Синяков — не Здибнєв, не в шкіряних рукавицях за кулеметом, а в брезентових рукавицях розправляє сталеві тросц на півбаці. Щось підняти важке — кличуть боцманську команду.
Говорити було ні про що, і ми розійшлися. Але я хочу перервати свою повість, щоб розповісти про кінець Вітьки Синякова...
На есмінцях було так заведено: якщо ти повернувся з відпустки чи з госпіталю, а твого корабля нема па базі, з'являйся па будь-який есмінець. Тебе приймуть, як рідного, нагодують, покладуть спати — і жди, доки твій есмінець повернеться з моря. Стерновий у таких випадках ішов гостювати до стернового, комендор — до артилеристів, а машиніст — у кубрик БЧ-5. Всіх, звичайно, не запам'ятаєш, але людей зв'язували професійні інтереси. Якщо ж корабель, на якому тимчасово ти знайшов притулок, знімався з бази на операцію, ти" переходив на інший есмінець, на якому й чекав на свій корабель.
Це сталося вже наприкінці війни. Якось я зустрів Синякова в кубрику наших комендорів,— хоч він до ВЧ-2 не належав.
— Ти чого тут тиняєшся? — запитую.
— Та знову з "губи"... "Розводящий" ще в морі.
Ввечері з моря зайшов на рейд "Розводящий" і, не підходячи до пірса, став на бочку. Але Вітька, здається, не помітив його прибуття. Проходячи через другу палубу комепдо-рів, я ніби між іншим сказав йомуі
— Твій уже на бочці гріється... Повернулись!
— О, друже! Спасибі, що сказав. Я зараз...
Я працював на містку, зішкрібаючи зашкарублу сіль з приладів, і згори мені все було видно. Я побачив, як Вітька Синяков з нашого есмінця-перестрибнув на борт старого ветерана "Куйбишев". Озирнувся навколо й пірнув у люк палуби. Дивно, На протилежному кінці пірса якраз стояв
"атерок з "Розіюдящого" — приймав з берега мішок з листатий Чому ЇК" питається, Вітька не стрибнув па катер?
Надвечір пас разом з "Куйбишевим" переставили від пірса на бочку, готуючи до виходу па операцію. З першими дзвінками авралу Вітька викинувся з люка "новина" і перескочив на палубу "Сміливого", який у море йти не збирався. Наш есмінець, залишивши пірс, кормою вперед повільно виходив на середину рейду.
Ми пішли в море. Ми повернулися з моря. "Розводящо-ю" на рейді Ваєиги вже не було. А Вітьчнна голова якось майнула в люці "Достойного". Я мав там приятєля-спериста,
якого н запитав;
— А чому цей тюхтій у вас? Чому він вас об'їдає?
— Та він з "Жорстокого", а "Жорстокий" на полювання
пішов...
Тоді я все зровумів. Хитро придумав. Людина начебто прн ділі. Спить у теплі, нагодована й одягшша. А бойовий свій пост залишила. В поганому настрої прибирав я вранці каюті "смерша". Капітан другого рангу ставився до мене тьківськи, ніколи мене не сварив, а лнше картав жартома: "Ох, юнго, юнго... знову пилюки пе вптер. Лупцювати б мені тебе," та статут не дозволяє!" Сьогодні він запитав:
— Огурцов, ти чого носа похнюпив? Спочатку я змовчав. А потім не витримав:
— Ось вн зобов'язані пшитупів і шкідників відшукувати, як ви ставитеся до дезертирів?
.Мій "смерш" був великий любитель митися. Перед тим піти у вапну, він зі смаком вибирав у шафі рушник.
— А як,— запитав він, насвистуючи,— я можу ставитися до дезертирів? Так, як і ти. Не краще. І не гірше.
Я закинув щітку за шафу й зібрався виходити з каюти.
— Очі у вас у всіх на потилиці,— сказав я. Продовжуючи посвистувати, "смерш" узяв шматок
мила.
— Зачекай! А чому ти про дезертирів завів мову?
