Крізь вуличний гамір до нас долинав левиний рик зі звіринцю. Ми зупинилися біля антикварної галереї "В'єй Русі", щоб поглянути на ікони та великодні яйця з оніксу та золота, які Фаберже колись створював для царської сім'ї. Російські емігранти, ці аристократи серед біженців, ще й досі їх тут продавали. Це ніколи не припинялося, так само, як і донські козаки ніколи не переставали давати концерти і геть не старіли, немов герої дитячих коміксів.
— Там уже починається осінь, — Наташа вказала на Центральний парк. — Повертаймося назад, до "Ван Кліф і Арпельс".
Ми йшли повз вітрини, на яких виставили осінній модний одяг.
— Для мене всі ці речі вже в далекому минулому, — сказала Наташа. — Ми фотографували їх іще в червні. Я завжди живу на одну пору року вперед. Завтра ми фотографуватимемо шуби. Можливо, тому в мене таке відчуття, що життя минає швидше. Поки всі ще тішаться літом, у моїй крові вже тече осінь.
Я зупинився і поцілував її:
— Як ми говоримо! Наче персонажі творів Тургенєва чи Флобера. З дев'ятнадцятого століття. А тепер у тебе в крові вже зима — з хуртовинами, шубами та камінами. О, ти, провіснице пір року.
— А що тече в тебе в крові?
— У мене? Не знаю. Мабуть, спогади про руїни та насильство. Американської осені та зими я ще не бачив. Знаю цю країну тільки навесні і влітку. Я й гадки не маю, які вони — засніжені хмарочоси.
Ми дійшли до Сорок другої вулиці, а потім вернулися назад по Другій авеню.
— Ти залишишся зі мною на ніч? — запитала Наташа.
— А можна?
— Звісно. У мене ж є твоя зубна щітка та білизна. Піжами тобі не треба. А поголитися зможеш моєю бритвою. Не хочу сьогодні спати сама. Здійметься ще сильніший вітер. І якщо я від нього прокинуся, хочу, щоб ти лежав поруч і втішав мене. Нині хочу бути неймовірно сентиментальною, хочу, щоб мене заспокоювали і вмовляли, хочу знову і знову з тобою засинати в передчутті осені, а потім про неї забувати і вкотре відчувати заново.
— Я залишуся.
— Добре. Ми ляжемо в ліжко і відчуватимемо одне одного. Дивитимемося на наші обличчя у дзеркалі навпроти і слухатимемо, як лютує вітер. Коли він завиватиме дужче, в наших очах промайне страх і вони потемнішають. Тоді ти притиснеш мене ще міцніше і почнеш розповідати про Флоренцію, Париж, Венецію і про всі ті міста, в яких ми ніколи не будемо разом.
— Я ніколи не був у Венеції і Флоренції.
— Ти все одно можеш розповідати про них так, наче ти там бував. А я, мабуть, розплачуся і стану страшненька. Я дуже не красива, коли заплакана. Але ти мені це пробачиш, як і мою сентиментальність.
— Добре.
— То йди сюди і скажи, що ти кохатимеш мене вічно і ми ніколи не постаріємо.
22
— У мене для вас цікава новина, — сказав Сильверс. — Ми їдемо завойовувати Голлівуд. Що на це скажете?
— Як актори?
— Як продавці картин. Я отримав звідти багато запрошень і вирішив фахово опрацювати цю територію.
— Зі мною?
— З вами, — великодушно підтвердив Сильверс. — Ви добре працюєте і зможете мені допомогти.
— Коли?
— Приблизно через два тижні. Отже, в нас іще достатньо часу, щоб підготуватися.
— Надовго? — запитав я.
— Тижнів на два. А, можливо, й на довше. Лос-Анджелес — незаймана земля. Встелена золотом.
— Золотом?
— Так, тисячодоларовими купюрами. Не ставте таких дурних запитань. Будь-хто на вашому місці вже б танцював з радості. Чи ви не хочете їхати? Тоді мені треба шукати іншого супутника.
— А мене звільните?
Сильверс розлютився.
