Нарешті почулося шарудіння і голос Пат:
— Роббі?
Я на мить заплющив очі.
— Як ти себе почуваєш, Пат?
— Добре. Ввесь час сиділа на балконі й читала. Дуже цікава книжка.
— Ага, цікава книжка? Це добре. Я лише хотів тобі сказати, що сьогодні прийду додому трохи пізніше. Ти вже дочитала свою книгу?
— Ні, ще тільки до середини дійшла. Годин на дві ще вистачить.
— Ну, я прийду значно раніше. А тепер іди читай далі.
Якусь мить я сидів нерухомо. Потім устав.
— Отто, — сказав я. — Можна мені взяти "Карла"?
— Звичайно. Якщо хочеш, я поїду з тобою. Тут однак мені робити нічого.
— Ні, не треба. Все в порядку. Я тільки-но дзвонив додому.
"Ех, яке небо, — подумав я, коли "Карл" вискочив на вулицю, — яке чудове надвечірнє небо височіє над дахами! Яке повнокровне й солодке життя навколо!"
Мені довелося кілька хвилин почекати Жафе. Сестра провела мене до невеличкої кімнати, в якій на столі лежали старі журнали. На підвіконні стояло кілька горщиків з виткими квітами. Звичайна картина: ті самі журнали в пожовклих обкладинках і ті самі сумні виткі квіти; їх можна знайти лише в приймальнях лікарів та в лікарнях.
Увійшов Жафе. Він був у сніжнобілому халаті, на якому ще видно пруга від утюга. Але коли він підсів до мене, я побачив у нього на внутрішній стороні правого рукава малюсіньку світлочервону пляму від крові. В своєму житті я бачив багато крові, але ця крихітна пляма раптом справила на мене більш гнітюче враження, ніж безліч закривавлених пов'язок. Мій упевнений настрій як рукою зняло.
— Я обіцяв вам сказати, в якому стані тепер фройляйн Гольман, — почав Жафе.
Я кивнув і перевів погляд на кришку стола. Вона була покрита узорчатим плюшем. Я впився очима у заткані один в один шестикутники; мене раптом охопила якась божевільна упевненість, що все буде гаразд, якщо я лише витримаю і не моргну, поки Жафе почне говорити далі.
— Два роки тому вона шість місяців перебувала в санаторії. Вам відомо про це?
— Ні, — сказав я, не відриваючи погляду від стола.
— Після того їй стало краще. Тепер я її уважно перевірив. На зиму вона обов'язково повинна ще раз поїхати туди. їй не можна лишатися тут, у місті.
Я все ще дивився на шестикутники. Вони розпливалися в моїх очах і вже ніби почали стрибати.
— Коли вона повинна їхати? — запитав я.
— Восени. Щонайпізніше в кінці жовтня.
— Значить, це не була якась випадкова кровотеча?
— Ні.
Я підвів очі.
— Мабуть, зайвим було б пояснювати вам, — повів далі Жафе, — що перебіг цієї хвороби важко передбачити. Рік тому вона, здавалося, припинила свій розвиток, почався процес кальцинації, і можна було припустити, що капсулі лишаться закритими. Так само і тепер, коли хвороба знову спалахнула, вона несподівано може знов припинити свій дальший розвиток. Я говорю не просто для заспокоєння — це дійсно так. Я був свідком найнесподіваніших видужувань.
— І несподіваних погіршень?
Він поглянув на мене.
— Звичайно, бувало і так.
Він почав роз'яснювати мені подробиці. Уражені були обидві легені-права менше, ліва більше. Потім він замовк і подзвонив сестрі:
— Принесіть мою папку.
Сестра принесла. Жафе дістав звідти два великі знімки. Він вийняв їх із хрустких конвертів і тримав проти вікна.
— Так вам буде видніше. Ось оце рентгенівські знімки.