— Зустрів тут одного.
"Смерш" поклав рушник назад у шафу й вибрав собі
ЇГШІІТІ1.
— Дезертирів,— відповів він,— на есмінцях не буває. Ніхто навіть не знає, з чим їх їдять. Якщо ж таке стерво знайдеться, то... куди він дінеться? Без документів. Без грошей. Ьез продуктових карточок. До того ж існує на флоті порядок] через три години після неявки матроса зведення про нього вже дають у штаб флоту.
Спокій капітана другого рангу мене навіть розлютив.
— Вн,— сказав я йому сердито,— можете переорати В(К сом усю країну до самісінького Сахаліну, але нікому 3 Ва
і на думку не спаде шукати дезертира з есмінців... на ес мііщях.
І розповів йому про Вітьку Синякова: адже так можпа до кіігця війни бігати з есмінця на есміпець, нікуди не відлучаючись, і скрізь користуватися даровою гостинністю. Наступного дня я знову прибирав у каюті й ні про що "емер-ша" не запитував. Він сам почав розмову зі мною:
— А ти правду казав... Відомості про Синякова як про-дезертира штаб флоту вже давно відіслав за місцем його призову. Думали, він у рідні пенати повіявся. Біля грубки кістки вигріває. Ну, його взяли.
І згадалося мені, як важко бувало мені в морі. Як я на добу спав по чотири години. Мокрий. У волоссі лід. А вів гад фланелевий, літав з есмінця па есмінець, ніби горобець... там клюне, там пеп'їз, там поголиться. Я запитав капітана другого рангу:
— А що тепер йому буде за це?
— Коли б такий фокус утнув ти, вигнали б з комсомолу. Списали б з флоту як неповнолітнього. Але ж цей йолоп! З ним усе зрозуміло — штрафпий батальйон.
— Правда, що там усі гинуть, як смертники?
— Не зовсім так. Штрафники — не смертники, але зобов'язані спокутувати свою провину до першої крові. Втрати в штрафбатах, звичайно, чималі.
Сталося так, що невдовзі наш есмінець зайшов у Мотов-ську затоку, висадив на Середньому, майже на передовій, десант піхоти. Я не міг не побувати на півострові, відомому своєю героїчною обороною. Як був — у робі й ватянці — подався дорогою, що вела на Муста-Тунтурі, де точилися страшенні бої в скелях. Зазирнув у землянку. Так, тут не такі землянки, як були у нас па Соловках,— вони скидалися на цвинтарний склеп. При світлі ґнота два солдати били воші на гімнастерках: один з них уже старий, з великою лисиною й бровами Мефістофеля, а другий... другий був Вітька Синяков.
Він охоче ігривітався зі мною:
— Я живий, привіт тобі, привіт... Ось, познайомся. Мій товариш по "бату". Вчора ледве живими залишилися. Він штабний з Ладозької флотилії. Майже адмірал. Самовільно відвів бронекатери з позиції, і його сюди запроторили. Як бачиш, компанія в мене пристойна...
Лисий "майже адмірал" повів бровами, як ширмами, й запитав:
Ей, голяк.' Обшукай себе на предмет курпва... €? Невже й досі некурящий? — сказав Вітька. Ні. Пообіцяв батькові, що до двадцяти й не доторкнуся^ д^стань махри,— попросив Вітька.
Я сказав, що збігаю на есмінець і принесу їм махорки. __, обдуриш,— не повірив бровастий "майже адмірал". Я не обдурив їх. Ноги молоді, швидко злітав на "Грізний", повернувся назад з пачкою самосаду. Штрафники жадібно накинулися на махорку.
— Спасибі,— казав Вітька,— що не забув друга.
Мені було шкода Синякова, але щадити я його не став.
— Не бреши! — сказав я.— Друзями ніколи ми не були. Просто я розплачуюся а тобою за старим рахунком.
— Оцим тютюпом? А за що?
— Що не кажи, а на флот я попав дякуючи тобі. Я тоді в соломбальському Екіпажі після— блокади й голоду нізащо ие вижав би сімдесят кілограмів... Ти вижав їх за мене.
