У вашому палаці, єпископе, на Острові Тумському, ми теж бачили у дворі одну таку, у чоловічому вбранні, верхи і зі списом. А негоже дівці чоловічі шати вбирати. Богопротивний се звичай. Блюзнірський.
— А я вам кажу, — випростався єпископ, — що мета виправдовує засоби. І що ви недооцінюєте значення символу. Тут горло зірвеш, поки волатимеш про честь, про батьківщину, про віру і Церкву, а вони й не здригнуться, бо мають пустопорожні балачки десь. А дай їм символ, хоч би й плохенький, то вони за ним у вогонь і в воду. Такий символ важить більше, ніж загін війська.
Тому, хтозна, може, і я пошукаю таку Йоганну в нас, на Шльонську. Прозву Незайманкою, повчу про голоси з неба, накажу виголошувати нісенітниці та підбурювати проти гуситів, вберу в обладунки, вручу хоругву… А раптом подіє?
— Не годиться-бо так, — суворо повторив великий магістр. — Чоловічий убір на дівці — то гріх, розпуста, хтива провокація і блюзнірство. Палити треба дівок, котрі носять чоловічий одяг, котрим здається, нібито можуть зрівнятися з чоловіками. Палити їх!
— Ну авжеж, — фиркнув Конрад. — Авжеж палити! Але тільки коли вони вже зроблять свою справу і перестануть бути потрібними.
* * *
"Від єпископа — двадцять грошів, — вже котрийсь раз підсумував Крейцарик, шкрябаючи пальцем по столу в темному кутку заїзду "Під синім коропом". — Від жінки, що пахне розмарином, — тридцять. Від Інквізиції — дванадцять, мало, зараза, скупі ті попи… Від Фуггерів — двадцять. Мінус витрати, залишається якихось п'ятдесят. А ще ж жінці треба дати на життя, четверо дітей, пся мать, п'яте на підході. Господи, і коли ж нарешті та жінка почне ходити з животом до чарівниць? Відкласти вдасться не більше сорока. Мало. Все ще надто мало, щоб спільно зі швагром купити в лицаря Вернера Панневіца млин над Відавою. Лицар Панневіц, най би його за здирництво чорти в пеклі смажили, править за млин вісімдесят п'ять гривень…
Треба більше працювати. І активніше. А стає небезпечно. До Вроцлава повернувся інквізитор Гейнче, буде надолужувати згаяне, за Святим Войцехом уже готують вогнища. Агенти у місті так і кишать. Кучера фон Гунт винюхує і стежить. Єпископ став підозріло люб'язний… Так, ніби щось підозрює…
І Грелленорт… Грелленорт двічі дивно на мене поглянув".
За спиною щось зашаруділо. Крейцарик здригнувся і підскочив, хапаючись за ніж — і водночас складаючи пальці для магічного знаку. "Це тільки щур. Тільки щур".
* * *
Конрад Олесницький не був того вечора у своїх покоях сам. Стінолаз знав про це, здогадувався, кого застане. Плітка про нову єпископову коханку розлетілася по Вроцлаву швидко, і не менш швидко перестала бути пліткою, а стала цілком офіційною інформацією. Сімнадцятирічна Клаудина Гаунольдівна була не першою міщанською донькою, яка впала єпископові в око і внаслідок цього була carnaliter copulata. Однак Клаудина була першою, у випадку якої патриціат повівся так, як йому й належало. Тобто по-скоробагатьківському. До єпископської резиденції прибула офіційна делегація вроцлавських патриціїв. Офіційно вимагати за цноту Клаудини фінансового відшкодування. Єпископ заплатив, не моргнувши оком. Усі були задоволені.
Офіційно оплачена Клаудина, донька багатих Гаунольдів, сиділа на турецькому пуфику біля єпископа і займалася тим, що й завжди, тобто об'їдалася зацукрованими фруктами і демонструвала принади. Вона розпустила блискучо-золоте волосся, наче заміжня, і раз у раз випинала розкішний бюст, досить непогано помітний у глибокому декольте. Щоразу, вкладаючи між кармінові губи зацукрований фрукт, вона неодмінно завмирала на достатньо довгий час, щоби насолодитися подарованими єпископом перснями.
