— А до чого тут Скеберс?
— До всього, — відповів Люпин. — Будь ласка, можу я на нього поглянути?
Повагавшись, Рон запхав руку в кишеню, і на світ з'явився Скеберс, — він шалено звивався, аж Рон мусив ухопити його за довгий лисий хвіст. Криволапик настовбурчився на Блекових колінах і стиха зашипів.
Люпин підійшов до Рона. Затамувавши віддих, він пильно розглядав Скеберса.
— Ну що? — знову спитав Рон, перелякано притискаючи Скеберса до грудей. — До чого тут мій пацюк?
— Це не пацюк, — раптом процідив Сіріус Блек.
— Як це?.. Звичайно ж, пацюк...
— Ні, не пацюк, — спокійно підтвердив Люпин. — Це чарівник.
— Анімаг, — додав Блек, — а звати його Пітер Петіґру.
— РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ —
Муні, Червохвіст, Гультяй, Золоторіг
Минуло кілька секунд, поки вони збагнули всю абсурдність такого твердження.
— Ви просто божевільні! — озвався Рон, висловивши те, про що думав і Гаррі.
— Це нісенітниці! — кволо вимовила Герміона.
— Пітер Петіґру мертвий! — вигукнув Гаррі. — Дванадцять років тому він його вбив! — Гаррі вказав на Блека, чиє обличчя спотворила гримаса.
— Я хотів, — прохрипів той, вишкіривши жовті зуби, — але крихітка Петіґру мене перехитрив... Але тепер йому це не вдасться!
І Блек кинувся на Скеберса. Криволапик полетів на підлогу, Рон заверещав з болю: Блек навалився на його зламану ногу.
— Сіріусе, НЕ ТРЕБА! — крикнув Люпин, хапаючи Блека й відтягаючи його від Рона, — ЗАЧЕКАЙ! Так робити не можна... Їм треба все пояснити...
— Пояснимо пізніше! — гаркнув Блек, відштовхуючи Люпина. Він відчайдушно перебирав пальцями у намаганні дістати Скеберса, що верещав, як порося, дряпаючи Ронові обличчя й шию.
— Вони... мають... право... знати... все! — задихано вигукував Люпин, повиснувши на Блекові. — Це було Ронове звірятко! У цій історії навіть я не все розумію! А Гаррі... ти мусиш розповісти Гаррі правду, Сіріусе!
Блек утихомирився, але його запалі очі невідривно стежили за Скеберсом, котрого стискав Рон своїми подряпаними й закривавленими руками.
— Ну, гаразд, — погодився Блек, і далі не зводячи очей з пацюка. — Розповідай їм усе, що хочеш. Але швиденько, Ремусе. Я хочу, нарешті, й справді вчинити вбивство, за яке, власне, й сидів у Азкабані.
— Ви якісь... два психи, — тремтячим голосом озвався Рон, озираючись за підтримкою Гаррі й Герміони. — 3 мене досить. Я піду.
Він спробував стати на здорову ногу, але Люпин знову підняв чарівну паличку і скерував її на Скеберса.
— Ти мусиш мене вислухати, Роне, — спокійно мовив Люпин. — Лише міцніше тримай Пітера.
— ЦЕ НЕ ПІТЕР, ЦЕ СКЕБЕРС! — закричав Рон. Він спробував запхнути пацюка в кишеню, але Скеберс так відчайдушно пручався, що Рон захитався і втратив рівновагу. Гаррі його підхопив і легенько підштовхнув до ліжка.
— Були свідки, що бачили, як Петіґру загинув, — сказав Гаррі, повернувшись до Люпина. — Там була повна вулиця людей...
— Вони бачили зовсім не те, що їм пізніше здавалося! — заволав диким голосом Блек, що й далі спостерігав, як Скеберс звивається в Ронових руках.
— Усі вважали, що то Сіріус убив Пітера, — кивнув головою Люпин. — Я й сам у це вірив... аж доки побачив сьогодні карту. Бо Карта мародера ніколи не бреше... Гаррі, Пітер живий. Його тримає Рон.