Відтоді я його ніколи й не бачив. Не знаю, що з ним. Напевне, пропав. Чи шкодувати за ним?
Одограф — хитрий електромеханічний жук, який, повзаю-по карті, автоматично позначає на пій усі зміни курсу корабля. Завжди, коли есмінці полювали на підводні човни, під одограф підкладали чисту кальку. Потім, повернувшись з морн, цю кальку командири кораблів здавали в штаб бригади. Вона, ця калька, була вая:лньим державним документом атаки на ворога. По ній визначали всі прорахунки командира, по таких кальках офіцери вчилися топити ворожі підводні човни. Всі заходи для бомбометання, всі напскладнінгі еволюції— есмінця під час атаки вимальовував одограф, що працював від матки гірокомпаса п від лічильника лага.
До речі, потопити підводний човен не так просто. Бувало часто, що на поверхню моря, пазом з пузирями повітря, викидало вміст гальюнів, запаси сушеної картоплі та решітки розбитого вибухами містка. Ми вже святкували, збираючись вписати у зірку на рубці есмінця нову цифру перемог, але розвідка доповідала, що пошкоджений підводний човен до-тяг до бази. Німецькі підводники були запеклі й досвідчені вояки.
Невдовзі зі мною сталася одна подія, на перший погляд, малозначна, та вона докорінно змінила все моє життя. Це Уло під час атаки на підводний човен, який вдало засікли гідроакустики. Коли я злетів по тривозі на свій пост, штурман уже пустив гуляти одограф по карті. Сильні магніти
притримували прилад на хитавиці, притискаючи його д0 ц маггаченого стола. Тихо туркочучи, одограф виставив павуку! лану з олівцем і був готовий записати всі елементи атаки Присязкшок подав мені секундомір: 1 1 '
— Я збігаю па місток, а ти час кожного вибуху простав ляй на кальці... Зрозуміло?
Звичайно, зрозуміло. Я став, як і штурман, ііахиливцщсь над столом. Розставив ширше ноги. Наді мною — амбуцц0ю переговорної труби, і через цей розтруб я чув усе, що відбувалося на містку.
Ось пролунав голос командира БЧ-3.
— Перша серія — пішла. Друга — туись...
Я зафіксував час скидання першої серії глибинних Помб а мій одограф, тихо постукуючи, пересунув олівець, малюючи інший курс. Значить, лягли в розвороті. Відчинивши двері рубки, я побачив, як чотири водяні гейзери виросли за кормою, прикриті зверху шапками оранжевого диму. Знову позначив час. З містка було чути, як зірваним голосом доповів акустик: .
— Човен тікає... пеленг... глибина занурення...
— Третя — туйсь! Дистанція вибуху сорок—шістдесят. І раптом мій одограф зупинився й замовк.
— Одограф скис,— доповів я по трубі на місток. Зверху через амбушюр долинув голос командира:
— Пропала калька, чорти б її забрали...
Я висмикнув з кишені викрутку, яку носив з собою, наслідуючи Лебедева. Що сталося, друже? Соленоїд вередує? Нема контакту з лагом? Ні, вся суть у крок-моторі, від реверсів якоги й крокує одограф по карті. Я засунув викрутку в клеми, підтяг їх — і одограф застукотів знову.
— Калька буде,— повідомив я на місток...
Скинули ще серію бомб. Чотири рази есмінець било під днище пружним водяним молотом. Заглушаючи всі попередні серії вибухів, раптом ударило есмінець під кіль п'ятим — дуже сильним, і я почув з містка голоси, в яких відчувалася радість:
— П'ятий — не наш!
У рубку ввірвався штурмап і враз — до столу:
— Що з одографом? Така атака... шкода, що ие попала па кальку.
Я сказав, що обрив тривав лише хвилину — і я вже ліквідував несправність.
— Чув, як рвонуло? Напевне, па човні лопнули батареї в акумуляторних ямах.