— Здрастуй, Біркарте.
— Хай Бог береже вашу достойність.
Клаудина Гаунольдівна подарувала йому млосний погляд блакитних очей і вигляд дорогої чижемки з-під краю сукні. Надзвичайну вроду і непересічні тілесні дані природа врівноважила в Клаудині деякою нестачою. Головним чином — у мозку.
Єпископ відпив з кубка. Попри пізню годину, він був на вигляд абсолютно тверезий. Останнім часом це траплялося дедалі частіше. Стінолаз занотував собі в пам'яті, що при нагоді треба буде схопити єпископського лікаря і змусити його дати зізнання. Як-не-як це могло бути симптомом хвороби. Або її наслідком.
— Що там у тебе. Біркарте? Чи тобі останнім часом не трапилася випадково якась… пригода?
— Пригода? Ні.
Клаудина вщипнула єпископа за ногу. Конрад простягнув руку і погладив її за вухом, як кицьку.
— Щодо одного питання, — він підвів погляд, — я не встиг тебе розпитати. Твоїх людей, ти знаєш, кого я маю на увазі, гусити перебили під Велиславом. Скільки часу тобі займе завербувати нових? Коли цього можна сподіватися?
— Чим радість несподіваніша, тим вона більша, — з насмішкою в голосі мовив Стінолаз. — Сподівайся сміло, поки диха тіло.
Клаудина гортанно засміялася, але єпископ не мав настрою.
— Не розказуй мені тут анекдотів! — гримнув він. — Ач, який веселий! Твої Вершники мені потрібні на ґвалт, я хочу мати їх під рукою! Так що відповідай, коли я запитую!
— Рах[83], татусю, — примружився Стінолаз. — Не сердься, бо це нездорово. Вино, жінки, спів, а на додачу ще й злість. Ще удару зазнаєш. І зроблять єпископом якогось поляка. Що ж до відповіді, то я би все-таки волів inter nos[84].
Єпископ жестом наказав Клаудині піднятися, а ляпанцем по кругленькому задочку дав знак піти геть. Дівчина фиркнула, закопилила кармінові губки, зміряла обох чоловіків злим поглядом, забрала з патери жменю ласощів і пішла, звабливо погойдуючи стегнами.
— Вершників, — сказав Стінолаз, коли вони залишилися без свідків, — я вже зараз маю під рукою. Кілька у Сенсенберзі, зі старої гвардії. Та й тут, у Вроцлаві, я вже встиг завербувати кільканадцять нових.
— Підтверджуються чутки, — єпископ глянув на нього з-під опущених повік. — Про те, що ти приваблюєш їх чорною магією, що вони линуть до тебе, неначе ті нічні метелики — на вогонь. Скаржився Гайн фон Чірне, командир найманців, що з його хоругви дезертирують негідники, один за другого гірший. Але щоб іоанніти? Бо і магістр фон Шлібен скаржився.
— Знаю, що ти квапишся, батечку. Того й не перебираю, беру всіх підряд, г'андж'я і гашш'іш зроблять своє. Хтось іще на мене скаржився?
— Ульріх Пак, пан на Клемпіні, — у голосі Конрада забриніла насмішка, — але в іншій матерії. Не впізнаю тебе, сину. Ти — і дівчина?
— Облиш це, єпископе. А Пака умилостив.
— Я вже це зробив. Навіть не довелося особливо старатися. Повертаючись ad rem[85]: отже, ти маєш готових людей. Вони зможуть забезпечити мені безпеку? Охорону? Якби, всупереч твоїй думці, Рейнмар з Беляви все-таки планував замах на мене?
— Рейнмар з Беляви не планує замаху. Тому якщо мої люди потрібні тобі тільки…
— Не тільки, — перебив єпископ.
Якийсь час вони мовчали. З жіночих покоїв долинало погавкування італійського песика і мелодійний голос Гаунольдівни, яка обсипала служниць лайкою.
