Значить, він заснув.
Проте, прокинувшись наступного дня майже надвечір, Симоніні зауважив у своєму щоденнику кілька нотаток абата Далла Пікколи, який, потрапивши якимсь незбагненним чином до кабінету сьогодні вранці й прочитавши записи свого альтер еґо, поспішив вписати кілька моралізаторських уточнень.
Яких уточнень? Наш капітан Симоніні, котрий, якщо не намагався дуже вправно стерти з пам'яті згадку про це, то напевне був не в змозі пригадати все, як слід, не мав би так дивуватися смерті Ґодше та Жолі.
Після того, як у газеті з'явився дідів лист, Симоніні отримав від Ґодше листа, написаного французькою з досить сумнівною граматикою, однак з цілком однозначним змістом. "Любий пане Симоніні, — йшлося у листі, — гадаю, те, що побачило світ у "Contemporain", — це аперитив перед наступним матеріалом, який ви намірилися оприлюднити, а ми обоє знаємо, що авторство цього матеріалу належить мені й я можу це довести (маючи на руках "Біарріц"), а от ви не маєте на свою користь жоднісінького доказу, навіть того, що ви у тому документі коми розставляли. Тому я, перш за все, пропоную вам відкласти свій намір і зустрітися зі мною за присутності нотаріуса (звісно, з іншого гніздечка птиця, ніж ви), аби визначити авторство документа про празький цвинтар. Якщо не погодитеся, я напишу в газету про ваше шахрайство. А відразу по тому піду до такого собі пана Жолі й розповім йому, що ви поцупили один з його літературних витворів. Якщо ви ще не забули, що за фахом Жолі — адвокат, тоді ви усвідомлюєте, у яку халепу можете вскочити".
Стривожившись, Симоніні відразу ж зв'язався з падре Берґамаскі, котрий порадив: "Ти переймайся Жолі, а ми подбаємо про Ґодше".
Досі вагаючись, не знаючи, як учинити з Жолі, Симоніні отримав листа від падре Берґамаскі, в якому той повідомляв, що бідолашний ґер Ґодше відійшов у інший світ, лежачи у своїй постелі, благаючи помолитися за мир душі його, навіть попри те, що був він проклятим протестантом.
Тепер Симоніні втямив, що мав на увазі Берґамаскі, коли казав "перейматися Жолі". Одначе робити деякі речі Симоніні було не до вподоби, та й, урешті-решт, саме він був у боргу перед Жолі. Втім, він не міг наразити на небезпеку успішне завершення їхнього з Берґамаскі плану, як би сумління його не гризло. Але ми вже знаємо, як Симоніні активно використовував твір Жолі, абсолютно не завдаючи собі клопоту турбуватися через заперечні скиглення автора.
Отож чоловік, ще раз навідавшись на рю де Лапп, придбав невеличкого, малопотужного та ще й майже безшумного пістоля, якого легко можна сховати вдома.
Симоніні чудово пам'ятав, що у помешканні Жолі, хоч і невеличкому, всі стіни завішені гобеленами та килимами, які чудово приглушують багато сторонніх шумів. Хай там як, а діяти краще вранці, коли знадвору чутно стукіт екіпажів та омнібусів, які прямують з Королівського мосту на рю де Бак чи їздять туди-сюди вздовж Сени.
Симоніні подзвонив у двері. Відчинивши, адвокат, хоч і здивувався, але швиденько запропонував гостю кави. Потому Жолі взявся переповідати всі свої недавні нещастя. Для більшості людей, котрі читають газети, неправдиві як завжди (йдеться і про читачів, і про редакторів), він, хоч і покинув свої оманливі революційні переконання й запал його згас, усе-таки досі лишився комунаром. На його думку, він цілком справедливо обурювався марнославством Ґреві[226], котрий висунув свою кандидатуру у президенти республіки, тож Жолі склав докірливий маніфест, розрекламувавши й надрукувавши його за власний кошт. Утім, йому стали докоряти, буцімто він бонапартист і плів інтриги проти республіки, Ґамбетта[227] зневажливо згадав про "продажні пера, за плечима яких стоїть судова картотека", а Едмон Абу[228] поставився до нього як до фальсифікатора. Коротше, вся французька преса напустилася на нього, лише "Фіґаро" надрукувала його маніфест, тоді як усі інші не прийняли листа, який Жолі написав на свій захист.
Хоча, якщо добре поміркувати, Жолі таки виграв свою битву, адже Ґреві зняв свою кандидатуру, але ж це був один з тих людей, які ніколи не бувають вдоволені, прагнучи остаточної перемоги справедливості. Викликавши на дуель обох своїх кривдників, Жолі подав позов на десять газет за відмову прийняти його оголошення, наклепи й публічну образу.
— Захищався я самостійно, і запевняю вас, Симоніні, що я викрив усі скандали, які преса замовчувала, а надто ті, про які писала. А знаєте, що я сказав тим негідникам (я й суддів маю на увазі)? "Панове, я не боюся імперії, яка, маючи владу, змушувала вас мовчати, й тепер я сміюся з вас, бо ви наслідуєте ту імперію у найгидкіших її проявах!". А коли вони хотіли позбавити мене слова, я додав: "Панове, імперія судила мене за заклики до ненависті, зневагу до уряду, а може, й до імператора, але імператорські судді дали мені слово. Наразі ж я прошу суддів республіки дарувати мені таку ж свободу, якою я тішився за часів імперії!"
— І чим усе скінчилось?
— Я виграв, проти вісьмох з десяти газет мій позов задовольнили.
— То чому ж ви пригнічений?
