Погамувавши перший голод, їв повільніше, жував старанніше. Чоловік у сірому вбранні прислужника з цікавістю спостерігав за ним. Рейневан, нагодований і напоєний, відповідав цікавістю на цікавість.
— Отто де Бергов, — озвався чоловік. — Той, хто тебе сюди засадив. Він знає про твої магічні здібності?
— У загальних рисах.
— Скільки ти тут сидиш?
— А який сьогодні день?
— Самв... — чоловік заїкнувся. — Значиться, День Померлих. Commemoratio animarus.
Рейневан вицідив з дзбанка решту пива, а шкуринку хліба сховав за пазуху.
— Ти можеш перестати водити мене за носа, — повідомив він. — Коли ти пішов по їдло, я роздивився предмети, які ти приніс, ті, що отам лежать. Омела, березова кора, гілочка тису, свічка, залізний перстень, чорний камінь. Типові атрибути церемонії за померлих. А сьогодні, як випливає з твоєї обмовки, свято Самвін. Ти проникнув крізь стіну, щоб віддати шану отим кісткам. Причому за ритуалом Старших Рас.
— Влучно.
— Отже, це був твій родич. Або друг.
— Невлучно. Але перейдімо до важливіших речей. Я тобі пораджу, як уникнути смерті від голоду. До oubliette саджали багатьох, а ти сам бачиш, що скелет тільки один, не рахуючи тих стародавніх кісток. Настав добре вуха. Наставив?
— Наставив.
— Син Отто де Берга, Ян, є утраквістом і гейтманом у Таборі. Отто вбив собі в голову, що синулько-гусит чигає на нього, хоче позбавити життя і заграбастати маєток. Хоча це, на мою думку, цілковита нісенітниця, в Отто вона набула рис манії переслідування. За кожним рогом він бачить підісланого вбивцю, в кожній страві підозрює отруту. А в кожному гуситові вбачає сина-патрицида , звідси й береться його заповзятість на чашників. Усе просто: ти повинен зізнатися, що ти є вбивцею, найнятим Яном де Берговим, і прибув у Троски, щоб убити Отто. ‘
— Утішений цим щирим зізнанням, — фиркнув Рейневан, — Отто де Бергов накаже мене колесувати. Якщо припустити, що повірить. Але досить йому запитати, як виглядає його син, і брехню буде викрито.
— Ти ж маг. Хіба ти не знаєш персвазійних і емпатичних заклинань?
— Ні.
— Ну, тоді тобі не пощастило.
— Чорт забирай! — вибухнув Рейневан. — Та перестань ти водити мене за носа! Я не хочу, пся крев, робити надто далекосяжні висновки, але ти увійшов сюди, холера ясна, крізь стіну! Тож відчини її і дозволь мені вийти!
Прибулець довго мовчав, дивлячись не на Рейневана, а на кістяк.
— Мені шкода, — нарешті відповів він, — але така можливість не розглядається.
— Чого це?
— Я не можу собі цього дозволити... Сиди спокійно, бо інакше я накладу на тебе Constricto. А ти на власній шкурі відчув, що з моєю магією тобі не мірятися.
У голосі прибульця прозвучала чванливість — і саме ця чванливість допомогла Рейневанові розв'язати загадку, відіграла роль каталізатора, завдяки якому каламутний розчин набув прозорості. Не виключеним було і те, що це голод так загострював відчуття.
— Подумати тільки, — повільно промовив він. — Подумати тільки, що я прибув у Троски саме для того, щоб із тобою зустрітися. Саме з тобою.
— Та що ти кажеш?
— Не мірятися мені з тобою в магії, — цідив слова Рейневан, — бо ти воістину могутній чарівник. До того ж поліглот, тут навколо ніхто не вживає слова "oubliette". Якби я звідси втік магічним проходом, якби я випадково зник, здійняли би тривогу: у Тросках переховується чарівник. Чарівник, здатний подолати магічний захист льоху. Бо сам його встановлював. Я пробрався у Троски, щоб зустрітися з тобою, метре Рупілію. Щоби попросити в тебе поради.