Гаррі з Роном переглянулися й дійшли мовчазної згоди: Блек з Люпином з'їхали з глузду. Їхня розповідь — цілковите безглуздя. Як Скеберс може бути Пітером Петіґру? Зрештою, після Азкабану можна молоти ще й не таке, але чому Блекові підспівує Люпин?
Тут озвалася Герміона. Голос її тремтів, але вона говорила заспокійливо, мовби закликаючи Люпина до розважливості:
— Але ж, пане професоре... Скеберс не може бути Петіґру.. це просто неможливо, ви ж самі розумієте...
— Чому неможливо? — спокійно заперечив Люпин, ніби вони були на уроці, і Герміона зауважила якусь неточність у вправах з ґринділами.
— Тому що... тому що, якби Пітер Петіґру був анімагом, про це знали б усі. Ми вивчали анімагів на уроках професорки Макґонеґел, і я читала про них, коли виконувала домашнє завдання — усі чаклуни й відьми, які вміють обертатися в тварин, зареєстровані в міністерстві. Там записано, якими саме тваринами вони стають і як їх можна розпізнати... Тоді я пішла до професорки Макґонеґел і знайшла той реєстр. Отож у цьому столітті було тільки сім анімагів, і прізвища Петіґру в переліку немає...
Гаррі аж роззявив рота: скільки вона всього знає, ця Герміона! Оце праця над домашнім завданням!..
— Усе правильно, Герміоно! — усміхнувся Люпин. — Але в міністерстві нічого не знали про трьох незареєстрованих анімагів з Гоґвортського замку.
— Якщо ти зібрався їм усе розповідати, Ремусе, то поквапся, — буркнув Блек, спостерігаючи за кожним відчайдушним порухом Скеберса. — Я чекав дванадцять років, і не маю наміру чекати довше.
— Гаразд... але ти, Сіріусе, мусиш мені трохи допомогти, адже я знаю тільки те, що було спочатку..
Люпин раптом замовк — за його спиною щось гучно рипнуло, і самі собою відчинилися двері до спальні. Усі спрямували туди свої погляди. Люпин підійшов і визирнув на сходовий майданчик.
— Ніби нікого...
— Тут повно привидів! — вигукнув Рон.
— Ні, — заперечив Люпин, і далі збентежено дивлячись на двері. — У Верескливій Халупі ніколи не було привидів... Завивання й верески, що їх чули тутешні мешканці — то все моя робота.
Він відкинув з очей посивіле волосся, замислився на мить, і повів далі:
— З цього все й почалося... Відтоді, як я став вовкулакою. Нічого б не трапилось, якби я не був таким шибайголовою...
Люпин мав замислений і втомлений вигляд. Рон хотів щось сказати, але Герміона цитькнула: "Цс с!" і не спускала з Люпина очей.
— Як я ще був маленький, мене покусав вовкулака. Мої батьки перепробували все, але в ті часи таких ліків ще не існувало. Зілля, що його для мене готує професор Снейп, винайшли зовсім недавно. Воно мене дуже рятує, як бачите. Варто мені його випити за тиждень до повного місяця, і під час перевтілення я зберігаю свідомість. Я стаю цілком безпечним вовком, що сидить собі в моєму кабінеті й чекає, коли почне худнути місяць.
Але до того, як винайшли це зілля вовкотруту, я щомісяця перетворювався на справжнісінького монстра. Про Гоґвортс я й не мріяв. Хто з батьків погодився б, щоб його дитина навчалася з перевертнем.
Але потім директором став Дамблдор, він ставився до мене зі співчуттям, і сказав, що я зможу відвідувати школу, треба лише вдатися до певних заходів безпеки... — Люпин зітхнув і подивився на Гаррі. — Я колись тобі казав, що Войовничу Вербу посадили того року, коли я вступив у Гоґвортс. Правду кажучи, її посадили саме тому, що я вступив у Гоґвортс. Цю хатину... — Люпин обвів сумним поглядом кімнату, — ...і тунель, що веде сюди, побудували для мене. Щомісяця, на час перевтілення, мене таємно спроваджували сюди. А дерево посадили біля входу в тунель, щоб ніхто не наштовхнувся на мене, доки я був небезпечний.