— Адвокат, який був моїм супротивником у суді, хоч і похвалив мою працю, але сказав, що я зруйнував своє майбутнє через власну нестримну завзятість і що безталання ходить за мною, як кара за мою гординю. Що, торкнувшись то одного, то іншого, я так і не став ані депутатом, ані міністром. І що, мабуть, я мав більше успіху як письменник, ніж як політик. Та це цілковита брехня, адже про те, що я написав, уже давно забули, а по тому, як я виграв судові справи, всі значущі салони повиганяли мене геть. Я виграв безліч битв, але все одно лишився невдахою. Настає мить, коли всередині щось обривається, й тоді вже немає ані снаги, ані волі. Кажуть, потрібно жити, але життя — то морока, що, врешті-решт, доводить до самогубства.
Симоніні подумав, що зробити те, що він задумав, — то святе. Він позбавить бідолашного найвідчайдушнішого, та ще й вкрай принизливого вчинку, його останньої невдачі. Він зробить добру справу. А заразом здихається небезпечного свідка.
Симоніні попрохав адвоката проглянути деякі документи, з приводу яких він потребував думки Жолі. Він дав чоловікові величезний стос: то були старі газети, але для того, аби зрозуміти, про що йдеться, потрібно було кілька хвилин, тож Жолі, сівши у крісло, намагався позбирати всі аркуші, що падали йому з рук.
Поки той спантеличено почав читати, Симоніні спокійно зайшов йому за спину, притис дуло пістоля до скроні й вистрелив.
Жолі розм'як, з дірочки у скроні потік тоненький струмінь крові, руки звисли. Вкласти пістоля йому в руку було неважко. На щастя, подія ця сталася років за шість чи сім до того, як винайшли чарівний порошок, котрий допомагає виявити на зброї неповторні відбитки пальців, що торкалися тієї зброї. У часи, коли Симоніні зводив рахунки з Жолі, ще довіряли теорії такого собі Бертільйона, яка полягала у вимірюванні скелета та інших кісток підозрюваного. Ніхто й не запідозрив, що такий чоловік, як Жолі, міг не вкорочувати собі віку.
Зібравши стос газет і вимивши філіжанки, з яких вони споживали каву, Симоніні залишив квартиру в ідеальному порядку. Як він дізнався згодом, тамтешній швейцар, не побачивши свого пожильця кілька днів, зателефонував до комісаріату у кварталі Сен-Тома-д'Аквін. Вибивши двері, знайшли труп. З короткої замітки у газеті випливало, що пістоль лежав долі. Ймовірно, Симоніні надто слабко поклав зброю до рук покійного, одначе то було неістотно. Завдяки надзвичайному везінню, на столі лежало кілька листів до матері, сестри, брата… І попри те, що в жодному з листів прямо не йшлося про самогубство, однак усі вони були просякнуті глибоким, високомовним песимізмом. Складалося враження, що їх було написано заздалегідь. І хтозна, чи не мав наміру Жолі насправді заподіяти собі смерть, бо ж тоді Симоніні даремно так журився.
Це вже не вперше Далла Піккола нагадує своєму сусіду по квартирі те, про що, напевне, міг дізнатися лише під час сповіді й що той сусіда дуже прагнув забути.
Симоніні вже трохи до того звик, тож унизу сторінки з доповненнями Далла Пікколи він надряпав кілька роздратованих речень.
Звісно, текст, у який Оповідач тихцем заглядає, сповнений несподіванок, і, можливо, колись із нього варто буде скласти роман.
19. Осман-бей
11 квітня 1897 року, вечір
Любий абате, я насилу намагаюся згадати своє минуле, а ви неугавно перериваєте мене, наче педантичний гувернер, котрий щоразу вказує мені на мої орфографічні помилки… Ви мене відволікаєте. Бентежите. Гаразд, це я вколошкав Жолі, але ж мета, яку я перед собою поставив, виправдовує ті незначущі засоби, якими я зазвичай користуюся. Візьміть за взірець політичну поміркованість та холоднокровність падре Берґамаскі й тримайте своє хворобливе зухвальство на припоні…
Коли мене вже не шантажували ані Жолі, ані Ґодше, я нарешті був у змозі взятися за свої Празькі Протоколи (чи принаймні такими я їх уявляв). Мені слід вигадати щось новеньке, позаяк мій старий варіант про зустріч на празькому цвинтарі вже перетворився на загальновідому оповідку, майже як з роману. Кілька років по тому, як у "Contemporain" надрукували дідів лист, там же з'явилася реальна розповідь рабина, яка нібито була задокументована у рапорті одного англійського дипломата, такого собі сера Джона Рідкліфа. Оскільки Ґодше, підписуючи свій роман, використовував псевдонім "сер Джон Реткліф", було цілком зрозуміло, звідки ростуть ноги. З часом я припинив рахувати, скільки разів різні автори запозичували мою розповідь про празький цвинтар: оце пишу, й мені, здається, пригадується, що недавно такий собі Бурнан надрукував "Les juifs nos contemporains"[229], де знову з'являється розмова рабинів, тільки тепер Джоном Рідкліфом звуть уже, власне, рабина. Боже мій, як же жити у світі фальшувальників?
Я шукав нову інформацію для своїх Протоколів, не нехтуючи певними витворами преси, досі гадаючи, що, коли не зважати на бідолаху абата Далла Пікколу, мої клієнти не надто скидаються на людей, які цілісінькими днями просиджують у бібліотеках.
Якось падре Берґамаскі сказав таке:
— Російською вийшла книжка такого собі Лютостанського про Талмуд та євреїв. Я спробую дістати її й попросити своїх братів зробити переклад.