— Що це з вами таке? Звісно, що звільню. А як інакше? Але чому б вам не поїхати зі мною?
Сильверс зацікавлено подивився на мене.
— Чи ви думаєте, що у вас недостатньо багатий гардероб? Можу дати вам аванс.
— На одяг, який я носитиму в робочий час? Так би мовити, на спецодяг? І за який ви потім вирахуєте з моєї зарплати? Містере Сильверс, мені так невигідно!
Він розреготався. Нарешті він знову був у своїй стихії.
— Ви так думаєте?
Я кивнув. Хотів виграти час. Мені не було байдуже, покидати Нью-Йорк чи ні. Я нікого не знав у Каліфорнії, а перебувати винятково у товаристві Сильверса — це, як на мене, була доволі нудна перспектива. Я його вже цілком вивчив. Зрештою, це було не складно, особливо якщо ти не палкий шанувальник хитрощів. Нема нічого нуднішого за людину, яка весь час вдає та бреше. Таке недовго витерпиш. Я з жахом уявляв нескінченні вечори у вестибюлі готелю, де я, кинутий на поталу Сильверсу без жодного права на приватне життя.
— Де ми житимемо? — запитав я.
— Я в готелі "Беверлі-Гілз", а ви — у "Садах Аллаха".
Мені вже стало цікавіше:
— Хороша назва. Нагадує мені Рудольфа Валентино. То ми житимемо в різних готелях?
— Дорого. А я чув, що "Сади Аллаха" — дуже непоганий готель. До того ж — за крок від "Беверлі-Гіллз.
— А як буде з рахунками? За готель, за їжу?
— Фіксуватимете всі ваші витрати.
— Себто я повинен буду харчуватися винятково в готелі?
Сильверс махнув рукою.
— З вами неможливо спілкуватися! Робіть, що хочете. Ще якісь запитання?
— Так, — сказав я. — Хочу, щоб ви збільшили мені платню. Тоді я зможу купити собі новий костюм.
— На скільки?
— На сто доларів на місяць.
Сильверс підскочив:
— Виключено! Ви, схоже, зібралися замовити собі костюм в ательє "Кніц"! В Америці купують готові речі. І що не так із вашим костюмом? Він іще досить непоганий.
— Не досить як на людину, яка працює у вас! Можливо, мені навіть смокінг доведеться придбати.
— Ми Ідемо в Голлівуд не для того, щоб танцювати і ходити по балах.
— Хтозна! Можливо, це не така вже й погана ідея. У нічних клубах розтопити серця мільйонерів значно легше. Ми ж хочемо підновити їх за допомогою випробуваного прийому — купивши у нас картини, вони просунуться вгору суспільною драбиною.
Сильверс сердито глянув на мене.
— Це таємниці бізнесу! Про них ніколи не говорять. І повірте мені: Голлівудських мільйонерів аж розпирає від самовпевненості. Вони вважають себе носіями культури. Отже, домовилися: я даю вам двадцять доларів надбавки.
— Сто, — не здавався я.
— Не забувайте, ви працюєте тут нелегально. Я ризикую через вас!
— Вже не ризикуєте!
Я глянув на картину Моне, яка висіла навпроти мене. На ній було зображене макове поле, яким ішла жінка в білому; картину датували приблизно 1889 роком, але здавалося, що такий спокій міг існувати лише в значно давніші часи.
— Я отримав дозвіл на перебування. Ще на три місяці, а потім його знову автоматично продовжать.
Сильверс прикусив губу.
— То й що? — запитав він.
— Тепер я маю право працювати, — я збрехав, але зараз це не було аж так важливо.
— Ви хочете сказати, що збираєтеся змінити місце роботи?
— Ні, звісно. Навіщо? У Вільденштайна мені б довелося цілими днями стояти в галереї біля картин. У вас мені подобається більше.
Я побачив, що Сильверс рахує. Він підраховував, скільки коштує все те, що я про нього знаю — для нього і для Вільденштайна. Напевно, у цей момент він шкодував, що втаємничив мене у стільки хитрих фокусів.
