Не хочу нічого казати про цей ваш вчинок, але він дуже обурив одного актора, капітана Фракаса, який мав сміливість зупинити вашу руку.
— Ви, маркізе, найточніший і найсумлінніший з історіографів,— перебив Валомбрез.— Усе це достеменно так було, а щоб закінчити цю забавну історію, скажу, що я пообіцяв добряче відлупцювати те ледащо, зухвале, наче дворянин,— це кара, якраз підходяща для таких пройдисвітів.
— Оддубасити киями якогось невдоволеного комедіанта чи писаку — то невелика біда,— спокійно потвердив маркіз,— ці негідники часом не варті навіть палиць, поламаних на їхніх спинах; одначе тут випадок інший. Капітан Фракас, який, до речі, так ловко побив ваших служників,— це барон де Сігоньяк, дворянин з дідів і прадідів, дуже знатног_о роду, одного з найкращих у Гасконі. Про нього ніхто не може сказати нічого поганого.
— А якого ж чорта він опинився в тій трупі комедіантів? — вигукнув герцог де Валомбрез, граючись шнурками халата.— Хіба я міг догадатися, що в тому блазенському наряді з червоним розмальованим накладним носом криється барон Сігоньяк?
— На перше ваше запитання я відповім коротко,— мовив маркіз.— Між нами кажучи, мені здається, що барон по вуха закохався в Ізабеллу; не маючи змоги затримати її в своєму замку, він подався з трупою, щоб бути біля своєї коханої. Ви ніяк не скажете, що ця любовна історія — ознака поганого смаку, бо ж дама його мрій полонила й вашу уяву.
— Чого ж, я припускаю все це. Але, погодьтесь, я не міг догадатися про цей роман, а вчинок капітана Фракаса був зухвалий.
— Зухвалий для актора,— заперечив де Брюйєр,— одначе цілком природний для дворянина, який ревнував свою кохану. Отож капітан Фракас скидає свою машкару і вже як барон де Сігоньяк викликає вас за моїм посередництвом на дуель, вимагаючи сатисфакції за образу, якої ви йому завдали.
— А хто ж потвердить,— мовив Валомбрез,— що цей буцімто Сігоньяк, який грає хвальковитих капітанів у компанії комедіантів,— не інтриган із черні, котрий привласнив собі благородне ім'я,— хто мені скаже це, аби я виявив йому честь і своєю шпагою розтрощив його блазенське калатало?
— Герцог,— тоном, повним гідності, відповів маркіз де Брюйєр,— я не був би свідком і секундантом у людини неблагородної. Я знаю барона де Сігоньяка особисто — його замок міститься за кілька льє від моїх володінь. І я ручаюся за нього. А втім, якщо ви все-таки сумніваєтесь у його благородстві, то я можу документами розвіяти ваші сумніви. Я, з вашого дозволу, гукну свого лакея — він чекає з тими документами в передпокої — і передам вам дворянські грамоти.
— В цьому нема ніякої потреби,— озвався ВаЖшбрез,— мені достатньо вашого слова. Приймаю виклик; секундантом у мене буде шевальє де Відаленк, мій друг. Домовтеся, будьте ласкаві, з ним про все. Я згоден на будь-які умови, будь-яку зброю. Цікаво, чи барон де Сігоньяк так само добре відбиває удари шпаги, як капітан Фракас — удари палиць. Чарівна Ізабелла увінчає переможця, як бувало в добрі лицарські часи. Але дозвольте мені залишити вас. Шевальє де Відаленк, який перебуває в цьому домі, зараз вийде, і ви домовитесь про місце, час та зброю. І на цьому beso a vuestra merced la mano, caballero 8.
З цими словами герцог де Валомбрез галантно вклонився маркізові де Брюйєру, відхилив важку завісу і зник за нею.
