Та в Карла вже було досить досвіду спілкування з поліцаями, йому все це не здавалося аж таким небезпечним. "А покажіть-но, панночко, — сказав він, — того листа, якого Ви дістали". "О, справді", — сказала Брунельда і заходилась шукати так безнадійно, що й справді мусила виглядати підозріло. "Панночка, — сказав поліцай із безсумнівною іронією, — мабуть, так ніколи того листа й не знайде". "Чому ж, — незворушно сказав Карл, — він у неї напевно є, просто вона кудись його переклала". Він сам узявся шукати і справді витягнув його з-поза Брунельдиної спини. Поліцай тільки неуважно перебіг його очима. "То ось де він, — сказав, усміхаючись, поліцай, — і така-от панна і справді панна? А Ви, малий, забезпечуєте посередництво і перевезення? У Вас що, кращого заняття нема?" Карл просто знизав плечима. Знову ці відомі втручання поліції. "Що ж, щасливої подорожі", — сказав поліцай, не одержавши відповіді. Мабуть, у словах поліцая пролунала зневага, зате Карл поїхав собі далі, краще вже зневага поліції, ніж її увага.
Незабаром йому трапилася, мабуть, іще неприємніша зустріч. Бо до нього вчепився якийсь чолов'яга, що пхав перед собою візок із великими бідонами молока і надто вже був охочий довідатися, що там таке під сірою хусткою. Не виглядало, аби він ішов тим самим шляхом, що й Карл, але він усе одно не відставав, хоч до яких вигадливих викрутасів Карл вдавався. Спершу він вдовольнявся вигуками, як-от: "Мабуть, важкий тягар везеш" або "Але ж і кепсько навантажив, зверху все попадає". Та пізніше спитав уже прямо: "Що там у Тебе під хусткою?" Карл сказав: "А що це Тебе обходить?" Та оскільки така відповідь зацікавила чолов'ягу ще більше, нарешті сказав: "Яблука". "Стільки яблук", — здивовано сказав чолов'яга і ніяк не переставав повторювати цей вигук. "Цілий врожай", — сказав він урешті. "Ну, так", — сказав Карл. Та чи то він Карлові не повірив, чи просто хотів його подратувати, але все йшов і йшов за ним і врешті — все це під час їзди — наче на жарт почав простягати руку до хустки, а врешті таки відважився за неї смикнути. Ну, й мусила натерпітися Брунельда! З огляду на неї Карлові не хотілося сваритися з чолов'ягою, і він в'їхав у першу-ліпшу відчинену браму, так наче дістався нарешті до місця призначення. "Ну, от, я вже й удома, — сказав він. — Дякую за супровід". Чолов'яга вражено зупинився перед брамою, дивлячись услід Карлові, що незворушно йшов собі далі й збирався, якщо потрібно буде, перетнути ціле перше подвір'я. Чолов'яга вже не міг сумніватися, однак, аби ще востаннє випустити свою злість, він зупинив свій візок, навшпиньки наздогнав Карла і так смикнув за хустку, що мало не оголив Брунвльдине лице. "Щоб твої яблучка трохи подихали", — сказав він і кинувся навтьоки. Карл і це стерпів, лише аби остаточно спекатися чолов'яги. А тоді з£вів візок у якийсь закапелок на подвір'ї, де стояло декілька великих порожніх ящиків, під прихистком яких збирався сказати під хустку Брунельді кілька заспокійливих слів. Та йому довелося довго її вмовляти, бо вона була вся в сльозах і цілком серйозно благала його весь день просидіти за цими ящиками і лише вночі рушати далі. Мабуть, самотужки він ніколи не зміг би переконати її, як це недоречно, та коли на протилежному кінці купи хтось із несамовитим у цьому порожньому подвір'ї грюкотом пожбурив на землю порожній ящик, вона так злякалася, що, не наважуючись проказати ані слова більше, накрилася хусткою і була, мабуть, рада-радісінька, коли Карл знову рішуче рушив.
Тепер вулиці дедалі жвавішали, проте увага, яку привертав до себе возик, була все ж не така велика, як побоювався Карл. Можливо, розумніше взагалі було б обрати для перевезення якийсь інший час. Якби такий переїзд іше колись знадобився, Карл наважився би здійснити його ополудні. Без особливих пригод він нарешті завернув у темний, вузенький завулок, де було розташоване підприємство № 25. На дверях уже стояв зизоокий розпорядник із годинником у руці. "Ти завжди такий непунктуальний?" — запитав він. "Були різні перешкоди", — сказав Карл. "Перешкоди, як відомо, є завжди, — сказав розпорядник. — Але тут їх не беруть до уваги. Так собі й затям!" На такі речі Карл узагалі вже перестав зважати, кожен використовував свою владу й облаював підлеглого. Коли раз до цього звикнути, воно звучить не інакше, ніж регулярний бій дзиґарів. Та ось що по-справжньому його налякало, коли він заштовхав возик у коридор, то це бруд, який тут всюди панував і якого він, правду кажучи, сподівався. То не був, якщо докладно придивитися, якийсь окреслений бруд. Кам'яна долівка коридору була виметена майже дочиста, білення стін майже свіже, штучні пальми лиш ледь припорошені, проте разом воно справляло враження масного й огидного, здавалося, всім неправильно користувалися, і ніяка чистота вже не була спроможна це виправити. Карл любив, заходячи кудись, поміркувати, що би тут можна було поліпшити і яку радість могло би справити відразу за це взятися, попри огром роботи, яку воно, мабуть, спричинить. Однак тут він не знав, що можна було би вдіяти. Він поволі стягнув із Бру-нельди хустку. "Ласкаво просимо, панно", — сказав розпорядник манірно, не могло бути сумніву, що Брунельда справила на нього гарне враження. Щойно помітивши це, вона, як вдоволено зауважив Карл, негайно зуміла обернути це на свою користь. Увесь страх останніх годин зник. Вона
(2)
На розі якоїсь вулиці Карл побачив плакат із таким написом: "На іподромі в Клейтоні сьогодні, від шостої ранку до півночі набирають персонал для театру в Оклагамі! Великий Оклагамський театр кличе Вас! І кличе тільки сьогодні, тільки один раз! Хто пропустить цю нагоду, той пропустить її назавжди! Хто думає про майбутнє — приходь до нас! Чекаємо кожного! Хто хоче стати митцем — зголошуйся! Ми — театр, якому знадобиться кожен, кожен на своєму місці! Хто вже зважився — того вітаємо просто тут! Але поспішайте! О дванадцятій усе зачиниться і більше вже не відчиниться! Всі у Клейтон!"
