абсолютно недвозначній позі та ситуації. — Що це таке?
— Адам і Єва. Це ж видно. А те, на що спирається Єва, — це Дерево пізнання…
— Ага…
— А ось тут, прошу, погляньте, — демонстрував далі гравірувальник, сповнений гордості за свої твори, — Мойсей і Агара. Тут Самсон і Даліла. Тут Амнон і Тамар. Зовсім непогано мені вдалося, га? А це…
— Овва! А це що таке? Оце переплетення?
— Яків, Лея і Рахіль.
— А це… — заїкнувся Рейневан, відчуваючи, що кров от-от бризне йому зі щік. — Що це… Це…
— Давид і Йонатан, — безтурботно пояснив Юстус Шоттель. — Але це треба буде ще підправити. Переробити…
— Перероби, — досить холодно перебив Шарлей, — на Давида і Вірсавію. Бо тут, холера, бракує тільки Валаама й ослиці. Стримай трошки уяву, Юстусе. Коли її забагато, то це шкодить, як тоді, коли забагато солі у супі. А це не йде на користь справі.
— А загалом, однак, — додав він, щоб піддобрити трохи ображеного художника, — bene, bene, benissime, maestro[285]. Скажу коротко: краще, ніж я сподівався.
Юстус Шоттель просвітлів, як і будь-який марнославний і охочий до похвали митець.
— Так що бачиш, Шарлею, часу я не марную, про фірму дбаю. А ще скажу тобі, що я встановив дуже цікаві контакти, які можуть виявитися дуже вигідними для нашого товариства. Отож знай, що "Під волом і ягням" я познайомився з незвичайним молодим чоловіком, талановитим винахідником… Та що тут розказувати, сам побачиш і почуєш. Я ж бо його запросив. Він ось-ось має з'явитися. Ручаюся, коли ти з ним познайомишся…
— Не познайомлюся, — перебив Шарлей. — Я не хочу, щоби цей молодий чоловік узагалі бачив мене у тебе. Ані мене, ані моїх супутників.
— Розумію, — промовив, трохи помовчавши, Шоттель. — Ти знову вляпався в якесь лайно.
— Можна сказати і так.
— Кримінальне чи політичне?
— Це залежить від точки зору.
— Ну що ж, — зітхнув Шоттель, — такі часи. Те, що ти не хочеш, щоб тебе тут бачили, розумію. Одначе у цьому випадку твої побоювання необґрунтовані. Юнак, про якого я говорю, — німець, родом з Майнца, бакалавр Ерфуртського університету. У Свидниці проїздом. Нікого тут не знає. І вже й не знатиме, бо невдовзі від'їжджає. Варто, Шарлею, варто з ним познайомитися, варто замислитися над тим, що він винайшов. Це незвичайна, світла голова, я би сказав — візіонер. Воістину vir mirabilis[286]. Ти й сам побачиш.
* * *
Глибоко і лунко задзвенів дзвін парафіяльного костелу, його заклик до молитви "Ангел Господній" підхопили дзвіниці чотирьох інших свидницьких храмів. Дзвони остаточно завершили робочий день — нарешті замовкли навіть працьовиті і гучні майстерні на Котлярській вулиці.
Уже давно розійшлися по домівках і художники та челядники з робітні Юстуса Шоттеля, тому коли нарешті з'явився обіцяний гість — гідна знайомства світла голова, візіонер — у кімнаті з пресами залишалися тільки сам майстер, Шимон Унгер, Шарлей, Рейневан і Самсон Медок.
Гість і справді був молодим чоловіком, ровесником Рейневана. Школяр відразу розпізнав школяра: під час привітання призначений Рейневанові уклін був трохи менш формальним, а усмішка трохи більш щирою.
На прибульцеві були високі чоботи з тисненої козячої шкіри, м'який оксамитний берет і короткий плащ поверх шкіряної куртки, що застібалася на численні латунні гачки. На плечі висіла велика дорожня торба. Загалом він більше скидався на бродячого трувера, ніж на школяра, — єдиним, що вказувало на академічні зв'язки, був широкий нюрнберзький кинджал, зброя, популярна у всіх навчальних закладах Європи, як серед студентів, так і серед наукових працівників.
— Я, — почав прибулий, не чекаючи, поки Шоттель його представить, — бакалавр Ерфуртської академії Йоганн Генсфляйш фон Зульгелох цум Гутенберг. Я знаю, що це трохи задовго, тому зазвичай скорочую до самого лише Гутенберга. Йоганн Гутенберг.
— Похвально, — відповів Шарлей. — А оскільки я теж прихильник того, щоби скорочувати речі непотрібно довгі, перейдімо, не гаючись, до суті справи. Чого стосується ваш винахід, пане Йоганне Гутенберг?
— Друку. Точніше — друкування текстів.
Шарлей знехотя перебрав розкидані на лаві ксилографії, вийняв і показав одну, на якій під зображенням Святої Трійці виднівся напис: BENEDICTE POPULI DEO NOSTRO[287].
— Знаю… — трохи почервонів Гутенберг. — Знаю, пане, що ви маєте на увазі. Однак зверніть увагу на те, що для того, аби розмістити текст на вашій ксилографії, аби виготовити цей напис — погодьтеся, не дуже довгий, — граверові довелося марудно різьбити по дереву зо два дні. А якби він при цьому помилився хоча би в одній літері, то вся праця пішла б нанівець, він би мусив усе починати наново. А якби йому треба було виготовити гравюру, скажімо, для всього шістдесят п'ятого псалма, скільки йому довелося би працювати? А на всі псалми? А на всю Біблію? Наскільки довго…
— Вічність, либонь же, — перебив Шарлей. — Винахід же вашої милості, як я здогадуюся, усуває недоліки, притаманні різьбі по дереву?