А через кілька хвилин до маркіза прийшов шевальє де Відаленк, і вони скоро погодили всі умови. Вибрали шпагу, природну зброю дворян, а зустріч призначили на завтра, бо Сігоньяк не хотів, щоб, на випадок його поранення чи смерті, зірвалася вистава, про яку вже оголосили по всьому місту. Поєдинок мав відбутися на лужку за міським муром — це зручне, відлюдне місце з твердим грунтом дуже подобалось дуелянтам Пуатьє.
Маркіз повернувся в "Герб Франції" і розповів про все Сігоньякові; барон щиро подякував де Брюйєрові за те, що так добре владнав діло, бо серце йому нило від самої згадки про нахабні й розпусні погляди молодого герцога на Ізабеллу.
Вистава мала початись о третій годині, і міський глашатай з самого ранку ходив по вулицях — бив у барабан і, коли навколо збиралися цікаві, оповіщав про видовисько. У цього чолов'яги було горло, як у Стентора 9; голосом, звиклим читати укази, він викрикував назви п'єс та імена акторів страшенно урочисто, піднесено й так розкотисто, що тремтіли шибки у вікнах і дзвеніли склянки на столах у кімнатах. А ще він, промовляючи слова, кумедно ворушив підборіддям, що робило його схожим на нюрнберзького лускунчика 10 і вельми забавляло вуличних хлопчаків. Про очі городян теж подбали не менше, ніж про вуха, і той, хто не чув оголошення, міг його прочитати, бо на велелюдних роздоріжжях, на стінах приміщення, де обладнали театр, навпроти "Герба Франції" висіли написані рукою Скапена, каліграфа трупи, здоровенпі афіші, на яких виступали, чергуючись, великі червоні й чорні літери — назви п'єс: "Лігдамон і Лідіас" та "Похвальба капітана Фракаса". Афіші були складені в по-римському стислому стилі, який задовольняв найвибаг-ливіші смаки.
Слуга з заїзду, виряджений у театральний балахон, одна половина якого була жовта, а друга — зелена, з бутафорською шпагою на широкій перев'язі, в насунутому аж до очей крислатому капелюсі з довжелезним, хоч павутиння зі стелі змітай, пером, стояв біля дверей і, загороджуючи їх якимось наче спцсом, стримував "натовп, пропускаючи тільки тих, хто кидав гроші у срібну тацю на столі, тобто платив за місце, або ж пред'являв відповідне запрошення. Дрібні канцеляристи, школярі та челядинці марно силкувалися обманути його і прослизнути під страшним списом до зали — пильний страж стусанами викидав зловмисників на вулицю, і деякі з них падали, задравши ноги, аж у канаву, а інші, хапаючись за боки, реготали, дивлячись, як невдахи піднімаються геть вимазані смердючою багнюкою.
Знатні дами прибували на ношах — їх легко несли бігом здоровенні носії. Деякі чоловіки приїхали верхи і, злазячи з коня чи мула, кидали поводи лакеям, спеціально для того поставленим. Дві-три карети з поруділою позолотою і побляклим малюванням, витягнуті задля такої урочистої нагоди з каретні і запряжені неповороткими кіньми, неквапом під'їхали до дверей, і звідти, ніби з Ноєвого ковчега, вийшли по-провінційному простакуваті чоловіки та жінки в смішному вбранні, яке було в моді ще за покійного короля. А проте ці карети, хоча й старі та занедбані, впливали на уявлення юрби, що збігалася подивитись, як народ суне в театр, а вишикувані на площі в один ряд, вони й справді мали доволі поважний вигляд.
Незабаром у залі зібралося стільки люду, що й яблуку ніде було впасти. З обох боків сцени стояли крісла для най-видатніших людей міста, що, певна річ, псувало загальне враження і заважало акторам, але так велося здавна, всі звикли й не вбачали в тому нічого смішного. Молодий герцог де Валомбрез у чорному, рясно оздобленому гагатом оксамиті й пінявих хвилях мережива сидів там поряд із своїм другом шевальє де Відаленком, одягненим у прегарний шовковий костюм бузкового кольору, обшитий золотим позументом. А маркіз де Брюйєр, щоб була змога аплодувати Зербіні, не дуже привертаючи до себе увагу, примостився в оркестрі, позаду скрипок.