На прозорій сірій платівці я побачив спинний хребет, лопатки, ключиці, суглобові чаші рук і пласкі дуги ребер. Але я бачив не лише це — я бачив скелет. Похмурий, мов привид, підіймався він від блідих, розпливчастих тіней фотознімка. Я бачив скелет Пат. Скелет Пат...
Жафе показував пінцетом на плівці лінії, бліді плями і пояснював. Він не помічав, що я вже зовсім не дивлюся туди. Грунтовність ученого захопила його цілком. Нарешті він звернувся до мене:
— Ви це зрозуміли?
— Так, — сказав я.
— А що з вами? — запитав він.
— Нічого, — відповів я. — Мені лише неприємно дивитись на це.
— Ах так. — Він поправив окуляри. Потім запхнув фотознімки знову в конверти і допитливо подивився на мене. — Але ви даремно не хвилюйтесь надміру.
— Я далекий від цього. Але ж яке це трикляте нещастя! Мільйони здорових людей! Чому ця одна ні?
Жафе секунду помовчав.
— На це ніхто не може відповісти, — сказав він потім.
— Так, — сказав я, раптом страшенно роздратований і нестримний від люті, — на це ніхто не може відповісти! Звичайно, ні! Нещастя і смерть ніхто не може пояснити! Прокляття! Проти цього навіть нічого не вдієш!
Жафе довго і мовчки дивився на мене.
— Вибачте мені, — сказав я. — Але я не можу сам себе обманювати. В цьому моє нещастя.
Він усе ще дивився на мене.
— Ви маєте ще трохи часу? — запитав він.
— Так, — відповів я, — часу в мене досить.
Жафе встав.
— Зараз я повинен робити свій вечірній обхід. Мені б хотілося, щоб ви пішли зі мною. Сестра дасть вам білий халат. Тоді пацієнти сприймуть вас за мого асистента.
Я не знав, що він задумав; проте взяв поданий сестрою халат.
Ми пішли довгими коридорами. Крізь широкі вікна в приміщення проникало рожеве вечірнє сяйво. Це було м'яке, лагідне, ніби зовсім несправжнє світло. Кілька вікон були відчинені. Знадвору долинав запах липового цвіту.
Жафе відчинив одні двері. Звідти пахнуло спертим, затхлим повітрям. Одна жінка з незвичайним волоссям кольору мутного золота, на якому миготіли відблиски світла, мляво підняла руку. Вузький високий лоб. Нижче очей обличчя до рота закрите пов'язкою. Жафе обережно зняв пов'язку. Я побачив, що у жінки немає носа. На його місці — заскорузла, чимось намазана червона рана з двома дірочками посередині. Жафе знову поклав пов'язку.
— Все гаразд, — люб'язно констатував він і повернувся до виходу.
Він зачинив за собою двері. В коридорі я зупинився на мить, дивлячись на м'яке вечірнє світло.
— Ходімте далі, — сказав Жафе, ідучи поперед мене в іншу палату.
Ще з дверей я почув гарячкове сопіння і скрип ліжка. Там лежав чоловік з посинілим обличчям, на якому виднілися якісь незвичайно яскраві червоні плями. Рот у нього був відкритий, очі вилізли з орбіт, а руки безнастанно металися по ковдрі. Чоловік був непритомний. Крива температури на таблиці незмінно показувала сорок градусів. Біля ліжка сиділа сестра і читала. Коли Жафе ввійшов до палати, вона поклала книжку і встала. Жафе поглянув на таблицю температури й похитав головою.
— Двостороннє запалення легенів і одночасно плеврит. Уже з тиждень відчайдушне бореться з смертю. Рецидив. Уже був цілком видужав. Але рано пішов на роботу. Має жінку і двох дітей. Безнадійний.
Він послухав серце і помацав пульс. Сестра допомагала йому. При цьому її книжка впала на підлогу. Я підняв і побачив: то була куховарська книжка. Руки хворого, схожі на клешні павука, невгамовно дряпали по ковдрі. Це був єдиний звук у палаті.
— Вам треба лишитись тут на ніч, — сказав Жафе сестрі.