— Фантазія, яких мало, — буркнув чоловік. — Тобі б романи писати... Що ти робиш, чорт забирай?
— Хочу відлити, — Рейневан став над кістяком, розставивши ноги. — А що?
— Відійди звідти, хвойда твоя мати! — зарепетував прибулець. — Відійди, чуєш? Не смій паплю...
Він урвав, подавився недомовленим словом. Рейневан обернувся з тріумфальною усмішкою на вустах.
— Так я і припускав, — сказав він. — Не родич, не друг, а в День Померлих приходить до його останків зі свічкою й омелою. І впадає у шал, коли хтось хоче ці останки обісцяти. Бо це ж я на твої власні останки насцяв би, правда? Це ж твої власні кості тут лежать, метре Рупілію Сілезцю, спеце в астральних тілах і буттях. Це твоє тіло померло в цьому підземеллі, але не твоя особистість. Ти астрально перенісся в чужу фізичну форму. У форму того, чию душу ти пересадив у власне тіло. І кого замість тебе тут убив голод.
— Аж вірити не хочеться, — промовив після тривалого мовчання Рупілій Сілезець. — Аж вірити не хочеться, які ж то холерні титани інтелекту марнуються в теперішні часи по в'язницях.
* * *
Рейневан залишився сам надовго. На достатньо довго, щоб вирішити, що настала чорна година, і згризти шкуринку хліба, якраз на таку годину збережену. Зникаючи в стіні, Рупілій Сілезець залишив його у страшній самотності, страшній боязні і ще страшнішій муці сподівання. "Повернеться", — калатало в голові плаксиве сподівання. "Не повернеться, залишить мене тут на погибель, — оживала під черепом логіка, — нащо йому повертатися, що він з того матиме, коли мені допоможе? Залишеного в oubliette і справді забуде, викреслить з пам'яті..."
Угорі замигтіло світло, пролунав брязкіт металу. "Мене витягують звідси, — подумав Рейневан. — Є надія..."
"Хіба що де Бергов утратив терпець, — охолодив надію страх. — І вирішив видушити з мене зізнання в інший спосіб. Мене витягують звідси, але для того, щоб затягнути до катівні..."
Нагорі щось гримнуло, клацнуло, брязнуло, решітка зі скреготом розкрилася, щось застукало і зашкряботіло. Хтось затулив собою світло, з мороку раптом виринув обрис спущеної драбини.
— Вилазь, Рейневане, — пролунав з висоти голос Рупілія Сілезця. Швидко, швидко!
"Я ж не відкрив йому, як мене звати, — дійшло до Рейневана, коли він піднімався драбиною. — Не назвав йому імені, а тим більше фамільярного прізвиська. Або він телепат, ясновидець, або..."
Нагорі виявилося, що власне "або". А Рейневан застогнав у добре йому знайомих і достойних ведмедя обіймах.
— Самсон!
— Авжеж, Самсон, — підтвердив з легкою ущипливістю Рупілій Сілезець, який стояв поруч. — Позаздрити можна на таких друзів, хлопче. Не найгірших маєш, не найгірших. А тепер далі, в дорогу!
— Але в який спосіб...
— Нема часу, — відрізав чарівник. — У дорогу! Бо дорога вас чекає далека.
Вони піднялися сходами нагору, звідти окуті двері ввели їх до камери тортур, повної знарядь і причандалів, від погляду на які холонула кров у жилах. У кутку, ледве помітні, були дверцята, що вели до вузенького коридорчика. Вони пройшли повз кілька дверей підряд, Рупілій зупинився лише перед п'ятими чи шостими.
— El Ab! Elevamini ianuae!
Двері послухалися жесту і біблійного заклинання, вони ввійшли. Приміщення було повне скринь і пачок. Рупілій поставив ліхтар на одну із них, сів на другу.
— Відпочинемо, — розпорядився він. — Порозмовляємо.