— Час настав ненадійний і недобрий, — порушив тишу Конрад Олесницький. — А найгірше ще попереду. Вистачило кількох навал єретиків, щоб потрясти Шльонськ. Люди стали нестійкі, у лиху годину скорі забувати про десять заповідей, про цінності, про честь, про обов'язки, про присяги. Слабкі забувають про союзи, а найслабші починають шукати порятунку в пактах із ворогом. Перестають пам'ятати, що таке закон, що таке суспільний лад, що таке amor patriae[86]. Духовно занепадають. Забувають про Бога. Про те, що вони винні Богу. Та ба, Бог Богом, вони наважуються забувати про те, що винні мені.
— Таких людей, сину, — продовжив він після паузи, — треба буде навернути з хибної стежки. Дати їм урок патріотизму. А якщо цього виявиться замало, треба буде…
— Прибрати їх із цієї юдолі сліз, — закінчив Стінолаз, — звинувативши в цьому демонів або гуситських терористів. Буде зроблено, єпископе. Тільки покажи — і дай наказ.
— Ось такий ти мені подобаєшся, Біркарте, — зітхнув єпископ. — Саме такий.
— Знаю.
Обоє мовчали.
— Корисна річ, — удруге зітхнув єпископ, — тероризм. Скільки питань вирішує! Як би ми собі без нього давали раду? Кого би у всьому звинувачували, на що все звалювали? Vero, якби тероризм не існував, його треба би було вигадати.
— Ну от, прошу, — усміхнувся Стінолаз. — Ми однаково думаємо, навіть слова вживаємо ідентичні. А ти все ще від мене відрікаєшся, татусику.
* * *
Коли вони так-от сиділи за одним столом, ласуючи щукою в золотому від шафрану желе, ніхто, абсолютно ніхто не подумав би, що вони рідні брати. А проте, попри оманливе враження, вони були рідними братами. Старший, Конрад, єпископ Вроцлава, виглядав як справжній П'яст — могутній, рум'яний і здоровий сибарит. Довга борода і злегка впалі щоки Конрада Кантнера, князя на Олесниці, робили його схожим радше на пустельника.
— Самі лише гризоти, — повторив Конрад Кантнер, тягнучись до тарелі за наступним шматком щуки, — у мене через тих дітей, що я їх наплодив. Нічого, крім гризот.
— Я знаю, — єпископ кашлянув, протяжно харкнув, виплюнув кістку. — Я знаю, як воно є. Мені знайомий цей біль.
— Моїй Агнешці, — Кантнер прикинувся, ніби не зрозумів. — скоро п'ятнадцять. Я надумав, як ти знаєш, віддати її за Каспара Шліка, сподіваюся, пройдисвіт високо підніметься, канцлерська голова. Добра партія. Люксембуржець пообіцяв мені цей мар'яж, усе вже було домовлено. А тепер, чую, рає Шлікові доньку графа Бертольда з Геннеберга. Клятий брехун. Цей чоловік за все життя не сказав і слова правди!
— Факт, — єпископ облизав пальці. — Тому я би не переймався. Гадаю, що наш милостивий король зволить, заради тимчасової вигоди, обманювати і водити за ніс якраз графа Бертольда. Нічого. Ми ще добряче, побачиш, нап'ємося на весіллі Агнешки і Шліка.{19}
— Дай Боже, — Кантнер відпив з чаші, відкашлянув. — Але це ще не все. Мені спало на думку, розумієш, звести мого Конрадика з Барбарою, донькою бранденбурзького маркграфа Яна. На Різдвяні свята я поїхав з хлопцем до Шпандау: хай собі, думаю, молоді познайомляться. А Конрадик, розумієш, подивився. І каже, що ні. Що він її не хоче, бо груба. Пацан, я йому на те, дівчині всього-то шість рочків, з віком схудне тільки так. Це по-перше, а по-друге — улюбленого тіла багато не буває, матимеш, як відведемо вас в опочивальню, повне ліжко задоволення, від краю до краю.