— Урахуйте й те, що з вашої ласки я весь час порушую професійну етику, — додав я. — Ви змушуєте мене шахраювати. Скажімо, позавчора я грав роль колишнього асистента "Лувру" перед техаським мільйонером. Мої знання іноземних мов теж чогось варті.
Ми сторгувалися на сімдесяти п'яти доларах, хоч я не розраховував отримати більше тридцяти. Про смокінг я вже не згадував і навіть не думав його зараз купувати. У Каліфорнії я знову зміг би використати його, щоб витягти ще одну одноразову надбавку від Сильверса, якби він, звісно, захотів, щоб я супроводжував його як асистент з Лувру.
Я пішов до Фризлендера, щоб віддати йому перші сто доларів боргу, які він позичив мені на адвоката.
— Сідайте, — сказав він, недбало засунувши гроші в чорний гаманець із крокодилячої шкіри. — Ви вже вечеряли?
— Ні, — не вагаючись відповів я: у Фризлендера завжди смачно годували.
— Тоді залишайтеся, — відповів він рішуче. — Ще прийдуть четверо-п'ятеро людей. Не знаю хто саме. Спитайте у моєї дружини. Хочете віскі?
Отримавши громадянство, Фризлендер пив тільки віскі. Я вважав, мусило бути все навпаки: спершу він мав пити тільки віскі, щоб показати своє щире бажання стати справжнім американцем, а потім знову повернутися до абрикосової та кминової горілки. Але Фризлендер був особливий. Ще до отримання громадянства він лепетав незрозумілою англійською з сильним угорським акцентом і наполягав, щоб уся його сім'я спілкувалася вдома лише англійською; злі язики пасталакали, він наполягав на цьому навіть у ліжку. Довести цього, звісно ж, не міг ніхто. Але через кілька днів після отримання громадянства у будинку Фризлендерів знову заговорили вавилонською — суржиком із німецько-англійсько-угорських слів та ідишу.
— Моя дружина тримає абрикосівку під замком, — пояснив Фризлендер. — Ми її бережемо, бо тут неможливо роздобути жодної пляшки. Тому ми мусимо її ховати, інакше кухарка відразу видудлить. Так у неї виражається туга за батьківщиною. Ви теж тужите?
— За чим?
— За Німеччиною.
— Ні. Я ж не єврей.
Фризлендер зареготав:
— У цьому щось є.
— Це чистісінька правда, — сказав я, подумавши про Бетті Штайн. — Євреї завжди були найсентиментальнішими патріотами.
— А знаєте чому? Бо до 1933 року євреям жилося в Німеччині дуже добре. Останній кайзер роздавав їм дворянські титули і дозволяв їм бувати при дворі. У нього були єврейські друзі, а коханою кронпринца була єврейка.
— За його правління ви, напевно, отримали б титул барона, — сказав я.
Фризлендер провів рукою по волоссю:
— Tempi passati!
На мить він замислився: згадував давні добрі часи. Мені стало соромно за своє нахабство, але він навіть нічого не зауважив. Його заполонили спогади, у жилах заструменіла консервативна кров колишнього власника вілли на Тирґартенштрасе.
— Ви тоді ще були дитиною, — мовив він. — Добре, дорогий мій юний друже! А тепер ідіть до дам.
"Дамами" виявилися Танненбаум і, на мій подив, хірург Равік.
— А двійнята вже пішли? — запитав я у Танненбаума. — Ви знову ляснули по дупі не ту сестру?
— Не меліть дурниць! До речі, як ви думаєте, вони схожі лише обличчями, чи й…
— Ясна річ.
— Ви маєте на увазі, темпераментом?
— Щодо цього є дві теорії.
— Ідіть під три чорти! Докторе Равік, а яка ваша думка?
— Ніяка.
— Щоб так відповісти, не обов'язково бути лікарем, — ображено зауважив Танненбаум.
— Саме так, — спокійно відповів Равік.
Зайшла місіс Фризлендер, у сукні в стилі ампір, з високим поясом, така собі огрядна мадам де Сталь.