— Значною мірою.
— Мені цікаво.
— Якщо дозволите, я продемонструю.
— Дозволю.
Йоганн Генсфляйш фон Зульгелох цум Гутенберг розкрив свою торбу, висипав її вміст на стіл. І взявся демонструвати, описуючи свої дії словами.
— Я виготовив, — казав він і показував, — з твердого металу кубики із окремими літерами. Літери на кубиках, як бачите, вирізані випукло, тому я назвав це патрицею. Витиснувши таку патрицю у м'якій міді, я одержав…
— Матрицю, — здогадався Шарлей. — Це очевидно. Випукле пасує до ввігнутого, як татусь до мамусі. Слухаю далі, пане фон Гутенберг.
— У заглиблених матрицях, — продовжував бакалавр, — я можу ливарським способом зробити відливки бухштаб, тобто літер, і мати їх скільки захочу. Ось вони, прошу поглянути. Літери, кубики яких ідеально прилягають одна до одної, я укладаю… у відповідному порядку… в оцій-от рамці… Рамка невелика, тільки для демонстраційних цілей, але нормально, прошу поглянути, вона має розмір сторінки майбутньої книги. Як бачите, я встановлюю довжину рядка. Вкладаю клинці, щоби вирівняти поля. Стискаю рамку залізною обоймою, щоб усе це в мене не порозліталося… Змащую тушшю, тією самою, якою користуєтеся і ви… Чи можна попросити допомогти, пане Унгер? Кладу під прес… На це — картку паперу… Пане Унгер, гвинт… І, прошу дуже, готово.
На аркушику, рівнесенько посередині, видрукуване чітко і чисто, прочитувалось:
IUBILATE DEO OMNIS TERRA
PSALMUM DICITE NOMINI EUIS[288]
— Псалом шістдесят п'ятий, — плеснув у долоні Юстус Шоттель. — Як живий!
— Я вражений, — визнав Шарлей. — Дуже вражений, пане Гутенберг. Але я був би ще більше вражений, якби не факт, що має бути "dicite nomini eius", а не "euis".
— Ха-ха! — бакалавр засяяв, немов бурсак, якому вдалася витівка. — Я зробив це навмисне! Спеціально припустився помилки укладача, тобто складача. Щоби продемонструвати, погляньте-но, наскільки легко можна внести правку. Неправильно вставлену букштабу я виймаю… Ставлю на потрібне місце… Гвинт, пане Унгер… І ось правильний текст.
— Bravo, — сказав Самсон Медок. — Bravo, bravissimo… Це таки справді вражає.
Не тільки Гутенберг, а й Шоттель з Унгером розкрили роти. Було очевидним, що вони здивувалися б менше, якби заговорив кіт, статуя святого Луки на подвір'ї або Себастьян із величезним прутнем.
— Зовнішність, — пояснив, кашлянувши, Шарлей, — часом буває оманливою. Ви не перші.
— І, мабуть, не останні, — додав Рейневан.
— Вибачте, — розвів руками гігант. — Не зміг опиратися спокусі… Будучи, як-не-як, свідком винаходу, котрий змінить обличчя епохи.
— Ха! — засяяв Гутенберг, як і кожен митець, тішачись похвалою, нехай навіть і виголошеною велетнем з обличчям ідіота, котрий сягає головою стелі. — Саме так і буде! Не інакше! Уявіть собі лишень, вельмишановні панове, наукові книги в десятках, а колись, як би смішно це сьогодні не звучало, можливо, і в сотнях екземплярів! Без виснажливого переписування, яке тривало віками! Мудрість людства — видрукувана і доступна! Так, так! А якщо ви, вельмишановні панове, підтримаєте мій винахід, то ручаюся, що саме ваше місто, прекрасна Свидниця, во віки вічні славна буде як місце, де запломенів світоч освіти. Як місце, звідки на цілий світ поширилося світло знання.
— Істинно так, — промовив, помовчавши, Самсон Медок своїм м'яким і спокійним голосом. — Я бачу це очима душі моєї. Масове виробництво паперу, густо покритого літерами. Кожен папір у сотнях, а колись, як би смішно це не прозвучало, можливо, і в тисячах екземплярів. Усе багато разів розмножене і широко доступне. Обман, маячня, наклепи, пасквілі, доноси, чорна пропаганда і демагогія, що улещує чернь. Будь-яка підлість — облагороджена, будь-яка ницість — офіційна, будь-яка брехня — правда. Будь-яке свинство — чеснота, будь-який зачуханий екстремізм — прогресивна революція, будь-яке дешеве гасельце — мудрість, будь-яка тандета — цінність. Будь-яка нісенітниця визнана, будь-яка дурість коронована. Бо все це надруковано. Є на папері, отже — має силу, отже — зобов'язує. Почати це буде легко, пане Гутенберг. І запустити. А зупинити?
— Сумніваюся, щоб у цьому була потреба, — втрутився нібито всерйоз Шарлей. — Будучи набагато більшим реалістом, ніж ти, Самсоне, аж такої популярності цьому винаходові я не пророкую. Та навіть якби і справді події стали розвиватися шляхом, що його ти провіщаєш, то це можна буде, так, це можна буде зупинити. Простим як дишло способом.