Ми вийшли. Рожевий присмерк надворі став густіший.
Тепер він, наче хмара, заповнив коридор.
— Прокляте світло, — не витримав я.
— Чому? — запитав Жафе.
— Не пасує одне до одного...
— Ні, — заперечив Жафе, — все в повній гармонії.
В третій палаті лежали жінка і хрипіла, її доставили в лікарню пополудні: сильно отруїлась вероналом. Чоловік її за день до того загинув від нещасного випадку, його привезли жінці додому з переломленим хребтом. Там він при повній свідомості кричав, поки й помер уночі.
— А вона виживе? — спитав я.
— Цілком можливо.
— Навіщо?
— У мене за останні роки було п'ять подібних випадків, — пояснив Жафе. — Лише одна з них удруге пробувала покінчити з собою. Отруїлася газом. Та померла. З чотирьох інших дві знову вийшли заміж.
У четвертій палаті лежав чоловік, уже дванадцять років розбитий паралічем. Шкіра у нього була жовта, як віск, борідка чорна, ріденька, очі незвичайно великі, байдужі.
— Як справи? — запитав Жафе.
Чоловік зробив якийсь непевний рух. Потім очима показав на вікно:
— Погляньте на небо! Буде дощ, я передчуваю це. — Він посміхнувся: — Під час дощу краще спиться.
Перед ним на ковдрі лежала шкіряна шахова дошка з повтиканими в дірочки фігурами. Поряд лежала ціла купа газет і кілька книжок.
Ми пішли далі. Я побачив молоду жінку з повними жаху очима й синіми губами, скалічену важкими пологами... Виродливе дитя з слабими, вивернутими ніжками і з водянкою .голови...Чоловіка без шлунка... Старезну жінку, яка плакала, що про неї не турбуються рідні; на їх думку, вона надто довго вмирає... Одну сліпу, яка вірила, що знову стане зрячою... Сифілітичну дитину з кривавим висипом, біля ліжка якої сидів батько... Жінку, якій вранці того дня вирізали другу грудь... Іншу-скручену ревматизмом... Третю-з вирізаними яєчниками... Одного робітника з розчавленими нирками...
Ми проходили палату за палатою, і в кожній було те ж саме — стогін, судорожне скривлені тіла, нерухомі, майже згаслі постаті, заплутаний клубок безмежної туги, страху, покірності своїй долі, болю, розпачу, горя... І кожного разу, коли зачинялися двері палати, в коридорі раптом знову я бачив рожеве світло неземного вечора, знову і знову після тих жахів у палатах перед очима поставала ціла хмара м'якого рожево-сірого блиску, і тоді важко було сказати, впливала вона як жахливий глум чи як надлюдська втіха.
Перед входом до операційної зали Жафе зупинився. Яскраве світло проникало крізь матові шибки скляних дверей. Дві медсестри вкотили до операційної довгу коляску. На ній лежала жінка. Я зустрів її погляд. Вона не помітила мене. Дивилась кудись удалину. Але я весь здригнувся від тих очей — в них було стільки мужності, самовладання і спокою.
На обличчі Жафе раптом визначилася втома.
— Не знаю, чи вірно я зробив, — сказав він, — але заспокоювати вас словами, мабуть, не було б ніякого сенсу. Ви б не повірили мені. Тепер ви самі побачили, що багато хто з цих людей тяжче хворі, ніж Пат Гольман. У багатьох із них не лишилося нічого, крім власної надії. Але більшість виживуть. Знову стануть здоровими. Оце я й хотів вам показати.
Я кивнув головою:
— Ви зробили правильно.
— Дев'ять років тому померла моя дружина, їй було двадцять п'ять років. Ніколи не хворіла. Грип. — Він секунду помовчав. — Ви розумієте, чому я сказав вам про це?
Я знову кивнув.
— Нічого не можна знати наперед. Смертельно хворий може пережити здорового. Дивні речі бувають у житті.
Його обличчя покрилося зморшками.