Гаррі не знав, чим закінчиться ця історія, але слухав, затамувавши подих. Крім Люпинового голосу, чулося лише нажахане попискування Скеберса.
— Ті мої колишні перетворення були... були жахливі. Перевтілення у вовкулаку завдавало мені нестерпного болю. Мене ізольовували від людей, тож я кусав і дряпав самого себе. Селяни чули якийсь шум, верески і вважали, що тут оселилися особливо навіжені привиди. Дамблдор заохочував ці чутки... Навіть тепер, коли в будинку вже роками панує тиша, ніхто не наважується до нього підійти...
Та якщо не зважати на перевтілення, то я був щасливий, як ніколи. У мене вперше були друзі, троє вірних друзів — Сіріус Блек... Пітер Петіґру... і, звичайно ж, Гаррі, твій батько — Джеймс Поттер.
Певна річ, мої друзі не могли не помітити, що я щомісяця кудись зникаю. Я вигадував різні історії — казав, що хворіє мама і я мушу її відвідувати... Найбільше в світі я боявся, що, дізнавшись про мою таємницю, вони від мене відсахнуться. Але врешті решт вони, як і ти, Герміоно, вирахували правду...
Проте друзі мене не покинули. Навпаки, вони утнули таке, після чого мої перевтілення почали приносити мені найбільшу радість. Вони стали анімагами.
— І мій тато теж?— приголомшено вигукнув Гаррі.
— Аякже. Вони метикували над цим три роки. Твій батько і присутній тут Сіріус були, на щастя, найздібнішими учнями школи, адже перевтілення анімага може призвести до жахливих наслідків. Саме тому в міністерстві пильно стежать за тими, хто вдається до подібних спроб. Пітер цілком покладався на своїх талановитих друзів. Врешті решт, уже в п'ятому класі, їм це вдалося — відтоді кожен з них за бажанням міг обертатися в якусь тварину.
— Але як це вам допомагало? — запитала спантеличена Герміона.
— Вони не могли бути разом зі мною як люди, тож складали мені компанію як звірі, — пояснив Люпин. — Адже вовкулака небезпечний тільки для людей. Раз на місяць вони покидали замок під Джеймсовим плащем невидимкою. Тоді перевтілювалися... Пітер, як найменший, прослизав під гілками Войовничої Верби й торкався сучка, що її блокував. Тоді вони пробиралися в тунель і приєднувалися до мене. Під їхнім впливом я ставав безпечнішим — тіло й далі було вовче, а свідомість залишалася майже незмінна.
— Поквапся, Ремусе, — озвався Блек, що й досі не зводив зі Скеберса пожадливого погляду.
— Ще трошки, Сіріусе, ще трошки... Тепер, коли ми всі вміли перевтілюватися, для нас відкрилися неймовірні можливості. Ми залишали Верескливу Халупу й блукали ночами околицями школи й села. Сіріус і Джеймс перевтілювалися на таких великих звірів, які, при потребі, могли вгамувати вовкулаку. Не думаю, що хтось із гоґвортських учнів знав про Гоґсмід і Гоґвортс більше за нас... Отак ми й додумалися скласти Карту мародера, а тоді підписали її своїми прізвиськами. Сіріус — Гультяй, Пітер — Червохвіст, а Джеймс — Золоторіг.
— А на якого звіра?.. — почав був Гаррі, та Герміона не дала йому договорити.
— Але ж це так небезпечно! Блукати в пітьмі з вовкулакою! А що, якби ви когось таки покусали?
— Ця думка й досі не дає мені спати, — похмуро зізнався Люпин. — Таке майже ставалося, багато разів. Потім ми реготали. Були молоді й безтурботні — думали, що розумніші за всіх.
Звичайно, іноді мене мучило сумління, адже я міг підвести Дамблдора... Він прийняв мене в Гоґвортс, чого не зробив би жоден інший директор, і навіть не підозрював, що я порушую правила, встановлені ним заради моєї ж безпеки та безпеки інших.