По боках зали, поприбивавши соснові дошки і обтягнувши їх шовком та старими фландрськими шпалерами, зробили щось ніби ложі, а середину займав партер без сидінь — там стояли небагаті городяни, дрібні торговці, канцеляристи, ремісники, школярі, лакеї та інший простий люд.
У ложах, розправляючи сукні і обводячи пальцем виріз на корсажі, аби підкреслити принадність білих грудей, умощувались жінки, виряджені з усією пишнотою, на яку тільки вони спромоглися при своєму гардеробі, що трохи відстав од придворної моди. Але, повірте, вишуканість у них нерідко замінювало багатство, принаймні в очах мало обізнаної пуатьєнської публіки, ам були великі родинні діаманти в давніх почорнілих оправах, одначе від того не менш коштовні; і старовинні мережива, щоправда, трохи пожовклі, а проте вельми дорогі; і довгі ланцюжки з золота найвищої проби, дуже важкі й цінні, хоча й старомодні; і злототкана парча та шовки, що лишилися від прабабусь — таких уже не тчуть ні в Венеції, ні в Ліоні. Були й чарівні молоді личка, рожеві та свіжі, які мали б успіх у Сен-Жермені11 та Парижі, незважаючи на свій аж надто простий і наївний вираз.
Деякі з цих жінок, не бажаючи, певно, щоб їх упізнали, були в півмасках, хоча жартівники з партеру й називали їх на ім'я і розповідали про їхні більш чи менш скандальні пригоди. Але одна з них у супроводі, видно, покоївки була замаскована ретельніше від інших і, сидячи в глибині ложі, щоб на неї не падало світло, лишалася загадкою для цікавих дотепників. Накинуте на голову і зав'язане біля підборіддя покривало з чорного мережива не давало змоги розрізнити колір її волосся. Все інше вбрання з дорогої темної матерії зливалося з пітьмою, в якій тонула незнайомка, на відміну від інших жінок, котрі вельми старалися показатись при світлі свічок. Інколи, немовби затуляючись од надто яскравих відблисків, жінка підносила до очей віяло з чорних пер, посередині якого було вставлене люстерко, хоч вона й не дивилася в нього.
Скрипки заграли вступ, усі повернулися до сцени, і вже ніхто не звертав уваги на таємничу красуню, схожу па dama tapada 12 Кальдерона.
Почали з "Лігдамона і Лідіаса". Вже самі декорації, на яких був намальований пейзаж із зеленими деревами, з моховим покровом та прозорими ручаями, з лазуровими горами удалині, прихильно настроїли глядачів своїм приємним виглядом. Леандр, який грав Лігдамоца, був у вбранні чет>вонувато-лілового кольору, оздобленому зеленими вишивками в пасторальному стилі. Накручене волосся кучерями спадало на потилицю, де його красиво перев'язувала червона стрічка. Комір, який хвилястою лінією закінчувався на плечах, відкривав білу, мов у жінки, шию. Чисто поголене підборіддя та щоки набули ледь помітного голубуватого відтінку, і здавалося, що їх вкриває ніжний бросливовий пушок, а свіжі рум'яна, легенько покладені на вилиці, тільки підтверджували це порівняння. Ретельно начищені зуби, ще яскравіші поряд з карміном губів, блищали, мов перли. Кінчики брів були вирівняні тушшю, тоненькі рисочки туші обводили й очі, надаючи їм надзвичайного блиску.
Гомін схвалення прошелестів по залі: жінки шепотілися, нахилившись одна до одної, а якась дівчина, що недавно вийшла з монастиря, не стрималась: "Він просто чарівний!" — сказала простодушно, за що одразу ж дістала прочухана від матері.
Ця дівчина по наївності висловила ту думку, яку таїли в собі жінки досвідченіші, можливо, навіть її мати.