Хоча перед плакатом і стояло багато людей, однак здавалося, він не викликає в них надмірного захвату. Стільки було тих плакатів, плакатам ніхто вже не вірив. А цей плакат вселяв іще менше довіри, ніж плакати загалом. Найпершою його великою помилкою було те, що там ані словом не йшлося про платню. Якби вона хоч трохи заслуговувала уваги, плакат неодмінно її згадав би; найпривабливішого вже напевно би не забули. Ніхто не хотів стати митцем, зате кожен хотів, аби за його працю йому заплатили.
Та для Карла цей плакат таки містив велику принаду. "Чекаємо кожного", — так мовилося. Кожного, тобто й Карла. Все, що з ним діялося досі, там нікого не цікавило, ніхто не збирався щось йому закидати.
Він отримував нагоду зголоситися до праці, що не означала ганьби, на яку, мабуть, можна відкрито запросити! І так само відкрито давалася обіцянка, що його приймуть. А він і не хотів нічого іншого, як тільки нарешті розпочати пристойну кар'єру, і, можливо, саме це й був шлях до неї. Хай навіть гучні обіцянки, написані на плакаті, суцільна брехня, хай той великий театр навіть виявиться крихітним мандрівним цирком, — він набирав людей, і цього достатньо. Карл не читав того плаката двічі, зате ще раз вишукав речення: "Чекаємо кожного".
Спершу він збирався йти до Клейтона пішки, але це означало би три години виснажливого переходу, і цілком могло би статися так, що він прийшов би якраз вчасно, аби дізнатися, що всі наявні місця вже зайняті. Хоча, якщо вірити плакатові, кількість місць необмежена, але так стверджують усі оголошення такого штибу. Карл усвідомив, що йому слід або негайно відмовитися від цієї затії, або їхати. Він перерахував гроші, без цієї поїздки їх вистачило би на вісім днів, він совав дрібні монетки взад-уперед на долоні. Якийсь пан, що спостерігав за ним, поплескав його по плечу і сказав: "Щасти Тобі в Клейтоні". Карл мовчки кивнув і рахував далі. Та вже скоро постановив їхати, відібрав необхідні для подорожі гроші й побіг до підземки.
Висівши в Клейтоні, він одразу почув галас багатьох сурм. То був безладний галас, сурми не були дібрані як слід, та й дули в них абияк. Та Карла це не зупинило, радше підтвердило, що Оклагамський театр — велике підприємство. Та коли вже він вийшов із будівлі станції і побачив перед собою увесь той заклад, тут-таки зрозумів, що все ще набагато більше, ніж він міг собі уявити, йому ніяк не вкладалося в голові, як підприємство тільки з метою набору персоналу може дозволити собі на таке марнотратство. Перед входом на іподром було зведено довгий низький подіюм, на якому сотні жінок, перебрані янголами, у білих шатах і з великими крильми на спині сурмили в довгі сурми, що виблискували на сонці. Однак вони не стояли безпосередньо на подіюмі, а кожна на окремому постаменті, яких не було видно, бо їх повністю накривали білі ангельські шати. Та позаяк ті постаменти були дуже високі, либонь, навіть до двох метрів заввишки, жіночі постаті виглядали просто-таки велетенськими, ось тільки їхні маленькі голови трохи псували враження величі, їхнє розпущене волосся також звисало якось закоротко і мало не сміховинно поміж тими великими крильми з кожного боку. Щоб уникнути одноманітности, використали постаменти найрізноманітнішої висоти, були там зовсім низенькі жіночки, не набагато вищі за природний зріст, та поряд із ними інші жінки ширяли в такій височині, що здавалося, їх може перевернути навіть найлегший подмух вітру. І всі ці жінки сурмили.
Слухачів було зовсім небагато Невеличкі, порівняно з тими великими постатями, перед подіюмом туди-сюди походжали із десятеро парубків, зазираючи догори на жінок. Вони показували один одному то одну, то другу, але не виявляли ні найменшого наміру заходити, щоби їх прийняли на роботу. Зі старших було видно лише одного-єдиного чоловіка, він стояв трохи осторонь. Він одразу привів із собою жінку і дитину у візочку. Жінка однією рукою тримала візочок, а другою спиралася на чоловікове плече. Вони хоч і чудувалися виставою, та все ж було помітно, які вони розчаровані. Мабуть, також розраховували влаштуватися на роботу, а це сурмління збивало їх із пантелику.
Карл перебував у такому самому становищі.