Скриня, біля якої всівся Рейневан, була повна книг. Він стер пилюку. "Culliyyat" Аверроеса. "Ars Magna" Раймунда Лулла. "De gradibus superbiae et humilitatis" Бернара з Клерво.
— Це, — Рупілій широким жестом показав на пакунки, — мої пожитки. Книги і таке інше. Потрібні для роботи речі. Деякі з цих речей мають ціну. Більшість — не має. Більшість — без ціни. Якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
— Ти, Рейневане, — Толедо. Хто ти, Самсоне, я до кінця не знаю, але й ти, поза сумнівом, здогадуєшся про суть справи, що дозволить нам зберегти час і зусилля. Отже, без подробиць, які, не ображайтеся, вас анітрохи не обходять, скажу: Отто де Бергов, протягом десяти років мій спонсор і добрий господар, раптом перестав бути добрим, почав ставити вимоги, виконати які я не міг. Або не хотів. Тому з господаревої неласки я мав закінчити в oubliette, голодною смертю. Мені вдалося зробити так, що у льоху закінчило існування моє старе добре тіло. І дух іншої особи, відокремлений від тіла — цього тіла, яким я зараз користуюся. Пересадка відбулася з деяким поспіхом, у поспіху я вибирав і об'єкт. Результат такий, що я у Тросках — усього лише слуга. І як такий я не винесу звідси своїх речей. Речей, до яких я дуже прив'язаний. Дуже прив'язаний, розумієте? Тому угода буде такою: я допоможу вам втекти з замку. Ви натомість повернетеся сюди у строк до двох років і допоможете мені в переселенні. Угоду укладено? Я чекаю.
— Спочатку одна річ, метре Рупілію, — сказав Рейневан, погладжуючи окуття оправи "Енхірідіона" папи Лева. — Я пробрався в Троски, щоб...
— Я знаю, навіщо ти сюди пробрався, — перебив чарівник. — Ми вже на цю тему встигли із Самсоном трохи побалакати. І дещо вже знаємо.
— Це правда, — велет відповів усмішкою на Рейневанів погляд. — Дещо вже знаємо. Не все. Але деякий прогрес є.
— Йшлося не про деякий прогрес, — закусив губу Рейневан, — а про те, щоб знайти спосіб остаточно розв'язати проблему. Тобі саме час, казав ти, Самсоне, повернутися до себе. Ти просив, щоб я доклав зусиль. А тепер, коли можливість на відстані простягнутої руки перед нами...
— Ти не слухав? — знову не дав йому докінчити Рупілій. — Я сказав, що ми розмовляли. Що дещо вже знаємо. Але простягати руку все ще нема до чого, на жаль. Тимчасово.
— Ми вже трохи знаємо, У Празі Самсоном займався Вінцентій Акслебен. Він усе-таки майстер над майстрами. Він стверджував, що йдеться про астральне тіло. І периспріт. Периспріт... Гм... Позитивно блукаючий.
— Блукаючий периспріт, — скривився Рупілій. — Ну-ну. Воістину, видно майстра по гіпотезі. А чи пояснив вам принаймні майстер над майстрами, про що тут насправді йдеться?
* * *
Що таке периспріт, знав кожен, хто мав контакт з магією і таємним знанням. Бодай побіжний. Кожного адепта езотеричних наук на самому початку навчання пригощали довгим, заплутаним і в надзвичайно недоступній формі викладеним умовиводом, що стосувався конструкції людського буття. Людина, випливало з умовиводу, складається з фізичного аспекту, себто матеріального тіла, за допомогою якого вона взаємодіє із зовнішнім матеріальним світом, який її оточує. Людина має також душу, збудовану з безсмертного ефіру. Існує також щось, що пов'язує і сполучає душу і тіло, що є посередником між душею і тілом, — це флюїдне тіло, відоме як периспріт, і так далі, і тому подібне.
Хоча ця справа, — принаймні на перший погляд, — здавалася простою, важко було знайти двох магів, які мали би єдину думку стосовно периспріту.